Політична влада - Контрольная работа

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний педагогічний університет імені М.П. Контрольна робота з дисципліни «Політологія»Проаналізуйте історію України з точки зору зміни типів легітимності.

Зміст політичний влада легітимність

1. Які визначення влади існують у політичній науці?

2. У чому сенс конфліктного визначення влади?

3. Чим психологічні трактування природи влади відрізняються від соціологічних трактувань?

4. У чому проявляється специфіка політичної влади?

5. Що таке джерела та ресурси влади?

6. Що таке лобізм?

7. Охарактеризуйте внесок М. Вебера в розробку проблеми легітимності влади

8. Чи можливо протиріччя між легальністю і легітимністю влади?

1. Які визначення влади існують у політичній науці?

Проблема влади є центральною в політичній науці. Влада ~ це вид вольових відносин між людьми й політичними субєктами. Владу розуміють як здатність і можливість реалізувати свою волю, впливати на поведінку та рішення інших людей. Б. Рассел у своїй фундаментальній праці "Влада" виділяє такі види влади: церковну, революційну, економічну, традиційну, "очолену" владу і владу над громадською думкою (Рассел Б. Власть. Новый социальный анализ.- К.: "Стэп-К", 1996.- 238 с).

До характеристик влади насамперед належать: - можливість впливати на "когось" і на "щось" у своїх інтересах;

- право на керівництво, вплив, управління;

- наявність відповідної могутності й сили;

- право на політичне панування;

- наявність необхідних ресурсів;

- регулювання владних відносин на свою користь;

- можливість субєктів влади діяти на зміну свідомості й позиції "обєкта" влади.

Влада - це порівняно стійкі й стабільні відносини, які дають змогу субєктові підпорядкувати обєкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересів обєкта. Влада - не тільки здатність впливати на "щось" і на "когось". На відміну від впливу (дії), вона виражає сутнісну здатність, диспозицію, цим самим виступаючи різновидом каузальних звязків.

Категорію влади розкривають у широкому й вузькому значенні. У першому - це владні відносини між субєктами різних рівнів, коли один з них має змогу гарантовано й тривало підпорядковувати собі іншого, застосовувати при цьому будь-які засоби й ресурси. У вузькому розумінні - це керівництво державою або якоюсь іншою політичною структурою.

Стверджуючи, що суспільна влада - явище глибоко ангропологізоване, Б. Кухта наголошує: "Аналізуючи владу, дотримуємося думки, що раціональне пояснення недостатнє: у влади присутнє завжди щось містичне, і це притягує до неї не лише прагматиків, владолюбців, а й певних романтиків, "шукачів перлин (Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни.- Л.: Кальварія, 2003.-С. 75).

Політична влада є особливим різновидом загального поняття влади. Під політичною владою розуміють спроможність певної групи, особи проводити свою волю і лінію у політиці та суспільних відносинах.

Феномен політичної влади наукові теоретики розкривають у двох площинах. Одні оцінюють владу як винятково політичний феномен. Тому влада розуміється як винятково політична сутність і політичне явище. Інші бачать владу такою, яка не обмежується політикою, але складає її значну частину, влада ширша й активно діє за межами політичного.

Як приклад першого підходу до влади можна навести цитату X. Лассуела й Е. Кеплена: "У широкому розумінні, - пишуть вони, - всі форми влади є політичними". Отже, політика розповсюджується на всю владу. Прикладом другого підходу є теорія Т. Парсонса та X. Арендт, які з політичної влади виводять міжособистісні відносини, а владу співвідносять переважно з дією великих соціальних систем.

Багато теоретиків політичну владу визначають як боротьбу за владу, за володіння нею та її утримання. Політична влада - це влада в політичній сфері або її секторах. Для уточнення використовують різні критерії. Головними критеріями для X. Лассуела і Е. Кеплена є "контроль над політикою володарювання"; для П. Морріса - це контроль над тим, щоб "у процесі прийняття колективних рішень наші індивідуальні влади трансформувалися в інші види влади". Для Дж. Локка таким критерієм виступає "політичне право": "Політичну владу я розглядаю як право прийняття законів".

Отже, політична влада є лише різновидністю влади. Вона включає всі види владних відносин у сфері політики. При визначенні політичної влади головну роль відіграє поняття політики.

Політична влада може виступати в різних формах, здійснюватися як сила, примус, переконання, легальний авторитет тощо.

Політична влада означає здатність субєкта забезпечити підпорядкування обєкта в політичній сфері. Політична влада - це можливість однієї групи людей реалізовувати свої інтереси в боротьбі з іншими групами.

Особливості політичної влади: - здатність і готовність субєкта влади виявити свою політичну волю;

- верховенство влади, обовязковість виконання її рішень;

- охоплення владною дією всього політичного простору;

- наявність політичних структур, через які субєкт влади здійснює політичну діяльність;

- осмислення політичного інтересу й політичних потреб;

- моноцентричність влади (наявність єдиного центру прийняття рішень);

- володіння і використання комплексу необхідних ресурсів. Осмислюючи сутність і різноманіття концепцій політичної влади, напрацьованих наукою, необхідно класифікувати найголовніші з них: - нормативно-формалістична, згідно з якою джерелом і змістом влади виступає певна система норм;

- субєктивістсько-психологічна, в основі якої лежить пояснення влади як інстинктивного потягу людини до влади;

- реляціоністська, де влада постає як відносини між індивідами й групами при зміні ролевих відносин і впливів;

- марксистська концепція спирається на розуміння влади як панування одного класу над іншим, а боротьба йде за економічні інтереси;

- системна концепція влади виходить з того, що влада є політична система. У ній виділяють мікро-, мезо- та макропідходи.

- біхевіористська концепція зосереджує увагу на мотивах поведінки людей у боротьбі за владу;

- інструменталістська концепція розглядає владу як можливість використання певних засобів, у тому числі й насилля;

- влада, за теологічною концепцією, є досягненням певних цілей і результатів;

- психологічна концепція виводить витоки влади зі свідомості та підсвідомості людей і психологічної хворобливості;

- за структурно-функціональною концепцією влада є різновидом функціоналізму, солідаризму та структуралізму, які визначаються функціями влади;

- конфліктна концепція розглядає владу як суперечливий розподіл цінностей у конфліктних ситуаціях;

- технократичні концепції різноманітних напрямків.

Субєкт влади може бути індивідуальний і колективний, ним може виступати і все суспільство. Таким субєктом може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Обєктом влади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосередні субєкти влади, до яких належать політичні структури, які мають відповідні засоби для досягнення цілей.

До джерел політичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище в суспільстві, організація, володіння інформацією.

Важливим є поняття ресурсів влади, під якими розуміють все те, що може індивід або група використати для впливу на інших.

Кожна влада, якщо вона хоче бути ефективною, повинна спиратися на відповідні ресурси. Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких субєкт має здатність впливати на інших субєктів.

Політична теорія багата на різноманітні пояснення і розуміння ресурсів влади. Зокрема, Е. Етціоні виділяє примусові, нормативні ресурси й ресурси, які дають вигоду. О. Тофлер наголошує на утилітарних, примусових і нормативних ресурсах. X. Лассуел і Е. Кеплен нараховують вісім видів основних ресурсів влади: сама влада, багатство, повага, вміння, освіта, становище, моральний обовязок, любов. Р. Даль до ресурсів політичної влади відносить багатство, вільний час, інформацію, соціальний стан, харизму, легітимність, підтримку тощо. Отже, автори по-різному підходять до визначення ресурсів влади, включаючи сюди матеріальні, духовні, ментальні, інформаційні види, які розширюють можливості субєкта влади.

Крім цього, С. Бекерек і Е. Лолер виділяють "внутрішні" й "зовнішні" ресурси, а Д. Ронг акцентує на "колективних" ресурсах (солідарність, підтримка громадськості тощо). Виділяють ще "загальні ресурси влади" й "конкретні ресурси влади". До перших належать засоби, які контролюються субєктом і завжди можуть використатися ним для впливу на обєкт. До других - ті ресурси, які потрібні для підпорядкування обєкта в конкрегний час. Частина теоретиків наголошує на такій необхідній умові, як "здатність мобілізувати ресурси" й відповідно їх використати. Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.

Поняття "ресурси влади" можна віднести до будь-яких засобів, котрі використовуються субєктом для підпорядкування обєкта. Однак у будь-якому разі ресурси влади мають контролюватися субєктом і довільно ним використовуватися.

Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.

Можливість розпоряджатися владою передбачає дотримання певних принципів. До основних належать: принцип збереження, дієвості, легітимності, принцип санкціонованих дій, колегіальності, відповідальності, культурності, самокритичності, відхід від вседозволеності.

Політична влада має такі характерні ознаки: а) домінування владної волі;

б) володіння апаратом впливу й управління;

в) можливість застосування насилля до осіб, груп, суспільства;

г) верховний суверенітет органів влади над іншими структурами; ґ) легітимність.

Політична влада має свої особливі функції: - інтегративну;

- регулятивну;

- стабілізаційну;

- прогностичну;

- визначення напрямків розвитку суспільства;

- контрольну;

- розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства.

У розвитку політичної влади проходять подальші трансформації. Політична наука акцентує на таких нових тенденціях розвитку політичної влади: перша - полягає у посиленні процесів демократизації;

друга - проявляється у зростанні факторів легітимації;

третя - чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між центром і регіонами;

четверта - свідчить про негативні процеси наростання конфліктів між гілками влади;

пята - посилення темпів бюрократизації владних структур;

шоста - відбуваються функціональні зміни у владних структурах під тиском глобалізаційних процесів.

Особливо активно відбуваються зміни в українській політичній владі. Наявна модель політичної влади в Україні залишається неефективною, на що впливає низка причин. Серед головних -невідпрацьовано механізм розподілу й функціонування владних структур. Гілки влади (законодавча, виконавча, судова, президентська вертикаль) більше конфліктують між собою, ніж співпрацюють.

Знижує ефективність функціонування влади слабкість і непрофесійність владної еліти, яка, відчувши безконтрольність суспільства, працює в основному на себе. Відбувається швидкий процес корумпованості й олігархізації владних угрупувань. Посилюються авторитарні тенденції як центральних, так і регіональних владних структур.

2. У чому сенс конфліктного визначення влади?

Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка можевиявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління контролю.

Процес здійснення влади у зазначених формах упорядковується й регулюється за допомогою спеціального механізму влади - системи організацій та норм їх влаштування й діяльності.

В суспільстві механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Разом з тим, конкретно влада втілюється через механізм владних відносин.

МЕХАНІЗМ ВЛАДНИХ ВІДНОСИН - це конкретні опосередковані чи прямі дії субєкта стосовно обєкта влади. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру: - наявність не менше двох партнерів влади;

- наказ того, хто здійснює владу;

- обовязкове підкорення тому, хто здійснює владу;

- соціальні норми, які говорять про те, що той, хто віддає наказ, має на це право (правове забезпечення).

Політична влада здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними інститутами - політичними партіями, громадсько-політичними організаціями, органами місцевого самоврядування. Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної влади. На відміну від державної влади, яка має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому, влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій.

Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обовязків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо.

ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ - (від лат. Legitimus - законний, правомірний) - здатність політичної влади досягти суспільного визнання, виправдання обраного політичного курсу.

Найвідомішою є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків.

Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, повязаного з довірою до осіб керівників.

3. Чим психологічні трактування природи влади відрізняються від соціологічних трактувань?

Проблему поняття «існування» влади у суспільстві давно намагаються вирішити і пояснити. Адже суспільство-це самодостатня, соціальна система, яка повязана взаємодією індивідів, груп, а також родинними, груповими, класовими, національними звязками. Але знаючи природу самого суспільства, природу держави, як організації цієї системи, можна говорити тут й про відносини підпорядкування, владні відносини. Адже в будь-якому «здоровому» суспільстві будуть ті хто «має більше влади» і ті хто нею не наділений. Проте ці відносини повинні регулюватися самим суспільством, на мою думку, щоб перевага не збільшувалася на користь когось одного. Отже, у будь-якому суспільстві владні відносини є обовязковим і є своєрідним рушієм для прийняття рішень.

Питання влади і суспільства цікавило багатьох науковців. Проте висвітлилося воно у праці американського політолога, представника біхевіористського підходу до вивчення політичної науки Г. Лассуелла та ще один представник біхевіористської школи А. Кеплен у своїй праці «Влада і суспільство». В співпраці науковців робота вийшла у 1950 році.

Цю працю можна трактувати з точки зору як політології, так і психології. Можливо вплив мають самі автори, адже вони, зокрема Г. Лассуелл, розглядав політику, владу з точки зору певних психологічних процесів індивіда чи групи. Так в праці суспільство розглядається як сукупність індивідів з різною політичною і соціальною культурою і різним впливом на соціальні рішення. Влада, в свою чергу, виступає як міжособистісні відносини. Влада розглядається через поняття поведінки, чи то людини зокрема. чи то всього суспільства. Влада проявляється не безпосередньо в управлінських рішеннях політичних інститутів, в функціях держави, а через поведінку соціуму. Влада у праці розглядається як спосіб впливу. цей вплив може бути різним. Оскільки він може виглядати як певна «повинність» перед статусом того хто «вище», а може виглядати як певна погроза-впливу, суворого підпорядкування і відповідання в разі недотримання. Влада належить тому хто має доступ до прийняття рішень. Влада за Лассуеллом і Кепленом це безпосередня участь у прийнятті рішень. Тобто один індивід має владу над іншим по відношенню до певної цілі, чи інтересу, якщо він бере участь у прийняття рішень, які впливають на іншого індивіда у відношення до тієї ж цінності. Таке співвідношення викликає ніби певне циркуляцію, тобто завжди є той хто має доступ до певного інтересу на даний час, а тому і володіє прийняттям рішення, і завжди будуть і ті на яких це рішення впливає. Під рішенням науковці вважають певні особливості здійснення влади. Це політика, яка спирається на суворе позбавлення одних потрібного ресурсу і наділення ним інших. Це своєрідна санкція , яка виявляє свої особливості в певному культурному політичному середевощи, або безпосередньо в суспільстві. В даному випадку ці санкції є і тоді коли вони безпосередньо приймаються для нейтралізації противники, а є й тоді, коли розділення владними відносинами певного ресурсу тільки назріває. Також санкції можуть бути здійсненні в тих ситуаціях, в яких бажаний результат поки не здійснений і за допомогою санкції його намагаються досягнути. Саме оця небезпека санкцій відрізняє владу від просто впливу індивіда один на одного. З одного боку влада розглядається як здатність вести контроль над іншими, а з іншого виступає як певний статус за допомогою якого приймаються рішення і є можливість приймати міри, санкції для закріплення цієї влади.. У чому проявляється специфіка політичної влади?

Багатозначність влади проявляється й у іншому аспекті: влада може виступати як соціальна, тобто бути присутньою у відносинах між великими соціальними групами, і як міжособова (у стосунках між друзями, між подружжям тощо). Соціальна влада проявляється в політичній і неполітичній формах. Політична влада взаємоповязана з іншими видами соціальної влади, причому всі вони можуть бути використані в політичних цілях. Інші види соціальної влади виділяються залежно від сфери поширення і методів володарювання.

Економічна влада означає контроль над ресурсами, що мають вартісне вираження власністю, над матеріальними цінностями.

Адміністративно-примусова (політична влада у вузькому значенні) передбачає опір на силові ресурси і означає контроль за людьми за допомогою застосування або загрози застосування фізичної сили.

Духовно-інформаційна - культурна, релігійна, влада ЗМІ. Особливого значення у сучасному суспільстві набули ЗМІ, оскільки виступають основним каналом впливу на масову аудиторію. О. Тоффлер визначив владу ЗМІ в сучасному суспільстві таким чином: вона дозволяє досягти поставленої мети, мінімально витрачаючи ресурси влади, дозволяє перетворити супротивників у союзників.

Зростання ролі ЗМІ, особливо телебачення і Інтернету, ставить цілий ряд проблем. З одного боку, підвищується ступінь інформованості людей, що дозволяє розширити їх участь у політичному житті, а різноманітність джерел інформації забезпечує індивіду свободу вибору з потоку політичної інформації. Але, з іншого боку, зберігається проблема довіря до ЗМІ. Нарешті крупні медіа зливаються з іншою владою - економікою і виступають провідником впливу останньої на владу політичну. Громадськість України сьогодні ставить запитання: "Чи панують політики над ЗМІ, чи ЗМІ над політиками?". Дійсно, спілкування політиків з громадянами відбувається через ЗМІ. Саме вони створюють "віртуальний" образ політика, який повинен сприйматися масами як реальний. ЗМІ впливають на формування переваг електорату. Один популярний журналіст може замінити величезну кількість партійних агітаторів. ЗМІ склали на сьогодні серйозну конкуренцію політичним партіям у здійсненні функції мобілізації виборців на підтримку кандидатів, що претендують на прихід у владні структурі.

Специфіка політичної влади повязана із здатністю індивідів, груп і їх організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ.

До інших проявів специфіки політичної влади можна віднести такі: на відміну від міжособистісної, політична влада присутня у відносинах між великими соціальними групами, державами, співтовариствами, суспільними організаціями;

політична влада передбачає необхідність організаційних процедур для вираження інтересів спільної у політичній сфері, інституціональну оформленість (вираження політичного інтересу через партію, державу та інші інститути);

можливість використання найрізноманітніших ресурсів (економічних, примусових, інформаційних тощо);

поєднання відкритих і тіньових центрів влади, що діють приховано, поза сферою суспільного контролю;

моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень (на відміну від влади економічної, яка в умовах ринку передбачає плюралізм субєктів влади);

ієрархічність відносин влади;

делегування (передача) частини владних повноважень від одного субєкта іншому, який бере на себе відповідальність за їх виконання (модель: центральна влада > місцева влада);

ідеологічність.

Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне, що проявляється в її здатності виступати фактором як інтеграції, так і дезінтеграції суспільства. В першому випадку за допомогою влади підтримується суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації, у другому - забезпечується панування одних соціальних груп над іншими.

5. Що таке джерела та ресурси влади?

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший - ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади. Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади. Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її субєкта і важливі для обєкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки обєкта, - преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно, - каральні органи, зброя тощо.

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. utilitas - користь, вигода) ресурси - це матеріальні й соціальні блага, повязані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, промислові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони здоровя, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у більшості країн світу особливий соціальний статус державних службовців, лояльність яких стосовно влади «купується» низкою встановлених для них пільг і привілеїв. Загальним правилом також є привілейований соціальний статус військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого, працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо, які слугують опорою політичного режиму.

Примусові (силові) ресурси влади - це заходи адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться про юридичну відповідальність за адміністративне правопорушення - винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність означає, що особа, яка здійснила злочин, зобовязана відповідати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя.

Силові ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а також належні їм техніка, озброєння, вязниці тощо. Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їх використання призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й самого життя. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли її вплив на суспільство за допомогою інших засобів значно послаблюється, зокрема в періоди економічних і політичних криз. Переважання силових ресурсів у здійсненні влади буває в поліцейській державі.

Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямованим на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти також використання сили й насилля. Використання сили - це примус, орієнтація на страх, які передбачені й допускаються законом. Насилля - це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом.

Нормативні ресурси влади - це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо.

Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж регулюється відповідними нормами. Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами.

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади. Про них також мова йшла вище при характеристиці основних видів влади.

Специфічним - демографічним - ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи.

Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль.

Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Панування нерозривно повязане з владою, є формою її суспільної організації. Воно проявляється в економічній, політичній та ідеологічній формах. Економічне панування виступає як контроль над засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом його продуктів. Політичне панування полягає в контролі над використанням державної влади, а ідеологічне проявляється у монопольному становищі в суспільстві тієї системи ідей і поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих економічних, соціальних і політичних порядків.

Марксизм наголошує на класовому характері панування у класовому суспільстві, обумовленості його соціально-економічними відносинами, передусім відносинами власності на засоби виробництва. М. Вебер розумів панування дещо ширше. Воно, на його думку, означає ймовірність того, що накази викличуть підкорення у певної частини людей.

Керівництво на рівні суспільства - це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво - це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Керівництво здійснюється на основі вертикальних звязків, відносин субординації і вимагає безумовного підкорення виконавця керівникові. Воно виступає передусім як відношення між різними статусами, рівнями адміністративної структури, що має під собою правову основу і проявляється у вигляді однобічної залежності одного працівника від інших. Політичне керівництво - це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійснювати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманітні складові.

Управління - це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки обєктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Це вміння полягає, зокрема, в приведенні політичних відносин у відповідність до дії обєктивних закономірностей суспільного розвитку. Держава має цілу систему органів, основною функцією яких є контроль за дотриманням правових норм. Це, зокрема, суди, прокуратура, органи внутрішніх справ тощо. Функцію контролю виконують також партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування. За допомогою контролю забезпечується певна організація суспільного життя, реалізується принцип зворотного звязку обєктів і субєктів влади.

Контроль - це здатність субєктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади - закони, укази, розпорядження тощо.

Процес здійснення влади у зазначених формах упорядковується й регулюється за допомогою спеціального механізму влади - системи організацій та норм їх влаштування й діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої і зовнішньої політики.

6. Що таке лобізм?

Лобізм (англ. lobbyism) - скоординована практика обстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групамичи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обовязково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.

За версією журналу "Український тиждень" (№ 566)) 6-13 лютого 2009 р.) найвидатнішими сучасними українськими лобістами є: Євген Сігал, Катерина Ващук, Сергій Терещук, Роман Ткач, Сергій Терьохін, Сергій Клюєв, Наталія Королевська, Валентин Ландик, Сергій Рижук, Таріел Васадзе, Дмитро Святаш, Микола Азаров, Станіслав Аржевітін, Василь Горбаль,Ірина Акімова, Юрій Сербін, Ігор Лисов, Володимир Поляченко, Олександр Гудима, Юрій Бойко, Микола Мартиненко.

Легалізувати лобізм в Україні так і не вдалось. Законопроекти «Про лобіювання в Україні» та «Про правовий статус груп, обєднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України», так і залишились не прийняті.В Україні існує Інституту професійного лобіювання та адвокасі, однак діяльність лобістів розгортається у «тіні» від громадськості та інших представників політикуму. На заміну "старій школі" політиків-лобістів у 2010 році прийшла прогресивна молода генерація лобістів (Денис Базилевич, Сергій Биков, Сергій Доротич). Ці лобісти почали запроваджувати досвід американського лобізму в Україні. Важливу роль у розвитку теорії українського лобіювання відіграв вітчизняний вчений Володимир Нестерович, який першим в Україні захистив кандидатську дисертацію з лобіювання зі спеціальності конституційне право (2008 р.), працював у складі Робої групи Мінінстерства юстиції України з розробки Концепції проекту Закону України "Про лобіювання" (2009 р.) та протягом 2009-2013 років опублікував цілу низку наукових праць з лобіювання, найбільш значущою серед яких стала монографія "Конституційно-правові засади інституту лобіювання: зарубіжний досвід та перспективи для України". Наряду з іншими, в Україні вже активно працюють такі лобістські організації, як Ukrainian Government RELATIONSCONSULTING (UGRC).

Цивілізований лобізм просуває інтереси окремих осіб чи організацій, що відповідають загальнонаціональним інтересам і мають велике значення для економіки всієї країни.

Цивілізоване лобіювання характеризується: опосередкуванням лобістського процесу. Це означає, що лобіювання здійснюють спеціальні структури - рухи,ліги, асоціації,союзи, діяльність яких оцінюється та контролюється громадськістю. Такі лобістські групи намагаються оприлюднити свої наміри з метою залучення на свій бік громадської думки. гласністю і прозорістю діяльності. Контроль за процесом лобіювання забезпечується доступом громадськості до відповідної інформації. конкуренцією між лобістськими групами, що дозволяє їм контролювати одна одну, апелюючи в разі необхідності до змі та громадськості.

7. Охарактеризуйте внесок М. Вебера в розробку проблеми легітимності влади

Макс Вебер народився в середині 19 ст. і його розвиток як людини співпав з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світу стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового гатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища. Саме природу виникнення капіталізму Вебер і прагне дослідити в своїй праці. Вивчаючи цю проблему він переконується, що хоча капіталізм і має глибоке історичне підґрунтя, але його активний розвиток в 20 ст. не був історичною закономірністю. Скоріше, він став наслідком поєднання багатьох історичних факторів в окремо взятому регіоні (в Європі), а цей симбіоз спрямував розвиток цілого континенту в русло практичного капіталізму. Власне, «Протестантська етика» і скерована на те, щоб розкрити ту, на його думку, найважливішу сукупність передумов, які сформували той суспільний лад, який зараз домінує. До Вебера було ще декілька видатних праць на цю тему, які намагалися пояснити деякі аспекти тогочасного суспільного життя. Але Вебер найефективніше дослідив саме культурно-духовні аспекти новоєвропейських капіталістичних відносин. Цим він багато в чому суперечивмарксовому баченню первинно