Опис методологічних тенденцій постмодернізму, компаративізму, міфокритики та христології 90-х років XX ст. Формування постструктурального дискурса за допомогою ідей деструкції і суб"єктного самовираження з одночасним нехтуванням ідеалами краси і добра.
Постмодерні (постструктуральні) запозичення в українському літературознавствіПостструктуральний дискурс формували: ідея деструкції (утвердження вичерпності ("смерті") історії, естетики, мистецтва, людини, теорії літератури, нації, культури, герменевтики, статевої ідентичності та ін.); релятивний еклектизм (стирання меж між мистецтвом і немистецтвом); апофеоз субєктного самовираження із одночасним нехтуванням ідеалами краси, добра, правди, людяності, релігійності, національної солідарності, осмисленості як "метафізичними ілюзіями"; розгляд літератури як іронічно-ігрового "письма"; утвердження перманентного скепсису стосовно традиційних вартостей; глорифікація (часто прихована) концепцій мультикультуралізму, антиісторизму, космополітизму та ін. Український культурний простір поглинав маси європейської і загалом західної різномасштабної продукції, часто без необхідних критичних фільтрів та контекстуальних адаптацій (...) Естетичні (а частіше - антиестетичні) моди й оренди" та супровідні до них ідеологічні імперативи, іпюголошені постмодернізмом, витісняли одне одного, мов кадри в старій зіпсутій кінострічці у сільському клуби Але серед цих мод і "трендів" почали утворюватися і свої константипід незмінним знаком "деполітизації" культурної свідомості: скажімо, теза "література як гра" чи похідна від вищезгаданої теза "незаангажованої літератури", "десакралізація", різні форми запізнілого фемінізму... вже не кажучи про поширені "скандальні імперативи" як ефективний засіб "творчо збутися" тут-і-зараз, типу наративних еротичних екстремів чи безглуздо експресивної агресії так званої ненормативної лексики" [159]. Бо жодна творчість не може існувати тільки на запозиченій моделі, якою б вона не була високою" ("Деякі теоретичніпроблеми українського літературознавства") [33, 21]; "Література як вияв самоствердження не могла не враховувати в першу чергу свій власний культурно-психічний простір (...) На літературному ґрунті, і тим самим в національному, або скорше націотворчому дискурсі, кожний етап реформулює попередній, і впроваджує основне пересунення і розширення горизонту сподівань; кількома, зовсім не пропорційними етапами протягом одного сторіччя уможливлюється перехід від провінціїдо нації" ("Теорія та історія: "горизонт сподівань" і рання рецепція нової української літератури") [33, 81]; наголошення поруч із естетичним - суспільного коду літератури ("...разом з іншими видами мистецтва - живописом, архітектурою, музикою і т. ін. література існує в комплексному культурно-естетичному й суспільному кеді"); увиразнення теоретичної необхідності для вирішення.складних історико-літературних питань опертя на "аналіз творення канону, його риторики і суспільно-політичних функцій, символіки і, сказати б, державно-національного міфу" [33, 22, 19]; критики універсалістських, космополітичних уявлень про мистецтво слова ("Попри те що будь-яка література посідає різні універсальні риси, вона є - у своїй специфічності - еманацією та віддзеркаленням конкретної культури. Грабовичу йшлося про актуалізацію в українському теоретичному контексті ідеологічного "питання, що на Заході тепер широко привертає увагу вчених" - "канону і творення канону": "В контексті постструктуральної критики, дослідження того, ким, з якими свідомими і несвідомими цілями творилися канони або взагалі канонізувалися ті чи інші твори , творці, комплексні явищі, цінності тощо - є визначальним напрямом власне тому, що він дає змогу перевірити весь тягар суспільно-культурної традиції, яку ми звикли трактувати як закономірність, як цілковиту даність" ("Деякі теоретичні проблеми українського літературознавства") [33,18-19].
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
