На підставі аналізу законодавчих та нормативних документів, джерел, історико-правової літератури окреслення правового статусу української мови на землях Східної Галичини. Правові основи мовної політики, яку проводила влада на теренах Східної Галичини.
ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В АВСТРО-УГОРСЬКІЙ ІМПЕРІЇПопри проголошену Габсбургами в 1849 р. рівноправність мов, в австрійській провінції Галичина та Володимирія з Великим Князівством Краківським, починаючи з 1848 р., точилася постійна конкуренція між українцями та поляками за розширення прав вживання своєї мови у різних сферах публічного життя та органах влади. Актуальність завдання полягає у тому, щоб на підставі аналізу законодавчих та інших нормативних документів, архівних джерел, історико-правової та історичної літератури окреслити правовий статус української мови на землях Східної Галичини, визначити правові основи мовної політики, яку проводила влада на теренах Східної Галичини, проаналізувати зміст і значення нормативно-правових актів, якими визначався правовий статус української мови в Австро-Угорщині. Мова титульної нації в австрійському законодавстві, це - «мова державних законів, автентичного тексту законів»; «краєва мова» або «вживана в краю» - це мова національних меншин імперії; мова «урядова», «мова внутрішнього користування», «мова зовнішнього користування», «рідна мова», «матірна мова» - усе це поняття, що мали різний за сутністю політико-правовий зміст у нормативно-правових актах цієї держави. «краєва» мова, тобто «…мова, яка завдяки станові посідання й політичній силі даної нації мала більше значення, ніж мова «вживана в краю» [15, с. Для цього в розпорядженні були зазначені вимоги, які повинні виконуватися беззаперечно: а) на території коронного краю Галичини, яка належить до Львівського апеляційного суду, фізичні та юридичні особи можуть послуговуватися мовою німецькою, польською або руською; так само адвокати сторін можуть послуговуватись мовою, рідною для свого підзахисного, під час внесення заяв та подань до судів; б) протоколи з усних заяв сторін, як і протоколи заслуховування сторін, свідків та експертів на судових засіданнях (або під час судового процесу), необхідно записувати відповідно до територіальної приналежності округу і залежно від того, яка мова є рідною для зацікавленої сторони; в) у відповідях для сторін (відповідно до територіальної приналежності округу) суд використовує ту з трьох згаданих мов, якою було внесено подання чи усну заяву, або ту мову, якою було складено протокол; ця норма є обовязковою для судів Галичини щодо всіх відповідей сторонам, рішень, ухвал, повідомлень, відозв та доручень; г) під час судових процесів у справах позовного та непозовного провадження, в яких бере участь кілька сторін, сторонам та їх адвокатам можна використовувати одну з трьох мов (в Краківському апеляційному суді польську або німецьку мови; у Львівському апеляційному суді - німецьку, польську або українську), залежно від того, яка мова є рідною для сторони, яку захищають, обґрунтоване судове рішення потрібно складати тією мовою, якою було внесено перше подання, скарга чи заява до суду; якщо в суді першої інстанції провадження відбувалося не тільки німецькою, й іншою мовою, то обґрунтовані судові рішення вищих судових інстанцій потрібно оформляти також тією мовою, якою велося провадження у суді першої інстанції; ґ) постановлення та оголошення вироку у кримінальних справах та його зміст (відповідно до територіальної приналежності округу) відбувається тією мовою, яка є рідною для підсудного; якщо підсудний не знає жодної з вищезазначених трьох мов, зміст вироку складається німецькою мовою, а для підсудного суд запрошує перекладача, який перекладає обвинуваченому зміст вироку» [16, с 53-57].Починаючи з 1849 р., в конституційних актах Австрії проголошувалася формальна рівноправність усіх народів, які проживали під владою Габсбургів, також право кожного народу вільно розвивати свою мову та культуру. У 1850 р., коли було ухвалено крайову Конституцію для Галичини, офіційно визнано існування руського (тобто українського) народу, який має власну мову; проголошено рівноправність польського та українського народів; польська та українська мови отримали рівнозначний статус «краєвих мов». Для українців це стало певною гарантією національної рівноправності в Галичині, адже протягом ХІХ ст. поляки намагалися не визнавати українців окремим народом та відкидали можливість існування і самостійного розвитку української мови. 19 Конституції від 21 грудня 1867 р., у якій було задекларовано право кожного народу берегти і розвивати свою національність і мову. Відтак, українською мовою можна було звертатися на теренах Східної Галичини в будь-якій справі до кожної адміністрації, державних чи самоврядних органів управління, до фінансових, податкових, залізничних і поштових установ, прокуратури, шкільної влади та жандармерії.
Вывод
Починаючи з 1849 р., в конституційних актах Австрії проголошувалася формальна рівноправність усіх народів, які проживали під владою Габсбургів, також право кожного народу вільно розвивати свою мову та культуру. У 1850 р., коли було ухвалено крайову Конституцію для Галичини, офіційно визнано існування руського (тобто українського) народу, який має власну мову; проголошено рівноправність польського та українського народів; польська та українська мови отримали рівнозначний статус «краєвих мов». Для українців це стало певною гарантією національної рівноправності в Галичині, адже протягом ХІХ ст. поляки намагалися не визнавати українців окремим народом та відкидали можливість існування і самостійного розвитку української мови.
Підставою мовного законодавства Австро-Угорщини стала ст. 19 Конституції від 21 грудня 1867 р., у якій було задекларовано право кожного народу берегти і розвивати свою національність і мову. Відтак, українською мовою можна було звертатися на теренах Східної Галичини в будь-якій справі до кожної адміністрації, державних чи самоврядних органів управління, до фінансових, податкових, залізничних і поштових установ, прокуратури, шкільної влади та жандармерії. Ця норма Конституції давала право будь-якому громадянинові звертатися до суду з приводу порушення його мовних прав. Враховуючи судову практику, українські правники ХІХ - поч. ХХ ст. пропонували українцям посилатись саме на це положення Основного Закону у тих випадках, коли в суді чи інших органах державної влади були порушені їх мовні права.
Можна було виголошувати промови українською мовою і в Австрійському парламенті, хоч робилося це, як пише Р. Домбчевський, «звичайно для політичної демонстрації». Вісник Державних законів вміщував, окрім німецького автентичного тексту, й урядові переклади законів українською мовою.
Окрім Основного Закону, мовне законодавство в Австрії (з 1867 р. - Австро-Угорщини) регулювалося розпорядженнями міністерств. Відповідно до них написи на державних установах, судах, залізничних і поштових адміністративних будинках Східної Галичини (крім військових) мали бути також українською мовою. Відповіді на українські заяви зазначені установи повинні були видавати українською мовою. Адресувати листи можна було українською мовою лише тоді, коли вони не виходили за межі української мовної території.
У судах і прокуратурі Східної Галичини діяла засада, за якою в усіх випадках, де органи державної влади, суди вступали у зносини з неурядовими організаціями (органами самоврядування, громадськими обєднаннями, організаціями, релігійними установами, товариствами чи підприємствами та зацікавленими особами), мала вживатися одна з мов краєвих - польська, німецька або українська, саме та, яка є рідною для зацікавленої сторони. Таким чином, державні органи управління зі стороною українською були зобовязані вживати українську мову, приймати заяви та подання українською мовою, а також вручати стороні української національності свої рішення та ухвали рідною мовою. У цьому мала полягати рівноправність української мови, як «мови краєвої».
Ініціювавши прийняття спільного розпорядження міністерств Австро-Угорщини від 5 червня 1869 р., польська національна еліта отримала в Галичині для своєї мови правовий статус «урядової». Саме з того часу поляки розпочали активнішу боротьбу за витіснення української мови, яка залишилася в статусі «краєвої мови», з судів та інших органів державної влади.
У статті вдалося лише торкнутися питання про боротьбу за правовий статус української мови в Галицькому крайовому сеймі. Однак, зважаючи на рамки окремої публікації, не вдалося повністю висвітлити всі аргументи, якими послуговувалися польські та українські депутати сейму у відстоюванні своїх позицій щодо застосування польської та української мови в засіданнях сейму та законотворчій роботі. Видається перспективним опрацювання зазначеної проблематики ще й тому, що фактично позиції польських та українських депутатів цього парламенту віддзеркалюють суспільно-політичні погляди польських і українських політиків і науковців Австро-Угорщини та Другої Речіпосполитої в питанні про статус української мови. Протоколи засідань Галицького крайового сейму та додатки до них із проектами законів дають змогу вирішити зазначене завдання та розширити джерельну базу дослідження про правовий статус української мови у Східній Галичині в період з 1861 до 1918 рр. правовий український мова галичина
Список литературы
Левицький К. Про права рускої мови / К. Левицький. - Львів: друкарня НТШ, 1896. - 33 с.
Лукич В. Руський правотар домовий / В. Лукич, Ю. Семигинівський. - Львів, 1885. - 432 с.
Здерковський М. Права рускої мови в ц.к. судах та державних проку-раторіях / М. Здерковський. - Львів, 1909. - 41 с.
Дністрянський С. Права руської мови у Львівському університеті / С. Дністрянський. - Варшава, 1905. - 38 с.
Lipnicki E. Kwestya jezykova w Austryi. - Warszawa, 1883. - 435 с.
Starzynski St. Sprava jezyka panstwowego w Austryi. - Lwow, 1884. - 105 с.
Wojtkowski A. Walka o jezyk. - Lwow, 1927. - 35 с.
Макарчук С.А. Писемні джерела з історії України / С.А. Макарчук. - Львів, 1999. - 352 с.
Sprawozdania stenograficzne z posiedzen Sejmu Krajowego Galicyjskiego we Lwowe. - Lwow, 1861. - 541 с.
Кульчицький В. Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині / В. Кульчицький, Л. Присташ // Вісник ЛНУ. Серія юридична. - 2002. - Вип. 37. - С. 116-120.
Мацькевич М. Мова як чинник національного відродження / М. Мацькевич // Право України. - 2000. - № 5. - С. 97-100.
Андрусяк Т. Особливості розвитку української правової думки в Галичині в 19 столітті / Т. Андрусяк // Вісник ЛНУ. Серія юридична. - 2001. - Вип. 36. - С. 151-156.
Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848- 1914 рр. / К. Левицький. - Львів, 1926. - С. 25.
Петрів Р. Австрійські, Австро-Угорські, і Галицькі Конституції (кінець XVIII-ХІХ ст.ст.). - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2005. - 80 с.
Евин Ф. Правотар. Збірник обовязуючих цивільних і карних законів та приписів про права рускої мови враз з взірцями судових подань, скарг, внесень, жалоб, грамот, векселів і подань у справах адміністративних з приписами про штемпелеві, вписові і переносні належності / Ф. Евин. - Жовква: друкарня ОО. Василіан, 1909. - 936 c.
Українська преса в Україні та світі XIX-XX ст. Історико-бібліографічне дослідження. - Т. 1: 1812-1890 рр. / НАН України; Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; Галушко М.В., Романюк М.М., Сніцарчук Л.В. - Львів: Оріяна-Нова, 2007. - С. 116-134.
Zieleniewski L. Ustawodawstwo jezykowe Rzeczypospolitej Polskiej. - Warszawa, 1930. - 204 s.
Домбчевський Р. За право мови / Р. Домбчевський. - Львів: Діло, 1934. - 88 с.
Pieracki J. Kwestya jenzykowa w sadach i prokuratoryach Wschodnio-Galicyjskich. - Lwow: Polonia, 1911. - 177 s.
Гловацький І. Права української мови у кримінальному судочинстві Другої Речіпосполитої / І. Гловацький // Вісник ЛНУ. Серія юридична. - 2002. - Вип. 37. - С. 116-120.
Alegata do Sprawozdan stenograficznych z drugiej sesyi Sejmu Galicyjskiego w roku 1868. - Lwow. - S. 9. - S. 848.
Бачинський В. Боронім прав руської мови в судах / В. Бачинський. - Львів, 1909. - 15 с.
Размещено на .ru
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
