Політичні мережі як форма взаємодії держави та громадянського суспільства (теоретико-методологічний аналіз) - Автореферат

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наукРобота виконана на кафедрі політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України Токовенко Олександр Сергійович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, декан факультету суспільних наук і міжнародних відносин Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор, академік НАН УкраїниПо суті, публічна політика є процесом вироблення і реалізації державних рішень, і за сучасних умов всю організаційно-технологічну роботу тут практично перебирають на себе політичні мережі. Також публічну політику можна визначати як політику, яка здійснюється спільно державою і громадянським суспільством. Публічна політика як сфера функціонування політичних мереж повязана в першу чергу з виробництвом системи комунікації, де конвенціональна комунікативна стратегія є спеціальним завданням політичних мереж і куди вони спрямовують левову частку своєї публічної активності. Політичні мережі є ініціаторами постановки багатьох питань у публічній сфері, які потім отримують широкий резонанс, обговорюються, аналізуються, на їх основі пишуться доповіді, висловлюються рекомендації, і врешті-решт зі сфери публічної політики вони переміщуються у сферу конкретних законодавчих та управлінських рішень, державних замовлень корпораціям, корпоративних проектів. Сучасною формою взаємодії громадянського суспільства і державних органів є політичні мережі - структури формальних і неформальних контактів і взаємин, які формують порядок денний політики та прийняття рішень на противагу взаємодії всередині формальних організацій та інституцій і між ними.У першому підрозділі «Еволюція концепту “мережа” в соціально-політичних науках» зазначено, що поняття «мережа» є логічним продовження процесу операціоналізації поняття «структура». Згідно з соціальним підходом мережа визначається у такій спосіб: усі види людських обєднань, які мають справу з масовістю і регулярністю, спираються на мережний принцип, оскільки мережі являють собою специфічну форму соціальності - розвиток так званих мережних суспільств іде з мережі в соціальну реальність, що створює можливість трансляції мережних соціальних практик. У цілому соціальний мережний аналіз досліджує такі питання: важливість чи провідне становище певних осіб у мережі; концепція центральності, за допомогою якої стає можливим виявити елемент мережі з найбільшою кількістю звязків з іншими субєктами чи найважливішими такими звязками; поняття близькості й віддаленості, що базується на комунікаційних лініях між субєктами у мережі; поняття цілісних (повязаних) підгруп, тобто підгруп субєктів, між якими існують порівняно міцні, безпосередні, інтенсивні, часті й позитивні звязки; ступінь, до якого взаємини і трансакції у мережі регулюються експліцитними або імпліцитними правилами; кількість і різноманітність субєктів у мережі. Більша різноманітність суспільства і програм публічної політики спричинила виникнення специфічних цілей і функцій, а зростання кількості учасників процесу політики означало, що мережі як метафора кращі для опису сучасного вироблення політики, ніж плюралізм, корпоратизм та інші «традиційні» моделі. У цілому політичні мережі набувають таких важливих властивостей і рис: по-перше, політичні мережі залежать від складу і кількості їх учасників, причому їх склад не однаковий для всіх мереж, оскільки різні види мереж мають свої власні особливості; по-друге, політичні мережі - це континуум з властивою йому стабільністю, визначеністю і разом з тим мінливістю; по-третє, політичні мережі характеризуються частотою, інтенсивністю взаємодії включених до них акторів, що багато в чому зумовлює зміст мереж; по-четверте, політичні мережі характеризуються рівнем досягнутого консенсусу відносно чинних політичних курсів і «правил гри»; по-пяте, політичні мережі - це відносини обміну і, перш за все, обміну ресурсами, у тому числі й інтелектуальними, які знаходяться у розпорядженні учасників; по-шосте, політичні мережі - це інститути, засновані на домовленостях і переговорах; по-сьоме, сума влади, що є у того чи іншого політичного співтовариства, завжди позитивна, але нерівність у ресурсах призводить до того, що ті, хто має незначні ресурси, можуть зробити дуже мало, якщо їх інтереси приносяться в жертву спільній справі; по-восьме, політичні мережі характеризуються поліцентричністю і повязаністю учасників; по-девяте, найважливішою якістю політичних мереж є їхня мутагенність (адаптивність до зовнішнього і внутрішнього середовища), яка вимагає нестійкості кожного окремого елементу системи, що навпаки підвищує її загальну стійкість (у сенсі виживання); по-десяте, політичним мережам притаманна здатність до самоорганізації.Сергєєв, В.С. Сергєєв // Проблеми територіальної організації публічної влади в Україні. Тези доповідей регіональної науково-практичної конференції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ