Політична опозиція в Росії (кінець 1980-х - 2000 рр.) - Автореферат

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наукНайбільш суттєвим для трансформації опозиційних настроїв у політичну опозицію з ознаками організованості стало критичне ставлення частини вищого керівництва компартії до існуючого в країні політичного режиму. У звязку з цим особливої актуальності набуває питання дослідження історичних передумов виникнення та етапів еволюції політичної опозиції, її взаємодії з існуючою владою з кінця 1980-х рр. до початку 2000 р. Водночас, проблема інституту політичної опозиції знаходиться на периферії уваги сучасної історичної та політичної наук. Для досягнення цієї мети автор ставить наступні завдання: - вивчити основні історичні етапи становлення та розвитку різних типів політичної опозиції в Росії, виходячи з сформульованих ними стратегічних, тактичних цілей і завдань; У роботі проаналізовано: причини виникнення, функціонування та еволюцію політичної опозиції в Росії впродовж зазначеного часу; різні типи політичної опозиції в Росії у досліджуваний період; взаємодію влади й опозиції на різних етапах історії Російської держави кінця ХХ - початку ХХІ ст.; вплив політичної опозиції на основні суспільно-політичні процеси в 1987 - 2000 рр.Українськими вченими питання політичної опозиції як у цілому, так і в Росії зокрема, також почало досліджуватись лише в другій половині 1990-х років. Аналіз ступеня вивчення питання про політичну опозицію в Росії кінця 1980-х-1990-х років дозволяє зробити висновок про те, що на сьогоднішній день існує незначна кількість історичних досліджень, де б аналізувались окремі сторони формування, розвитку та діяльності російських опозиційних партій і рухів впродовж 1990-х років. Використане коло джерел при дослідженні інституту політичної опозиції в Росії можна розділити на декілька груп: 1) архівні матеріали; 2) документи та матеріали зїздів народних депутатів, державних органів; 3) документи і матеріали політичних партій і суспільно-політичних рухів; 4) мемуари та спогади відомих політичних лідерів; 5) преса; 6) статистичні матеріали. Важливим джерелом при дослідженні інституту політичної опозиції є матеріали політичних партій і суспільно-політичних рухів, що дозволяють прослідкувати особливості поглядів лідерів різних партій відносно питання подальшого розвитку політичної системи суспільства, ставлення до дій Б. Саме на основі використання матеріалів преси у поєднанні з іншими джерелами, вимальовується цілісна картина еволюції та механізмів взаємодії влади й опозиції.Рубіж 1980-1990-х років став для Росії періодом глибоких трансформаційних змін і спричинив виникнення політичної опозиції. Цей рух не був багаточисельним, але його ідеї обмеження влади компартії в суспільстві ставали все більш популярними серед населення, яке активно їх підтримувало, оскільки бажало свободи, демократії та покращення рівня життя. У цей час про свою опозиційність до існуючої влади заявляють КПРФ, національно-патріотичні партії й організації, яких підтримувала та частина населення, що була незадоволена політичними та соціально-економічними реформами нової влади. Оцінюючи існуючу владу в Росії, національно-патріотична опозиція постійно підкреслювала її антидержавний, антипатріотичний характер, стверджуючи, зокрема, що запроваджена нею демократія, веде до ліквідації держави як такої. Права опозиція також була досить різноманітна - Російський Національний Собор, Російський всенародний союз, ФНП тощо.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Рубіж 1980-1990-х років став для Росії періодом глибоких трансформаційних змін і спричинив виникнення політичної опозиції. Перші витоки опозиційності в Радянському Союзі зявились у формі різноманітних неформальних організацій, з одного боку, та у вигляді Демократичної платформи в КПРС, Демократичного Союзу й інших політичних партій, з другого. Діяльність опозиції здійснювалася в рамках СРСР, в тому числі на території Російської Федерації, та проявлялась у вигляді демократичного руху проти тоталітарних структур. Цей рух не був багаточисельним, але його ідеї обмеження влади компартії в суспільстві ставали все більш популярними серед населення, яке активно їх підтримувало, оскільки бажало свободи, демократії та покращення рівня життя.

У результаті невдалого перевороту під керівництвом партійної номенклатури в 1991 р. демократи з опозиційної сили перетворились на офіційну правлячу групу. Однак, своїми невдачами у внутрішній політиці президент та уряд створювали умови для розгортання політичної опозиції як у парламенті, так і в масах. У цей час про свою опозиційність до існуючої влади заявляють КПРФ, національно-патріотичні партії й організації, яких підтримувала та частина населення, що була незадоволена політичними та соціально-економічними реформами нової влади.

Найбільшою лівою опозиційною силою стала Комуністична партія, яка спрямувала свою діяльність на створення так званої обєднаної опозиції.

Центристські позиції займали Громадянський Союз, Народна партія “Вільна Росія”, Соціалістична партія трудящих та інші.

Оцінюючи існуючу владу в Росії, національно-патріотична опозиція постійно підкреслювала її антидержавний, антипатріотичний характер, стверджуючи, зокрема, що запроваджена нею демократія, веде до ліквідації держави як такої.

Права опозиція також була досить різноманітна - Російський Національний Собор, Російський всенародний союз, ФНП тощо.

У 90-ті роки опозиція здійснювала спроби створення широких коаліцій і блоків закликами обєднання всіх противників режиму. Ними в різні часи були Російське народне зібрання, Російський національний собор, Конгрес лівих демократичних сил, Фронт національного порятунку та парламентський блок “Російська єдність”.

Однак, структурні обєднання опозиції були нестійкими. На думку істориків і політологів, це спричинили дві основні групи обставин (обєктивних і субєктивних).

Першу складають універсальні закономірності функціонування так званих “широких коаліцій”, побудованих за принципом “простору згоди” (тобто за принципом добровільного самообмеження субєктів політики в “загальнокоаліційних” інтересах). Неминучі при укладанні подібних угод суперечки, як правило, вирішуються викресленням спірних пунктів з тексту. В умовах рівного статусу всіх учасників суперечки виникають досить швидко при будь-якій спробі виробити спільну позицію з певного питання. Їх кількість рано чи пізно приводить до розпаду коаліції.

Друга - субєктивна сторона. Тут основною перешкодою є “вождистські” прагнення партійних лідерів, які претендують не лише на збереження своїх партій, але й на керівні посади в загальних структурах.

Впродовж 90-х років велику увагу привертали численні опозиційні структури, що зберігали, не дивлячись на їх неоднорідність і роздробленість, особливий вплив на хід виборчих кампаній і можливих результатів виборів. Російська опозиція стала важливим елементом політичного життя суспільства. Однак її легалізація базувалась на загальних положеннях Конституції РФ. І лише в травні 1997 р. Державна Дума затвердила федеральний закон “Про правові гарантії опозиційної діяльності в Російській Федерації”.

У результаті останніх парламентських і президентських виборів у політичній системі Росії склалось дві опозиції : справа - “Яблоко” та СПС, а зліва - КПРФ. Причому обидві довели свою неспроможність прийти до влади, оскільки обєктивно були опорою режиму. Наявна опозиція характеризувалася сильною ідеологічною риторикою, розрахованою на збереження вузьких прошарків електорату, а не на широкий його загал. Поряд із цим опозиція час від часу йшла на компроміси з владою. Складається враження, що лідери опозиції, намагалися зберегти свої позиції у суспільно-політичному житті, розуміючи, що їм ніколи не вдасться зайняти головні державні посади. У цьому і полягає безперспективність приходу сучасної російської політичної опозиції до влади.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях: 1. Христюк Т.А. Вибори народних депутатів 1989р.: деякі аспекти протистояння політичної опозиції та партійної номенклатури // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень 2003”. Том 3. Історія. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. - С. 54-56.

2. Христюк Т.А. “Політична опозиція”: зміст, характеристика та історична еволюція // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: Вип.13. - К.: Т-во “Знання” України, 2003. - С. 195-203.

3. Христюк Т.А. Роль політичної опозиції в процесі розпаду СРСР // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. Випуск 3. - Тернопіль, 2003. - С. 198-202.

4. Христюк Т.А. Формування багатопартійності в Росії // Суспільство: історія, методологія дослідження практика. Матеріали всеукраїнської науково-теоретичної конференції. - Тернопіль, 2004. - С. 178-179.

5. Христюк Т.А. Події вересня-жовтня 1993 р. крізь призму конституційного процесу // Словянський вісник: Збірник наукових праць. Серія “Історичні науки”. Випуск 4. - Рівне: РІС КСУ, 2004. - С. 121-130.

6. Христюк Т.А. Вибори президента РФ 1996 року // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск 3. - Рівне: РДГУ, 2004. - С. 211-213.

7. Христюк Т.А. Парламентсько-президентські вибори 1999-2000 рр. у Росії // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск 4. - Рівне: РДГУ, 2004. - С. 106-110.

Размещено на .ru