Концепція варязького походження назви Русь. Основні теорії виникнення слова "Русь", їх наукове значення та подвійне значення в давньоруських джерелах. Перші згадки терміну "Україна" в офіційному київському літописі. Розпад Русi на окремі князівства.
МІНСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВОсновними назвами української території й українського народу були назви Русь і Україна. Назва Русь була спершу привязана до землі й племени полян коло Києва у відрізненні від інших земель і племен, але з поширенням Київської держави поширилася й на всю українську територію, навіть майже на всю Східню Европу й прикріпилася передусім до української території й українського народу; зокрема на деяких крайніх західніх українських територіях вона до останніх часів зберігалася в первісному значенні Русь = Україна, русин = українець. Назва Русь на означення України вживається не тільки в литовсько-руських літописах XIV-XVI ст., але й за козацьких часів, коли назва Україна вже широко прийнялася. І чужинці, як, напр., Павло з Алеппо (1654), називають Україну Руссю, а українців русинами або русами, відрізняючи їх усюди від москвинів, яких аж до початків XVIII ст. знали тільки під назвою москвичів, москвинів або москалів, а їхній край під назвою Московія. Одначе і первісна назва Русь, русин й усі інші назви поступилися місцем теж старому термінові Україна, українці, що від кінця XIX ст. виключно вживається і українцями, і чужинцями на означення нашої території й нашого народу.Термін «Україна» («Країна», «Крайна») в добу середньовіччя був поширений у всьому словянському світі (від Одера до Оки і від Західної Двіни до Балкан). Найближчою аналогією цього явища в інших народів може слугувати германська «марка» (marcha, mark - прикордонна область) - термін, що увійшов до назви таких держав, як Данія (Dannmark - прикордонна країна данів) та Австрія (Ostmark - східна прикордонна країна, згодом Oesterreich). Уже із середини XVII ст. назва «Україна» територіально охоплює майже всі ті землі, які до того іменовано «Руссю». Назва «Україна» впродовж XVII-ХІХ ст. пройшла приблизно той самий шлях, що й назва «Русь» упродовж ХІ - ХІІІ ст.: від локальної території довкола Києва (що була епіцентром державотворення нашого народу як у часи раннього середньовіччя, так і в козацьку добу) до позначення цілої нашої країни. Така зміна хоч і була політично необхідною й, урешті, дозволила українцям (русинам) зберегти власну тотожність, проте мала суттєві негативні наслідки для історичного самосприйняття, коли Русь і Україну, русинів та українців почали розглядати як щось окреме одне від одного, а не різні назви тієї самої країни й того самого народу на різних етапах їхнього історичного життя.
План
ЗМІСТ
Вступ
1. Походження назви «Україна»
2. Походження назви «Русь»
3. Факти та міфи про походження назв «Русь, Україна»
Висновок
Список використаних джерел і літератури
Вывод
Україна та українці
Термін «Україна» («Країна», «Крайна») в добу середньовіччя був поширений у всьому словянському світі (від Одера до Оки і від Західної Двіни до Балкан). Ним зазвичай позначали терени військового прикордоння. Найближчою аналогією цього явища в інших народів може слугувати германська «марка» (marcha, mark - прикордонна область) - термін, що увійшов до назви таких держав, як Данія (Dannmark - прикордонна країна данів) та Австрія (Ostmark - східна прикордонна країна, згодом Oesterreich).
Та назва, якою згодом було іменовано всю нашу країну, зявляється, вочевидь, на межі XV - XVI ст. для позначення території Київської землі (зокрема, в актах початку XVI ст. київського воєводу іменовано «воеводою украинымъ»), що внаслідок татарської агресії з останньої чверті XV ст. (після майже столітньої перерви) знову опиняється буквально «на межі двох світів» - у самому епіцентрі боротьби між християнським та мусульманським (словянським і тюркським) світами.
Уже із середини XVII ст. назва «Україна» територіально охоплює майже всі ті землі, які до того іменовано «Руссю». Так, в «Описі України» Боплана до її складу зараховано всі руські землі Корони Польської, а в офіційних актах того часу «українськими» воєводствами називали Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське, іноді Подільське та Руське.
Назва «Україна» впродовж XVII-ХІХ ст. пройшла приблизно той самий шлях, що й назва «Русь» упродовж ХІ - ХІІІ ст.: від локальної території довкола Києва (що була епіцентром державотворення нашого народу як у часи раннього середньовіччя, так і в козацьку добу) до позначення цілої нашої країни. Наше старе імя поступово було узурповане сусіднім народом і використане для того, щоб знищити саме право на існування українців (русинів) як окремого народу.
Така зміна хоч і була політично необхідною й, урешті, дозволила українцям (русинам) зберегти власну тотожність, проте мала суттєві негативні наслідки для історичного самосприйняття, коли Русь і Україну, русинів та українців почали розглядати як щось окреме одне від одного, а не різні назви тієї самої країни й того самого народу на різних етапах їхнього історичного життя.
Останнім часом такі негативні тенденції не лише не долаються, а, навпаки, відчутно зростають. Приміром, в україномовних текстах тих ЗМІ, що орієнтовані на Кремль, робляться спроби послідовно замінювати «російський» на «руський» або взагалі ототожнювати їх (чого не було навіть за радянських часів). Чи не найяскравіший приклад - піар нового кремлівського проекту «Русский мир», особливо потужний під час приїзду Патріарха Кіріла в Україну. «Інтер» та інші телеканали перекладали цю новоязівську конструкцію тільки як «руський», а не «російський світ».
Отже, навіть в україномовному просторі відчутним є намагання позбавити Україну руської спадщини, оголосити її «спільним», а то й суто московським надбанням. У такий спосіб у нашого народу намагаються відібрати ціле тисячоліття його історії, а нашу державу представити як історичне непорозуміння, без ґрунту і традиції. Очевидно, що нині як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича: «Україна нині не має можливості ... повертати своє загублене імя - Русь. З іншого боку ... вона мусить культивувати своє первісне імя, оточуючи його пошаною, пієтетом, та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі».
У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживали найрізноманітніші назви: «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» тощо. Але неважко помітити, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком усталені самоназви свого народу і країни: «русини» («старожитній народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовували як у народній мові, так і в офіційних документах та літературі, й під якими нас знали і в сусідніх, і у віддалених країнах. Ще в середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей із нашою самоназвою: «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами - имя Русина остается их общим, родовым именем».
Назви «Русь», «Руська земля» навіть у ХІІ-ХІІІ ст. уживали переважно для позначення території Наддніпрянщини. Приміром, в уставній грамоті Великого князя Всеволода Мстиславича, який упродовж 30-х років ХІІ ст. був князем Переяславським, Вишгородським і Новгородським, його представлено як «владычествующую всею Рускою землею и всею областью Новгороцкою», тобто виразно відокремлено Новгород від Русі. Так само послідовно джерела ХІІ-ХІІІ ст. відокремлюють від Русі й Полоцьку, Суздальську та інші землі.
Навіть титул київських великих князів «всієї Русі», що зявився під візантійським впливом, стосувався Руської землі у питомому значенні, тобто теренів Середньої Наддніпрянщини з Києвом, Черніговом та Переяславом (в літописі від 1155 року терени «всієї Русі» окреслено так: «і сів він на столі отців своїх і дідів [у Києві], і прийняла його з радістю вся земля Руська; тоді ж, сівши, він роздав волості дітям: Андрія посадив у Вишгороді, а Бориса - в Турові, а Гліба - в Переяславі, а Василькові дав Поросся»). Згодом назви «Русь» та «Руська земля» в географічному сенсі та «Русь» і «русини» в етнічному поширюються на віддаленіші терени. З ХІІ ст. письмові джерела знають терени суцільного розселення русинів за Карпатами під назвою «Руська марка» (Marchia Ruthenorum). А обєднану під владою Романа Мстиславича та його наступників Галицько-Волинську державу - як Руське королівство.
Таким чином, упродовж існування Києво-Руської імперії етнічні назви «русини» та «Русь» закріплюються на цілком окресленій території від Закарпаття до Наддніпрянського Лівобережжя і від Західного Бугу до степових кочовищ тюркських народів. Надалі, навіть в умовах політичної дезінтеграції руських земель у XIV-XVI ст. етнонім «русини» однаковою мірою вживають як мешканці руських комітатів Угорського Королівства і північної частини Молдавського господарства («Русо-Влахії» середньовічних джерел), так і населення руських земель Корони Польської (Галичини та Західної Волині) й Великого князівства Литовського і Руського («земли наши Руские - Подольские, Киевские и Волынские», як зазначено в листі великого князя Жигимонта Августа від 1569 року).
Список литературы
1.Уривок з книги: Олексій Братко-Кутинський. Феномен України. - К.: Вечірній Київ, 1996. - 304с. Сторінки 64-67
2. Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь (Україна, Київ 1917)
