Вдосконалення законодавства України у сфері державно-приватного партнерства із врахуванням досвіду країн Європейського Союзу та Польщі. Порівняльний аналіз процедури вибору приватного партнера та передачі йому об’єктів публічної власності на умовах ДПП.
Аннотация к работе
Київський національний університет імені Тараса ШевченкаKey words: state-private partnership, legal adjusting, land-tenure, European legislation, national legislation in the sphere of PPP. Визначення ДПП, дане Європейською комісією «Зелена книга» Європейської комісії щодо ДПП [1] (далі - Зелена книга ЄС щодо ДПП), опубліковане у 2004 році, визначає ДПП як різноманітні «форми співпраці між органами державної влади та діловим співтовариством, метою якої є забезпечення фінансування, будівництва, реконструкції, управління й обслуговування інфраструктури чи надання послуг». У Повідомленні про державно-приватне партнерство та законодавство Співтовариств про державні закупівлі й концесії, оприлюдненому у 2005 році, Європейська комісія підтвердила, що не існує потреби в спеціальному законодавстві щодо ДПП на рівні ЄС, оскільки вона вважає, що ДПП має регулюватись законодавством ЄС щодо державних контрактів або щодо концесій. Правове регулювання питань ДПП також здійснюється й іншими нормативно-правовими актами, такими як Закон про державні закупівлі від 29 січня 2004 року, що визначає правила та процедури для державних закупівель, правового захисту, контролю державних закупівель і закупівель компетентними органами; Закон про муніципальні органи від 20 грудня 1996 року, який установлює принципи й форми муніципальних органів місцевого самоврядування, що стосується виконання ними завдань, з метою задоволення колективних потреб місцевого співтовариства; Закон про платні автомагістралі й республіканський дорожній фонд від 27 жовтня 1994 року, який визначає умови для підготовки будівництва, фінансування будівництва, правил проведення тендерних процедур для будівництва й експлуатації або тільки експлуатації платних автодоріг, принципи укладання угод із будівництва й експлуатації, а також визначає компетентні органи в цих питаннях; Закон з управління нерухомістю від 21 серпня 1997 року, який установлює правила управління нерухомим майном, що належить державній скарбниці або місцевим органам влади, поділу майна та його консолідації; правила експропріації й повернення відчуженого майна; встановлює частку у витратах будівництва обєктів технічної інфраструктури; оцінки нерухомості та професійної діяльності, метою якої є управління нерухомим майном. Світовий досвід засвідчує, що у випадках, коли новий об’єкт інфраструктури передбачається побудувати на земельній ділянці, яка перебуває в публічній власності (тобто на ділянці, що належить організації-замовнику або іншому публічному органу), або коли мова йде про модернізацію чи реконструкцію вже наявного обєкта інфраструктури, надання такої ділянки або обєкта в розпорядження концесіонера буде зазвичай здійснюватися його власником.