Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900-1919 років - Статья

ПОСТАТЬ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО У ПУБЛІЦИСТИЦІ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА 1900 - 1919 РОКІВМеморіалізація і в певному сенсі «канонізація» постаті уродженця Чернігівщини, видатного громадського діяча, письменника, публіциста, видавця Олександра Яковича Кониського (1836-1900) розпочалась одразу після його відходу в вічність2. Із представників інтелігенції Наддніпрянщини найбільш активно до цього процесу долучився Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) - провідний український журналіст, літературний критик, літературознавець, співзасновник Української демократично-радикальної партії (грудень 1905-1907 рр.), в подальшому лідер Української партії соціалістів-федералістів (1917-1920 рр.), академік ВУАН. Незважаючи на досить значну кількість праць останніх років, присвячених С. Єфремову3, питання щодо специфіки творення ним у своїх публіцистичних текстах меморіального образу О. Кониського не було предметом спеціальної уваги фахівців. Сергій Олександрович з любовю та пієтетом протягом десятиріч задокументував на шпальтах україномовної й російськомовної преси меморіальні образи сучасників, у певному сенсі виступаючи активним творцем «місць памяті» покоління «Молодої України», генерації «людей 90-х років», що виступали провідною силою трансформаційних процесів пізньоімпер- ської доби і вели провід на початках Української національної революції 1917-1921 рр. Зважаючи на актуалізацію проблеми конструювання колективної й історичної памяті в сучасній гуманітаристиці, ми вирішили звернутися до зясування названого питання. Як уявляється, оприлюднення маловідомих або й зовсім забутих публіцистичних текстів Сергія Єфремова дозволить не лише документовано реконструювати образ О. Кониського у просторі національної памяті, але й посприяє подальшій популяризації єфремовського творчого доробку.

Спонукальним мотивом звернення до заявленої теми є також наближення двох ювілейних дат (180-річчя з дня народження Олександра Кониського та 140-річчя з дня народження Сергія Єфремова), потреба ушанування памяті цих символічних постатей модерної доби націєтворення. Творча й етична спадщина С. Єфремова так, як і його практичного навчителя в політиці О. Кониського, багато в чому суголосна настроям і думкам сучасності. Політика національної культури, «бої за історію», розмежування «свого - чужого» досвіду, пробудження громадянського суспільства, особиста відповідальність за ідеї та вчинки, реальне поєднання гасел національного визволення й соціальної справедливості - це лише побіжний перелік проблем, які вирішували протягом своєї діяльності О. Кониський (до 1900 р.) і С. Єфремов (до 1920 р.) і які не втратили своєї значущості в умовах кризової України.

Стосовно методології дослідження відзначимо, що розглядаємо українську національну ліберально-народницьку еліту як «уявлену спільноту», що в процесі формування колективної ідентичності потребувала «винайдення традицій» та творила «місця памяті», відчуваючи потребу в канонізації, глорифікації та меморіалізації «знакових» постатей українського руху. Процес конструювання колективної свідомості цієї спільноти вимагав встановлення звязку з минулим, ритуалізації, формалізації, універсалізації певного досвіду. Досвід втрати - реальної або уявної, але пережитої з не меншою пристрастю і силою - значною мірою сприяв усталенню колективної ідентичності конкретної елітарної групи. Важливе значення мав факт неодноразовості й повторюваності такого переживання.

Механізм творення «місць памяті», меморіальних «святинь» найбільш адекватно пояснюється через теорію колективної памяті. Так, за Полем Коннертоном, робота з пригадування і збереження в памяті проявляється у різний спосіб, приховано чи явно і на різних рівнях нашого досвіду/переживання. Світ того, хто сприймає, визначений межами часового сприйняття і є структурованим; це - комплекс очікувань, базованих на запамятовуванні4. Память окремих осіб, наголошував французький історик Пєра Нора, не є в повному розумінні індивідуальною, бо кожен індивід є представником певної соціальної групи, і ця память актуалізується в думках, вчинках, діях. Тобто память виникає у процесі соціалізації особи і зміст її памяті визначається тим соціальним середовищем, в якому перебуває індивід. Пам‘ять розвивається у часі разом із групами індивідів і залишається в пережитому ними досвіді як колективна («...спогад або сукупність свідомих чи несвідомих спогадів про досвід, пережитий і/ або перетворений на міф живою спільнотою, до ідентичності якої невідємно належить відчуття минулого...»)5. Важливою є думка П. Нора, що «память - це життя, носіями якої завжди виступають живі соціальні групи, і в цьому сенсі вона знаходиться в процесі постійної еволюції, вона відкрита діалектиці запамятовування і амнезії, не звітує собі в своїх послідовних деформаціях, підвладна всім засобам використання і маніпуляціям, здатна на тривалі приховані періоди і раптові пожвавлення... Память - це завжди актуальний феномен, звязок з вічним сьогоденням, що переживається...