Право власності фізичної особи на присадибну земельну ділянку (садибу) - Автореферат

Це повязано з тим, що використання присадибної земельної ділянки за її цільовим призначенням, тобто спорудження житлового будинку, господарських будівель і споруд, призводить до створення нового обєкту цивільних прав - «садиби». Для досягнення поставленої мети визначені такі основні завдання дослідження: - здійснити загальнотеоретичну характеристику відносин власності і права власності на присадибну земельну ділянку (садибу); На думку автора, зміст субєктивного права власності на присадибну земельну ділянку (садибу) виявляється, насамперед, у забороні іншим особам втручатись у сферу зовнішньої свободи власника, а також у наданні власникові свободи не тільки володіти, користуватися та розпоряджатися належною йому ділянкою (садибою), а й охороняти та захищати її від будь-яких зазіхань з боку інших осіб. У їх компетенції залишаються лише функції контролю за дотриманням власником присадибної земельної ділянки архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил (як правило, ці норми та правила не є земельно-правовими), а також за дотриманням умов використання присадибної земельної ділянки за її цільовим призначенням. Здійснення права власності на присадибну земельну ділянку (садибу) відбувається під контролем органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за використанням присадибної земельної ділянки, дотриманням правил зведення та експлуатації будинку та інших будівель і споруд, що розташовані на присадибній земельній ділянці.Одним із напрямків удосконалення правого регулювання відносин, обєктом яких виступає присадибна земельна ділянка (садибна), є включення до цивільного законодавства всіх положень щодо регулювання відносин, повязаних з володінням, користуванням і розпорядженням присадибною земельною ділянкою (садибою) як обєктом цивільних правовідносин. Земельне законодавство повинно регулювати відносини щодо надання фізичній особі присадибної земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності та здійснення контролю за діями власника щодо використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правовідносини власності на присадибну земельну ділянку (садибу) є одним із видів цивільних правовідносин власності, у яких власниками виступають фізичні особи, обєктом яких є присадибна земельна ділянка (садиба), а їх зміст становлять сукупність прав і обовязків власника і невизначеного кола інших осіб. На підставі адміністративного акта проводиться безоплатна передача присадибної земельної ділянки у власність фізичної особи в разі: приватизації присадибної земельної ділянки, що перебуває у користуванні фізичної особи; одержання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. 142 ЗК України передбачено право органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування відмовитись від одержання права власності на присадибну земельну ділянку, від якої добровільно відмовився її власник, автором доведено неправомірність такої відмови, адже присадибна земельна ділянка, крім обєкта права приватної власності, ще є складовою території держави.

правоздатність земельний садиба цивільний

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми - визначення особливостей та закономірностей правового регулювання відносин власності, обєктом яких є присадибна земельна ділянка (садиба), що, зокрема, виявляється у наступному: 1. Одним із напрямків удосконалення правого регулювання відносин, обєктом яких виступає присадибна земельна ділянка (садибна), є включення до цивільного законодавства всіх положень щодо регулювання відносин, повязаних з володінням, користуванням і розпорядженням присадибною земельною ділянкою (садибою) як обєктом цивільних правовідносин. Земельне законодавство повинно регулювати відносини щодо надання фізичній особі присадибної земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності та здійснення контролю за діями власника щодо використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

2. Правовідносини власності на присадибну земельну ділянку (садибу) є одним із видів цивільних правовідносин власності, у яких власниками виступають фізичні особи, обєктом яких є присадибна земельна ділянка (садиба), а їх зміст становлять сукупність прав і обовязків власника і невизначеного кола інших осіб.

3. Обґрунтовано висновок, що у разі зведення будинку на присадибній земельній ділянці, наданій її власником у користування іншій особі для будівництва житлового будинку та інших споруд і будівель (суперфіцій), садиба виступає єдиним обєктом нерухомості.

4. Фізичні особи набувають право власності на присадибну земельну ділянку або на підставі адміністративно-правового акта, який має місце при вилученні цієї ділянки із земельного фонду державної чи комунальної власності, або ж на підставі цивільно-правових актів (правочинів, спадкування, за давністю володіння тощо). На підставі адміністративного акта проводиться безоплатна передача присадибної земельної ділянки у власність фізичної особи в разі: приватизації присадибної земельної ділянки, що перебуває у користуванні фізичної особи; одержання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.

5. Припинення права власності внаслідок знищення майна, яке зареєстроване в органах державної реєстрації, у тому числі садиби, законодавець повязує з моментом внесення змін до державного реєстру, а не з днем, коли майно було знищене. На практиці виникають ускладнення при захисті прав власника знищеного майна чи його правонаступників, адже власник не завжди має можливість звернутись до відповідних органів із заявою про внесення змін до державного реєстру (він може загинути під час стихійного лиха), доведено необхідність законодавчого дозволу звернення з такою заявою, крім власника, його правонаступникам. На підставі цього пропонується викласти ч. 2 ст. 349 ЦК України у такій редакції: «У разі знищення майна, право на яке підлягає державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з дня, коли воно було знищене, про що вносяться відповідні зміни до державного реєстру. Із заявою про внесення таких змін звертається власник, а в разі смерті власника - його правонаступники».

6. У звязку з тим, що ч. 2 ст. 142 ЗК України передбачено право органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування відмовитись від одержання права власності на присадибну земельну ділянку, від якої добровільно відмовився її власник, автором доведено неправомірність такої відмови, адже присадибна земельна ділянка, крім обєкта права приватної власності, ще є складовою території держави. Пропонується викласти ч. 2 ст. 142 ЗК України у такій редакції: «Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, у разі звернення до них власника із заявою про відмову від належної йому присадибної земельної ділянки не обтяженої боргами, зобовязані укласти з ним договір про передачу права власності на земельну ділянку, сплативши кошти, повязані з належним оформленням цього договору».

7. На основі аналізу ст. 353 ЦК України і ст. 147 ЗК України, автор робить висновок, що присадибна земельна ділянка (садиба) може бути реквізована лише в разі введення воєнного чи надзвичайного стану. При цьому нормами ЗК України встановлені різні умови відшкодування вартості присадибної земельної ділянки при її реквізиції та примусовому відчуженні з мотивів суспільної необхідності. Так, у випадку реквізиції, передбачене повне попереднє відшкодування її вартості, а в разі викупу - розмір відшкодовування встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. На думку дисертанта, таке законодавче регулювання видається не зовсім логічним, адже важко уявити можливість визначення ринкової вартість присадибної земельної ділянки в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Тому доцільніше встановлювати вартість присадибної земельної ділянки (садиби) під час її реквізиції відповідно до грошової та експертної оцінки земель, проведеної з дотриманням вимог законодавчих актів, чинних на момент реквізиції. Отже, положення ч. 3 ст. 146 ЗК варто включити до ст. 147 ЗК, а ч. 2 ст. 147 ЗК включити до тексту ст. 146 ЗК.

1. Губарєв С.В. Набуття права приватної власності на земельну ділянку фермерським господарством / С.В. Губарєв // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2004. - Вип. 6. - С. 278-283.

2. Губарєв С.В. Власність іноземних громадян та іноземних держав: цивільно-правові аспекти / С.В. Губарєв // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2005. - Вип. 2. - С. 72-78.

3. Губарєв С.В. Право власності на земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків / С.В. Губарєв // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - Вип. 2. - С. 113-117.

4. Губарєв С.В. Окремі аспекти реалізації права приватної власності на землю / С.В. Губарєв // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - Вип. 4. - С. 10-14.

5. Губарєв С.В. Набуття права власності на присадибну земельну ділянку чи садибу / С.В. Губарєв // Часопис Київського університету права НАН України. - 2008. - Вип. 3. - С. 193-197.

6. Губарєв С.В. Правоздатність фізичної особи як субєкта правовідносин власності на присадибну земельну ділянку чи садибу / С.В. Губарєв // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2008. - Вип. 4. - С. 28-33.

7. Губарєв С.В. Поняття права власності на присадибну земельну ділянку в обєктивному і субєктивному розумінні / С.В. Губарєв // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2008. - Вип. 5. - С. 72-78.

Размещено на .ru