Правляча еліта України: сутність, особливості та суперечності формування і функціонування - Автореферат

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наукОбґрунтовано трактування поняття справедливості в контексті елітистських концепцій, що дало змогу визначити “простір елітарності” у співвідношенні з поняттям справедливості. Показывается существенная специфика этого процесса в нестабильных в социально-политическом отношении обществах, характерная практически для всех стран постсоветского пространства, включая Украину. В работе дана характеристика структуры элитарного слоя, проведен сравнительный анализ понятий “элита” и “политический класс”, обоснована роль элиты и массы в политической деятельности в разные исторические периоды, систематизированы основные теоретико-методологические подходы к определению понятия “правящая политическая элита”. Выявлены и обоснованы основные направления оптимизации процесса воспроизводства политической элиты, способного обеспечить политическую стабильность украинского общества. Проанализирована специфика общественного бытия политической элиты Украины и сделан вывод, что политическая элита может выступать как в роли ключевого движущего фактора, так и тормоза демократического реформирования общества.І це не випадково, тому що успіх соціально-політичних і економічних реформ будь-якого суспільства значною мірою обумовлений професіоналізмом правлячої еліти і безпосередньо залежить від діяльності всіх елітарних груп у суспільстві. З іншого боку, зміни політичної системи суспільства викликають і обумовлюють, у свою чергу, зміни в складі та тенденціях розвитку правлячої еліти. Використовуючи науковий потенціал зарубіжних авторитетів і методологію дослідження в галузі елітотворення, дисертант, однак, уявляє специфіку цього процесу в нестабільних у соціально-політичному відношенні суспільствах, яка характерна практично для всіх країн пострадянського простору, включаючи Україну. Тому при дослідженні перехідних суспільств аналіз стану їх політичних еліт є найважливішим, оскільки функціонування правлячої еліти детерміновано істотними змінами в соціальній структурі, актуалізацією завдань компетентного управління, збільшенням кількості деструктивних явищ, які викликані глибиною соціальної трансформації, у тому числі соціальною напруженістю. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб виявити особливості формування і розвитку правлячої політичної еліти в умовах переходу суспільства від однієї соціально-політичної системи до іншої; на основі цього розробити цілісну концепцію оптимізації процесу відтворення політичної еліти.

Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено в 9 статтях у наукових виданнях, 5 з яких входять до переліку фахових видань, затвердженого ВАК України.

Структура дисертації складається із вступу, трьох розділів, які містять сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 195 сторінок, список використаної літератури включає 273 найменування.

Основний зміст дисертаційної роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються обєкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи, розкриваються її методологічна та емпірична основи, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура дисертації. Сформульовані концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

У першому розділі “Концептуальні основи аналізу ідеї елітарності” головна увага приділяється ціннісному тлумаченню поняття “еліта” та ідеї елітарності у вітчизняній та зарубіжній політичній науці, трактуванню ролі еліти і маси в політичній діяльності в різні історичні епохи, визначенню так званого “простору елітарності” у класичних теоріях справедливості, чому відповідно і присвячені три підрозділи цього розділу.

Перший підрозділ “Ціннісне тлумачення поняття “еліта” та ідеї елітарності в політичній науці” відображає ступінь розробленості обраної проблеми та різні варіанти трактування ключових категорій даного дослідження - політичної правлячої еліти та ідеї елітарності. Автор констатує, що теорія еліт як наукова концепція виникла в другій половині ХІХ століття, коли у звязку з подальшою централізацією й бюрократизацію політичного життя відбулася критична переоцінка ліберально-демократичних цінностей та представницького правління.

Своєму утвердженню в абетці соціології і політології поняття “еліта” зобовязане італійському вченому Вільфредо Парето, який під елітою розумів сукупність індивідів, що діють з високими показниками в будь-якій галузі. У сучасній політології “еліта” стала загальноприйнятою категорією, яка використовується в дослідженні правлячого класу і привілейованих прошарків суспільства.

Дослідження еліти для політичної науки країн СНД є справою досить новою. В радянському суспільствознавстві поняття “еліта” практично не розглядалось, а якщо і вживалось, то в критичному плані і лише щодо буржуазних суспільств. Тільки наприкінці 80-х - початку 90-х років виникають перші, дійсно наукові дослідження в цій галузі. Серед російських слід зазначити насамперед праці Г.К.Ашина, М.М.Афанасьєва, О.В.Криштановської, І.В.Куколєва, О.В.Оболенського, М.П.Пищуліна, О.В.Понеделкова, А.І.Пригожина та інших. Серед українських дослідників цими проблемами професійно займаються В.Бебик, С.Вовканич, О.Гарань, М.Головатий, М.Кармазіна, В.Кравченко, Б.Кухта, С.Наумкіна, В.Полохало, М.Шульга й інші, в чиїх працях розглядаються окремі аспекти еволюції та трансформації еліти.

Багато наукових праць як російських, так і вітчизняних учених присвячено проблемам формування регіональної еліти як складової правлячого класу. Це праці Д.Бадовського і А.Ю.Шутова, В.Гельмана, В.Голоти, О.Калугіна, А.Круглашова, Е.Купріяничевої, В.Мохова та інших. Значна увага приділяється і психологічним обґрунтуванням трансформації еліти. До такого напряму можна віднести дослідження Е.Абашкіної і Ю.Косолапової, В.Горяінова, Т.Дорожкіної, І.Дубова і С.Пантелеєва, Г.Почепцова, О.Толпиго й інших.

Дисертант, порівнюючи різні точки зору і підходи, обґрунтовує доцільність синонімічного тлумачення двох базових понять у даній роботі - політична і правляча еліта - з урахуванням особливостей посттоталітарного розвитку й незавершеності перехідного періоду, в силу чого можливість впливу на прийняття рішень і володіння для цього певним ресурсним потенціалом нівелює розбіжності між політичною і правлячою елітами.

Еліта розуміється автором як один з основних субєктів суспільно-політичного процесу, і поведінка цього субєкта, як і детермінанти його діяльності, є важливим чинником, що впливає на хід політичного розвитку і функціонування політичної системи в цілому.

У другому підрозділі “Трактування ролі еліти і мас у політичній діяльності в різні історичні періоди” здійснюється аналіз основного поняття “еліта” через протилежне йому - “маси”. Епіграфом до даного розділу автор обрала вислів Ортеги-і-Гассета: “Лише ті, які здатні перебороти забобони великої кількості людей, - еліта”.

Дисертант, роблячи невеликий історичний екскурс, показує, що елітарні ідеї античності були найбільш повно відображені й розвинуті в період Середньовіччя у творчості Ф.Аквінського й у політичній думці Європи Нового часу в працях Н.Макіавеллі і Т.Гоббса.

ХІХ століття - це час кардинальних змін соціально-політичного й економічного характеру, приходу мас у велику політику, а ХХ століття - доба безпосереднього торжества маси в політиці через представницькі інститути. Цей новий стан суспільства знайшов відображення в ряді концепцій формування і функціонування правлячої еліти. Автор аналізує теорії “ери мас”, “століття натовпу”, “повстання мас”, “масового суспільства”, які були розроблені Ортегою-і-Гассетом, Сержем Московичі, Гюставом Лебоном, Рафаелем Тардом та їхніми послідовниками. На основі політичного аналізу історичних фактів кінця ХІХ - початку ХХ століття цими дослідниками зроблено висновок, що, передавши владу в руки натовпу, народ потрапив у таке рабство, що навіть диктатура Наполеона здалася б йому звільненням. Так закінчився грандіозний досвід “царювання натовпу”.

Дисертант погоджується з твердженням, що у сучасних демократіях еліти не можуть безконтрольно правити. За допомогою різноманітних демократичних механізмів - виборів, референдумів, опитувань - можна обмежити або взагалі запобігти дії сформульованого Р.Міхельсом “закону олігархічних тенденцій”. Жодний політичний режим не може бути стабільним без звернення правлячого прошарку до мас, без довіри мас.

Отже, у центрі уваги сучасних демократій виявляється пошук правильних взаємин керуючих і керованих, еліти і маси. Тенденція посилення залежності еліти від мас, з одного боку, та широке усуспільнення управлінських функцій - з іншого не привели до безпосереднього збігу інтересів керівної меншості і керованої більшості.

Владну вертикаль сучасного суспільства можна представити у вигляді триповерхової піраміди, верхній щабель якої - правляча еліта, потім - політичні групи, що здійснюють трансляцію прийнятих зверху рішень, і маси - як основа піраміди. Демаркаційна лінія між елітою і масами визначається рядом конкретних факторів: особливістю політичної культури, історичними традиціями політичного розвитку, розстановкою політичних сил у країні тощо.

Тому, робить висновок дисертант, в елітарності політичного процесу, відстороненні мас від безпосередньої і повсякденної участі немає нічого протиприродного. По-перше, чисто технічно неможливо уявити собі, як могло б практично здійснюватися політичне життя, прийматися політичні рішення, якщо у всьому цьому на безпосередній та повсякденній основі брали б участь мільйони людей. Сучасні суспільства просто не володіють для цього практичними можливостями. По-друге, така участь відривала б людей від інших занять, вносячи тим самим дезорганізацію і дестабілізацію в усі сфери діяльності. По-третє, природна елітарність політики як явища - обєктивний процес, підтверджений соціально-політичною практикою існування людських співтовариств.

У третьому підрозділі “Визначення “простору елітарності” у співвідношенні з поняттям справедливості” автор спростовує твердження критиків концепцій елітарності про порушення принципів справедливості.

У філософському і політико-правовому аспекті виділяються два основних підходи до проблеми справедливості: традиційний, який визначає непорушність існуючих порядків (Платон, Т.Гоббс, І.Кант), і релятивістський, що припускає “відмову від універсальності моральних зобовязань” (Д.Дьюі, Дж.Ролз, Р.Рорті).

Автор на основі аналізу політичної практики обґрунтовує положення, що ідеї абсолютної рівності й справедливості є утопією. Спроби суворого зрівняння в правах і можливостях тільки обмежують творче самовираження й особистий потенціал людини, перешкоджаючи створенню справжньої еліти, але все ж таки відтворюючи привілейовані прошарки.

Підсумовуючи різні погляди на проблему справедливості, автор конкретизує її в контексті елітистських концепцій. Проблема визначення “простору елітарності” у співвідношенні з поняттям справедливості здавна була складним завданням, яке не має єдиного підходу до розвязання. На думку автора, найбільш близько підійшов до її оптимального рішення В.Парето, визначивши аристократичну (за спадщиною) і демократичну (за гідністю) тенденції ротації еліт. У своїй праці “Трактат із загальної соціології” він визначив “соціальну рівновагу” в суспільстві як циркуляцію талановитих і честолюбних людей з нееліти в еліту.

В цілому ж можна стверджувати, що поняття справедливості в елітистських концепціях визначається уявленнями про інтелектуальний, професійний і ціннісно-моральний потенціал особистості, яка дотримується визначених суспільних норм (чи виробляє нові норми), а також субєктивними уявленнями про це поняття в даному суспільстві і на конкретному етапі розвитку, що й дає змогу їй (особистості) зайняти відповідне положення в суспільній дихотомії “еліта - нееліта”.

Другий розділ “Соціально-політична результативність діяльності правлячої еліти” присвячений проблемі соціально-політичної ефективності управлінської діяльності. Основна увага приділяється необхідності оптимального сполучення політичного обовязку і моральних настанов, а критеріями її результативності автор вважає матеріальне і правове положення особистості в суспільстві та рівень довіри населення до правлячої еліти й політичного курсу, який нею проводиться.

У першому підрозділі “Оптимальне поєднання політичного обовязку і ціннісно-моральних настанов правлячої еліти як умови ефективності її діяльності” розглядається моральний критерій виконання правлячою елітою головних її функцій. Саме поєднання цього критерію і політичного обовязку в діяльності еліти в даному контексті автором визначається як основний компонент, який безпосередньо впливає на прийняття політичних рішень і на політичний процес в цілому.

Епіграфом до даного підрозділу автор обрала вислів Алексіса де Токвіля про те, що “страшна не стільки аморальність людей, які знаходяться при владі, скільки аморальність, яка веде до влади”. Політична діяльність не може не мати моральний чи ціннісний вимір. Способи і критерії такої оцінки виражені у формі нормативних уявлень та формують моральні цінності в суспільстві, в якому завжди переплітаються дві системи координат і орієнтацій - моральна і політична.

Автор аналізує відповідальність правлячої еліти за результати її діяльності в політико-правовому ракурсі, приділивши головну увагу поняттю “політичний обовязок”. У своїй парадигмальній формі обовязок - це борг, покладений на особу чи групу осіб, які знаходяться в легітимному підпорядкуванні політичному органу влади. Дисертант, взявши за основу аксіоматичне твердження, що будь-яка людина в сучасному світі є субєктом політичного обовязку, розглядає дане поняття не в його первісному розумінні, яке стосується насамперед обєктів політичної влади, а щодо її субєктів, у даному контексті - політичної еліти. У звязку з цим автору імпонує класифікація видів політичного обовязку, яка була запропонована Джоном Данном.

Поняття політичного обовязку щодо до основного обєкта цього дослідження - правлячої еліти - проявляється у всіх її видах, відповідно до класифікації Дж.Данна. Проте, якщо переважає такий її вид, як обовязок вдячності суспільству, то у цьому випадку можуть проявлятися стагнаційні явища, яскравим прикладом яких дослідники вважають, як правило, колишній Радянський Союз у 70-80-і роки. Найбільш оптимальним вважається поєднання трьох інших видів політичного обовязку - обовязку розсудливості, обовязку вірності та чесності.

Складність співвідношення морального і політичного вибору, а отже, конфлікт політики і моралі проявляється частіше й виразніше у певні періоди суспільного розвитку, наприклад, під час тривалих політичних криз, нестабільної соціально-економічної та політичної ситуації тощо. Інституціоналізація моральних вимог являє собою їх закріплення в нормах політичних організацій, і насамперед у праві, що припускає певні санкції за порушення ціннісно-моральних принципів. Для зміцнення моральних цінностей у суспільстві необхідні такі закони, які забезпечують поєднання індивідуальної користі з благом усього суспільства, інакше можлива поява синдрому, за висловом К.Г.Баллестрема, “скандального плюралізму за допомогою диктату доброчесності й виховання”.

Дисертант аналізує і такі поняття, як влада особистого авторитету і влада законних повноважень. Основна відмінність цих понять полягає в способах, якими вони досягаються. Влада-авторитет може по-справжньому спонукати людей і вести їх деколи до великих досягнень.

Цікавим, на думку автора, є й таке феноменальне явище, що більш досліджено в психологічному, ніж у політичному аспекті, як аддиктивність (звикання) до влади. Одним з її різновидів можна вважати концепцію нарцисизму, розвиток якої бере початок від теорії спонукань З.Фрейда і самопсихології Г.Кохута. В даному випадку нарцисизм у політичній діяльності розуміється як сукупність форм зосередження інтересу в собі.

Отже, моральність політичної діяльності - величина відносна. У стабільних демократичних режимах вона - одне з найважливіших джерел діалогу еліт та електорату, результативності політичної діяльності правлячих кіл. Дотримання балансу політичних і моральних критеріїв дає змогу уникнути моралізаторства в політиці. Відхід від політичного обовязку, витіснення критеріїв політичної оцінки абстрактними побажаннями, відірваними від життя домаганнями, є не що інше, як містифікація свідомості субєктів політики. За цих обставин домінуюче положення можуть зайняти соціальні чи політичні групи, які маніпулюють суспільними інтересами заради досягнення власних, вузькоегоїстичних потреб, що неминуче приводить до негативних наслідків у політичній діяльності.

Підсумовуючи аналіз можливості і необхідності оптимального поєднання політичного обовязку і моральних критеріїв у діяльності правлячої еліти, можна стверджувати, що, на жаль, сучасна наука ще не може визначити, які засоби є моральними й ефективними щодо усіх випадків політичної практики. Правомірно встановити лише гуманістичні межі при використанні засобів для досягнення визначених політичних цілей і міру відповідальності за їх результативність, а також забезпечити ефективну систему рекрутування політичної еліти.

У другому підрозділі “Соціально-політична стабілізація суспільства як показник результативності правління еліти” обґрунтовується, що основним критерієм ефективності політичної діяльності в соціально-політичній сфері є відповідність управлінської діяльності правлячої еліти корінним інтересам суспільства, розширення і поглиблення демократії, забезпечення прав і свобод громадян та їх практична реалізація, успішне здійснення тактичних і стратегічних соціально-політичних завдань з реформування суспільства.

Автор обґрунтовує розуміння стабільності як результат рівноваги між системоутворюючими і системозмінюючими процесами в суспільстві, як постійний процес відновлення. Тут важливо зясувати, якою мірою зміни сприяють збереженню стабільності, або навпаки, ведуть до дестабілізації.

Нерівномірний розподіл матеріальних і соціальних благ, низький рівень розвитку економіки, перевага “вузьких” і персоніфікованих партій, які не забезпечують реальне залучення громадян у політичний процес, - це ті показники, що дають змогу говорити про соціально-політичну нестабільність в суспільстві. Окремим пунктом дисертант виділяє такий критерій, як слабкі політичні можливості правлячої еліти, наслідком чого є низький рівень довіри до неї. Тому з усіх наведених вище точок зору автор при аналізі проблеми стабільності/нестабільності соціально-політичної ситуації виділяє насамперед такі показники, як матеріальне і правове становище людини в суспільстві, її ставлення до правлячої еліти і рівень довіри до еліти та політичного курсу, який вона здійснює.

Для української правлячої еліти характерні побоювання відкритого діалогу і ставка на неполітичні методи боротьби. Дисертант наводить як позитивний приклад історичний досвід розвинених країн, які завдяки консенсусу і розумним компромісам змогли врегулювати політичні конфлікти на рівні еліт. Автор аналізує досвід Нідерландів і Швеції та робить висновок, що саме традиції плюралізму послужили основою процесу політичної модернізації й оптимізації управління в цих країнах. Цікавим є досвід співробітництва еліт і в Австрії у період між двома світовими війнами.

Ефективність діяльності еліти з реформування суспільства значною мірою залежить від того, наскільки дана еліта користується довірою мас. Якщо говорити про українську еліту, то вона такої довіри не має. Цілком обґрунтовані дані численних соціологічних досліджень, згідно з якими населення неоднозначно ставиться до політичних діячів. На одну з цих причин вказує український політолог М.Головатий, вважаючи, що відносно багатьох політичних діячів неможливо визначити, інтереси яких соціальних груп вони відстоюють і захищають.

Отже, єдина можливість уникнути принципового розбалансування різних політичних сил у нестабільні періоди соціально-політичного розвитку суспільства - це зорієнтувати діяльність його інститутів на захист прав і свобод людини, визнання кожного громадянина вирішальним джерелом влади і критерієм ефективності політичних процесів. Тільки на цій ціннісній основі можна виявити універсальну природу сучасної демократичної організації влади, створивши таку систему політичних інститутів, яка дала б можливість перевести суспільну систему зі стану “безладдя”, в якому вона перебуває з моменту розпаду тоталітарних структур, у фазу організації і подальшої стабілізації.

Третій розділ “Правляча еліта в контексті демократичних перетворень”, який структурно складається з двох підрозділів, присвячено аналізу рекрутування та функціонування політичної еліти в сучасній Україні, а також взаємозумовленості цих процесів та демократичних трансформацій в суспільстві.

У першому підрозділі “Рекрутування політичної еліти в умовах перехідного періоду” розглядаються проблеми ротації еліти з точки зору її здатності як “провідної верстви” держави. Епіграфом до даного підрозділу автор обрала вислів Д.Белла про те, що здатність суспільства справлятися зі своїми проблемами залежить від якості його керівництва і характеру народу. А зведення в культ некомпетентності здатне лише привести до катастрофи.

Автор аналізує різні підходи до аналізу проблем трансформації старої еліти в нову правлячу і робить висновок, що, незважаючи на різноманітні підходи до досліджуваного процесу, їх можна згрупувати в чотири основні моделі: “зміна потоків”, “політичний капіталізм”, “бунт економічних еліт”, “роль контреліти”. А на думку західного дослідника Д.П.Лендонна, для аналізу політичного лідерства як в колишньому СРСР, так і в сучасних країнах пострадянського простору найбільш підходить поняття “правлячий клас”, тобто прошарок, який має монопольне право на політичну карєру. Влада “правлячого класу” спирається на особистий авторитет, безпосередні звязки, фаворитизм та інші квазіінституціональні відносини, що перешкоджає створенню здорового соціального організму. Тому процес рекрутування нової політичної еліти має відповідати сучасним демократичним процедурам.

У другому підрозділі “Демократичний елітизм у сучасному українському політичному процесі” аналізується модель конкурентної елітистської демократії (або демократичного елітизму), що є однією з різновидів сучасних версій неоелітизму. В даній моделі головна увага приділяється проблемам взаємозвязку між лідерами, елітою і масами, що дає змогу помякшити суперечності елітистського правління і демократії, тому що, відповідно до даної концепції, саме еліта повинна бути провідником демократичних перетворень.

Важливою складовою нової концепції є проблема політичної конкуренції як боротьби за лідерство та визнання виборів єдиним можливим способом такої боротьби.

Значна увага приділяється автором поняттю “консолідація демократії”, яке повязане з пошуком факторів, здатних запобігти або хоча б знизити тиск реверсивних рухів. Тому центральною проблемою консолідації демократії виступає формування дійсно демократичної еліти, яка може підпорядковувати свої інтереси демократичним перетворенням.

Дисертант стверджує, що запропонована Г.ОДОННЕЛЛОМ модель делегативної демократії - режиму, за якого демократичні інститути служать не правам громадян, а інтересам обраного лідера, який не підзвітний іншим інститутам, але в той же час підтримує в суспільстві достатній рівень громадянських свобод, які відрізняють його від авторитарного, цілком обґрунтовано може застосовуватися як базова характеристика російської та української політичних систем. Отже, у процесі державотворення в Україні виникли серйозні перешкоди, відповідальність за які лежить на політичній еліті країни.

Якщо політична еліта не спирається на демократичні процедури, то вона перетворюється на частину бюрократії, як це було за радянських часів. Роль еліти в суспільстві велика завжди, проте в умовах трансформації у напрямку до демократії її значення суттєво зростає. Адже саме еліта виступає провідником реформ, генератором нових суспільних ідей, вносить демократичні ідеали і цінності у політичні процеси.

У висновках дисертації наведено основні концептуальні положення, які випливають із комплексного дослідження проблеми та доповнюють вже сформульовані висновки в розділах.

Велике значення для побудови демократичної держави має формування найбільш результативної, корисної для суспільства еліти, забезпечення її своєчасного якісного відновлення. Під соціально-політичною результативністю еліти розуміється ефективність виконання нею функцій управління суспільством. Умовою підвищення соціально-політичної результативності політичної еліти є зростання її моральної і правової відповідальності перед суспільством за свою діяльність. Варто підкреслити й важливість компетентності правлячої еліти, яка повинна формуватися тільки з професіоналів, що мають високу політичну культуру, знають закони суспільно-політичного розвитку та вміють їх ефективно застосовувати в управлінській діяльності.

Українській правлячій еліті необхідно знайти оптимальні шляхи подолання ряду кризових станів і дестабілізуючих явищ у суспільстві, найбільш виразними з яких, на думку дисертанта, є наступні: - криза проникнення, тобто подолання розєднаності в середовищі правлячої еліти і розбіжностей центральної і регіональних еліт як основного критерію життєздатності політичної системи;

- криза інтеграції, тобто необхідність подолання відцентрових тенденцій як у внутрішньому, так і зовнішньополітичному курсах;

- криза легітимності, тобто пошук і створення правових основ контролю нееліт за діяльністю еліт;

- криза участі, тобто залучення громадян непривілейованих груп у суспільно-політичне життя шляхом розширення інституціоналізації політичної діяльності;

- криза розподілу, тобто введення динамічних систем перерозподілу суспільного продукту і створення для цих цілей відповідних інститутів соціального захисту на основі принципу субсидіарності з метою соціально-політичної консолідації суспільства.

Отже, саме відсутність чи наявність дійової, активної еліти є доленосним чинником, який визначає вектор розвитку держави. Без перебільшення можна стверджувати, що тільки тоді, коли в країні буде реально діяти оптимальна модель рекрутування і функціонування політичної еліти, виникне прогресивна динаміка доцентрових і відцентрових тенденцій у політичному розвитку країни, яка здатна забезпечити соціально-політичну стабільність і необоротність її демократичних перетворень.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Наумкіна С.М., Чемекова С.В. Особливості формування української еліти під час визвольних змагань та початку 90-х років // Українська еліта та її роль в державотворенні. Зб. наукових праць. Матеріали науково-практичної конференції. - К., 2000. - С. 44-49.

2. Чемекова С.В. Молодежь и проблема формирования интеллектуальной элиты страны // Молодь третього тисячоліття: гуманітарні проблеми та шляхи їх розвязання. Зб. наукових статей. Т.1. - Одеса, 2000. - С. 185-189.

3. Чемекова С.В. Стабільність в суспільстві і політична еліта: залежність і взаємообумовленість // Актуальні проблеми політики. Зб. наукових праць. Вип.8. - Одеса: Юридична літра, 2000. - С. 144-148.

4. Наумкина С.М., Чемекова С.В. Еще раз о проблеме правящей элиты // Вестник СЕВГТУ. Вып.24. Политология. - Севастополь: Изд-во СЕВГТУ, 2000. - С. 43-48.

5. Наумкіна С.М., Чемекова С.В. Політична еліта як вирішальна сила соціальних перетворень // Актуальні проблеми політики. Зб. наукових праць. Вип.9. - Одеса: Юридична літра, 2000. - С. 165-169.

6. Наумкіна С.М., Чемекова В. Політичне лідерство як суспільне явище // Нова політика. - 2000. - №2. - С.50-53.

7. Чемекова С.В. Ідеї елітарності й трансформація суспільства // Актуальні проблеми політики. Вип.10-11. - Одеса: Юридична літра, 2001. - С. 351-355.

8. Чемекова С.В. Молодежь как субъект социальных перемен в обществе // Наукові праці молодих вчених. - Гуманітарні науки. - Одеса: Всеукраїнська Асоціація молодих вчених. - 2001. - С. 59-65.

9. Чемекова С.В. Політична еліта і демократична процедура // Нова політика. - 2001. - № 6. - С. 54-56.

Размещено на .ru