Політичні системи України 1917–1920 рр. спроби творення і причини поразки - Автореферат

Кількість, але найголовніше - якість досліджень, дозволяють констатувати наявність самодостатніх наукових шкіл, сформованих, насамперед, на базі установ НАН України, таких як Інститут історії України, Інститут держави та права ім. Досвід, який набула Україна після проголошення державної незалежності 1991 р., надзвичайно цікаво проаналізувати не тільки сам по собі, але й через призму досвіду можливостей зовнішньополітичних орієнтацій, вибору напрямків соціально-економічних перетворень всередині країни, формування багатопартійної системи, утвердження різноманітних принципів організації влади та суспільства, які постали перед українцями, які на початку XX ст. знаходилися під владою Російської та Австро-Угорської імперій. Без комплексного вивчення політико-правової і соціальної природи, теоретико-ідеологічних засад, стратегії і тактики лідерів створених у надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх умовах 1917-1920 рр. політичних систем та державних утворень, обєктивне відтворення історії України, її всебічне, ґрунтовне осмислення залишатиметься неповним, позбавленим сутнісних значень, без зясування яких зрозуміти логіку політичних та соціальних процесів в Україні упродовж усього минулого століття і аж до сьогодення неможливе за визначенням. Актуальність обраного напрямку дослідження обумовлена також подібними суспільно-політичними процесами, які відбувалися в Україні на початку та наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст., її науково-практичною значущистю для пошуку оптимальних форм сучасного державного устрою. Зі свого боку ідеологи Ради в основі всіх існуючих суспільних конфліктів в Україні вбачали передовсім конфлікт між “українською нацією, нацією сільських трударів, міського пролетаріату, дрібних службовців та міщан”, з одного боку, та всіма іншими “нетрудовими” групами населення України, а, також із росіянами, євреями, поляками - з другого.У висновках наведено теоретичні узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється у концептуальних підходах до визначення політико-правової сутності українських державних утворень та політичних систем, які існували на українських землях у 1917-1920 рр. Головні положення та висновки вітчизняної історіографії подій 1917-1920 рр. в Україні потребують внесення суттєвих уточнень, відмови від значної кількості усталених положень в контексті досягнень світової історичної та політичної думки останньої чверті XX - початку XXI ст. Події 1917-1920 рр. в Україні були детерміновані контекстом Першої світової війни та її результатами, закріпленими в системі Паризької мирної конференції 1919 р. Події 1917-1920 рр. засвідчили, що різні частини українського етносу, які впродовж століть належали до різних цивілізаційних типів, дотримувалися різних світоглядних доктрин, правових систем, сповідували різні етичні цінності, належали до різних конфесій, по-різному ставилися до таких понять як “право” і “закон” тощо. Відмовивши у підтримці загальноросійському демократичному уряду, оголосивши спочатку про свій нейтралітет у війні, а згодом здійснивши, на думку своїх політичних супротивників та опонентів, акт прямої державної зради - підписавши мирову угоду з ворогом, продекламувавши незрозумілу для більшості мешканців Південно-Західного краю Російської імперії/республіки державну незалежність (яку не визнали ані більшість співгромадян, ані російські політичні кола, ані країни-переможниці у війні), керівники УЦР та УНР поставили себе поза межами існуючого тоді правового поля як всередині країни, так і поза її межами, дали підстави трактувати себе як державних злочинців, пряму агентуру німецького генштабу тощо.

петлюра український державний політичний

У висновках наведено теоретичні узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється у концептуальних підходах до визначення політико-правової сутності українських державних утворень та політичних систем, які існували на українських землях у 1917-1920 рр.

Головні положення та висновки вітчизняної історіографії подій 1917-1920 рр. в Україні потребують внесення суттєвих уточнень, відмови від значної кількості усталених положень в контексті досягнень світової історичної та політичної думки останньої чверті XX - початку XXI ст.

Події 1917-1920 рр. в Україні були детерміновані контекстом Першої світової війни та її результатами, закріпленими в системі Паризької мирної конференції 1919 р.

Головні конфлікти української революції 1917-1920 рр. - міжцивілізаційний та внутрішньоцивілізаційний. Головним з них дисертант вважає війну україномовного моноконфесійного села проти неукраїномовних та мультиконфесійних міст. Переможцем в цьому збройному конфлікті вийшла консервативна сільська цивілізація.

“Національно-визвольні змагання” доби 1917-1920 рр. були не стільки національним, скільки соціальним рухом, засаднича мета якого полягала в радикальному та незаконному перерозподілі власності та політичної влади на користь носіїв українського сільського монокультурного архетипу за рахунок міського мультикультурного архетипу.

Події 1917-1920 рр. засвідчили, що різні частини українського етносу, які впродовж століть належали до різних цивілізаційних типів, дотримувалися різних світоглядних доктрин, правових систем, сповідували різні етичні цінності, належали до різних конфесій, по-різному ставилися до таких понять як “право” і “закон” тощо. На рівні практичної політики це знайшло своє відображення, зокрема, в тому, що, керівництво ЗУНР - на відміну від київських лідерів -принаймні намагалося вирішувати проблеми еволюційним, легальним політико-правовим шляхом. Однак сподівання і тих, і других на роль “нації-держави”, яка покликана вирішити якщо не всі, то, принаймні, більшість проблем, і яку так і не вдалося створити, не виправдалися. Ті, хто будував політику на ідеях розбудови національної держави як основного джерела ідентифікації, збереження та розвитку українського народу зазнав нищівної поразки.

У 1917-1920 рр. жодна з діючих українських соціалістичних партій не спромоглася сформулювати та реалізувати адекватну обставинам місця та часу політичну стратегію й тактику. Основний (як виявилося для політичного проводу УНР) антагоніст демократичної України - керівництво російських комуністів на чолі з В.Леніним - зробило якісно новий крок в обох згаданих сферах, перейшовши від стратегії традиційної до так званої гіперстратегії, коли війна стала продовженням політики іншими засобами, підвівши під поняття війни визначення “боротьба класів”. Тим самим було зроблено обґрунтування громадянської війни та виправдано супутній її масовий терор.

Подолати суперечність, яка постає для тих, хто намагається все ж таки воювати за так званими „правилами”, і тими, хто принципово відмовляється їх дотримуватися, українські соціалісти теоретично могли, залишаючись у складі коаліції переможців Першої світової, яка мала у своєму розпорядженні практично необмежені фінансові, матеріальні, технологічні та людські ресурси. Тільки такий курс - особливо після повалення Тимчасового загальноросійського уряду, на думку дисертанта, відкривав шлях до максимально можливого та необхідного рівня автономії для України, наприклад, із національними збройними силами.

Лідери українських соціалістів обрали інший варіант. Відмовивши у підтримці загальноросійському демократичному уряду, оголосивши спочатку про свій нейтралітет у війні, а згодом здійснивши, на думку своїх політичних супротивників та опонентів, акт прямої державної зради - підписавши мирову угоду з ворогом, продекламувавши незрозумілу для більшості мешканців Південно-Західного краю Російської імперії/республіки державну незалежність (яку не визнали ані більшість співгромадян, ані російські політичні кола, ані країни-переможниці у війні), керівники УЦР та УНР поставили себе поза межами існуючого тоді правового поля як всередині країни, так і поза її межами, дали підстави трактувати себе як державних злочинців, пряму агентуру німецького генштабу тощо.

Намагаючись компенсувати це за рахунок масової народної підтримки, державно-політичне керівництво УНР проголосило курс на радикальну зміну відносин власності, передовсім у земельній сфері. Суть того, що відбувалося в цій царині впродовж 1917-1920 рр., - селянська революція, “чорний”, перерозподіл земельної власності, що могло забезпечити лише скасування всієї попередньої системи політико-правових відносин.

Спочатку процес розгортався під поміркованими гаслами культурно-національного відродження, але дуже швидко - оскільки реалізувати програму “чорного перерозподілу” в межах існуючої тоді моделі суспільного розвитку було неможливо - радикалізувався до крайньої межі. На політичну авансцену висунулися носії крайніх радикальних ідей та гасел необхідності, доцільності та можливості самостійного, позаблокового існування Наддніпрянської України у формі соціалістичної радянської республіки робітників та селян, за неодмінної умови юридичного та/або фізичного виключення із системи суспільних відносин так званих “заможних” станів” і деяких інших соціальних та національних груп.

Лідери УЦР і обох УНР свідомо та послідовно обігравали реальні економічні, соціальні, культурні та інші проблеми, які випливали із факту багатовікового існування українських земель у межах реальної імперської мультикультурності - як Австро-Угорської, так і Російської. Остання значно просунулася на шляху культурної уніфікації народів, які входили до її складу, не тільки не створюючи умов для розвитку, а, навпаки, заперечуючи в латентних або відкритих формах їх конфесійну, мовну, культурну та інші форми самоідентифікації.

На рівні публічної політики гасла, тактику і стратегію українського руху формулювали, висловлювали та провадили у життя радикальні частини УПСР та УСДРП. Провідні кола цього руху, інституціоналізовані в Центральній Раді, Генеральному Секретаріатові, Раді Народних Міністрів та Директорії, продемонстрували стійку здатність створювати одночасно на різних напрямках по декілька фундаментальних супротивників та системоутворюючих проблем.

В цьому контексті фінальний акорд доби “національно-визвольних змагань” - Ризька мирова угода, яка оголосила УНР та ЗУНР поза законом, встановила невиправданий з правового, етнічного та географічного поглядів польсько-український кордон та запровадила територіальне розмежування між країнами “без використання цивілізованих загальноприйнятих в міжнародній практиці способів врегулювання аналогічних проблем”, лише підвела формальну риску під існуванням УНР як обєкта і субєкта міжнародного права. І це незважаючи на те, що юридична форма договору вже в момент його підписання давала підстави заперечувати його правочинність, а зміст був необґрунтованим з правової точки зору. Попри ці та інші обставини, визначені договором, такі підстави існування України як міжнародно-правової одиниці, грубо порушували чинні на той час норми міжнародного права і в такий спосіб завершили період спроб створення української незалежної держави в 1917-1921 рр.

Впродовж березня 1917 р. - листопада 1920 р. усіма політичними режимами в Україні було розроблено, оприлюднено, введено в дію майже 50 конституцій, конституційних актів та документів, які їх органічно доповнювали та/або з них випливали. Так, у червні 1917 - травні 1918 рр. діячами УЦР та УНР було підготовлено проекти 5 універсалів, 4 з яких було оприлюднено від імені Української Центральної Ради. Жоден з цих документів ніколи Центральною Радою не обговорювався і не ухвалювався.

Дисертант поділяє точку зору тих дослідників, які вважають, що державна незалежність УНР була спочатку визнана військово-політичним керівництвом Четверного союзу, оголошена 30 грудня 1917 р. в Брест-Литовському міністром закордонних справ Австро-Угорщини і лише потім проголошена керівництвом УНР.

На погляд дисертанта, єдино інтелектуально спроможну та політично перспективну модель правового, еволюційного розвитку тогочасного суспільства та держави запропонували П.Скоропадський та його політичні прибічники. Достовірні джерела, які підтверджують факт обрання Директорії УНР на “таємному засіданні Українського Національного Союзу” 13 листопада 1918 р., відсутні. Дисертанту вдалося виявити свідчення, згідно яких склад Директорії визначили персонально М.Шаповал та В.Винниченко.

Відомий політико-правовий акт 22 січня 1919 р. про обєднання двох українських держав було проголошено в тому числі від імені формально неіснуючої УНР. З листопада 1917 р. до 1 грудня 1991 р. в Україні не існувало як жодного легітимного політичного режиму (можливо за винятком режиму ЗУНР), так і державного правонаступництва.

Дисертант вважає обґрунтованим погляд, згідно з яким в 1917-1920 рр. в Україні існувало три “видання” радянської соціалістичної республіки, правонаступництва між якими також не існувало. 1917 р. в Україні вперше було сформульовано та реалізовано принципи національного соціалізму. З січня 1919 р. також вперше тут послідовно реалізовувався доктринальний курс на знищення інституту приватної власності та його носіїв - фізичних та юридичних осіб, було запроваджено модель державного устрою, в основу якого покладено сегрегаційні принципи - за соціальною, економічною, національною, мовною, конфесійною та іншими ознаками. Першими ідеологами та провідниками цього курсу стали лідери УСДРП та УПСР.

1. Яневський Д. Політичні системи України 1917 - 1920 років: спроби творення і причини поразки. - К.: Дух і літера, 2003. - 767с.

2. Устименко В.М., Яневський Д.Б. Центральна Рада: сторінки історії // До питання про розстановку політичних сил на Україні в 1917 - 1920 рр. Препринт ІІ АН УРСР. - К., 1988. - С. 3-14. Автором написані С. 3-8.

3. Яневський Д.Б. Фінансово-промислові групи в Росії в 1917 р. // Молодежь и актуальные проблемы исторической науки: V общественно политические чтения. - К., 1989. - С.114-116.

4. Боєчко В.І., Яневський Д.Б. Інтернаціональна єдність трудящих Буковини i Бесарабії в ході Хотинського повстання // Український історичниий журнал. - 1989. - № 1. - С. 123-129. Автором написані с. 123-126.

5. Яневський Д.Б. Українська Народня Республіка: відновлення новітньої державності // Вісник Руху. - 1989. - Ч. 3. - С.2-6.

6. Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: перші кроки до національної державності (березень - листопад 1917 р.). Препринт № 1. - К.: Інститут історії Академії наук Української РСР, 1990. - 27с.

Размещено на .ru