Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі - Практическая работа

ПОВСЯКДЕННІСТЬ ПОЛІЕТНІЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ЇЇ ЕТНІЧНОМУ ВИМІРІ 1. Вступні зауваження Дослідження глибинних деформацій в усіх сферах суспільства, конфліктів у соціумі на етнічному та особистісному рівнях є вкрай актуальним для повноцінного відтворення горизонтальних та вертикальних систем і підсистем у системі координат соціальної, суспільно- політичної і культурної історії України. Боротьба між державою та народом країни за характер і зміст повсякденного буття впродовж 20-х рр., перемоги й вимушені поступки народові, який не сприймав цивілізаційних амбіцій більшовизму, складає голову інтригу для опрацювання істориками цієї історичної проблеми. Власне, вона є проекцією проблем націо- та державотворення. Механістичними виглядають радянські історіографічні схеми, що стверджували об’єктивну перемогу процесів культурної універсалізації та уніфікації, затвердження якісно нових форм і моделей етнічного співжиття (на засадах пролетарського інтернаціоналізму). З радянської та сучасної вітчизняної історичної літератури не можливо зясувати, як співвідносилося спільне та автентичне у повсякденні поліетнічного українського суспільства; які нові форми функціонування суспільного організму та його відтворення на етнічному рівні викликала до життя більшовицька культурна революція; які з них увійшли до народної (масової) культури і, в зв’язку з чим це відбулося; які етапи позначили перехід етносів України від усталених стереотипів існування закритих етнічних спільнот до сучасного полівалентного, рухливого, наче ртуть, суспільства. На сьогодні доволі поширеним є уявлення, що нації можуть формуватися з представників як одного, так і кількох етносів, для цього потрібний лише центр єдності, ядро централізації. Втім, чи не ховається за цими ззовні привабливим фразами нова версія державної політики асиміляції?. Яким шляхом скеровувався етногенез етнічних меншин за часів коренізації, і чи став тоді український етнос ядром централізації, можна зясувати, лише дослідивши тогочасну повсякденність. Ідеологічні теоретизування, що супроводжували соціалістичне будівництво в СРСР впродовж 20-х рр., перетворили питання етнонаціональної стандартизації на жупел політики коренізації. Після її проголошення в 1923 р. мало хто в партії наважувався виступати проти, але дискусії навколо її тривалості не припинялися. Водночас дратівливе для партійних функціонерів питання: Де закінчується етап всебічного розвитку національних культур і розпочинається етап їхнього невідворотного злиття, - мало цікавило власне народ, зайнятий процесом виживання, як таким, та етнічним виживанням, зокрема. Досвід радянського будівництва свідчить, що навіть в обставинах послідовної стандартизації ознак буття різних етнічних і соціальних складових суспільства етнічні меншини зберігають потужний потенціал етнозбереження. Ось чому дослідження історії повсякденності в її етнічному розрізі (на прикладі певних етнічних груп) видається перспективним напрямком подальшої розробки історії 20-х рр., як часу найвизначніших еволюційних та революційних змін у структурі матеріальної культури та світогляду етнічних спільнот. Праці етнологів, які фіксують у часі автентичні пам’ятки матеріальної і духовної культури етносів, не здатні компенсувати дефіциту інформації, оскільки йдеться не про статичні моделі традиційної культури, а про динаміку історичних процесів, внутрішні причини трансформацій. Завдання підведення наукового підґрунтя під ефемерний радянський спосіб життя українські та московські науковці виконали на відмінно: в працях А. Карасевич, В. Келембетової, А. Кувеньової, В. Миронова, М. Приходь- ка та ін. затвердження радянських свят і звичаїв виглядало як цілком природній прогресивний процес, позбавлений внутрішніх суперечностей та історичного драматизму, хіба що приправлений для гостроти згадками про боротьбу віджилого консерватизму антагоністичних класів на зорі затвердження радянської влади1. Інша, більш поліфонічна та фактографічно насичена, картина вимальовувалася в працях, присвячених власне етнічній специфіці народів України. 60-80-і рр. стали часом плідного дослідження традиційної культури українців2, болгар та гагаузів3, греків4 України. На жаль, табуйованим залишалося вивчення поляків та німців. Узагальнюючі, багато в чому кваліфіковані та ґрунтовні спостереження та висновки, містилися в колективній праці московських соціологів Социально-культурный облик советских наций (По материалам этносоциологического исследования) (М., 1986 р.). Центральною проблемою праці стало дослідження процесу створення однотипної соціальної структури радянських націй та методи її досягнення в СРСР. Замість множини майнових і станових груп створювалися національні когорти єдино- подібних класів і соціальних прошарків, економічним підґрунтям котрих була суспільна власність на засоби виробництва. 80-90-і рр. ХХ ст. стали часом фактографічного та тематичного прориву: саме тоді переважна більшість етнічних громад України стала об єктом наукового дослідження історичної науки та суміжни