Поетика романтичного історичного роману: "Собор Паризької Богоматері" - Автореферат

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наукРоботу виконано на кафедрі світової літератури і класичної філології Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України Науковий керівник:доктор філологічних наук, професор Мироненко Людмила Андріївна, Донецький національний університет, професор кафедри світової літератури і класичної філології Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, професор Гіршман Михайло Мойсейович, Донецький національний університет, завідувач кафедри теорії літератури і художньої культури; Захист відбудеться 30 жовтня 2002 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.04 при Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м.Деяке “відставання” у вивченні романтичного типу роману в порівнянні з реалістичним повязане з концепцією, що практично виключила романтичний роман з історії жанру (див. роботи В.Кожинова, В.Богданова) або відвела роману доби романтизму незначну роль (О.Дмитрієв, Н.Тамарченко, А.Есалнек та ін.). Сьогодні як принципові його варіанти вирізняються історичний та особистий роман; надруковані розвідки про “шалений” роман доби романтизму. Спеціальне вивчення історичного роману як жанру, що виник саме в романтичну добу, має давнішу традицію. Беручи участь у формуванні національної традиції жанру, представленої романами А. де Віньї, П.Меріме, О. де Бальзака, О.Дюма, В.Гюго створив специфічний різновид роману, що виявився продуктивним і в XX столітті. “Собор Паризької Богоматері” (1831) В.Гюго за способом зображення історії і створеній у ньому системі художніх принципів не тільки відкриває новий період творчості письменника, але й повязаний з особливим етапом еволюції жанрового мислення.Драматизм національної історії, що призвела до безлічі особистих катастроф, визначає і глибоко індивідуальний характер переживання “роману з історією”, причетності до її руху. “Полеміка французьких письменників із романом вальтер-скоттівського типу” - ставить за мету виявити дискусійний характер сприйняття французами, що створили національний варіант жанру, - А. де Віньї, П.Меріме, О. де Бальзаком, В.Гюго, а також їх сучасником Стендалем - вальтер-скоттівської моделі оповіді. Крім того, французи вітають “шотландського чарівника” як митця, що звеличив роман - другорядний у нормативних поетиках жанр. Протиставляючи “прозаїчний” роман В.Скотта певному “ідеальному” і “піднесеному” типу оповіді, що стане “водночас і драмою, й епопеєю”, а також “помістить Скотта в Гомера”, В.Гюго висуває власну концепцію жанру. У дисертації акцентовано, що вже сучасником становлення й розвитку жанру - О.С.Пушкіним - роман В.Скотта і французький романтичний роман сприйняті як два принципово різних типи рецепції історії.Уже на етапі раннього романтизму у Франції склались ідеї, що випереджали відкриття В.Скотта, сформувалися положення, незалежні від цих відкриттів. Йдеться про усвідомлення естетичної та ідейно-змістовної принадності національної історії, її витоків; про актуальність і значення “місцевого колориту”; про необхідність пошуку художньої форми, здатної вмістити новий матеріал і дати йому нове висвітлення. Але якщо у В.Скотта цей прийом суттєво збільшував роль діалогу, забезпечував розгортання сюжету в “різноманітних правдивих картинах” (В.Гюго), тобто виявився причетним переважно до структури роману, то для французьких письменників він набуває ще й світоглядного значення, приводить до зближення трагедії та історії, трагедії та історичного роману. Історичний роман доби Реставрації (роман А. де Віньї, П.Меріме, В.Гюго) вирізняється більш ускладненим типом художності через те, що тут драматизація стає компонентом родо-жанрового синтезу, якому відкритий цей роман. Такій універсалізуючій поетиці французького романтичного історичного роману суголосний і особистісний, субєктивний характер осягнення історії - “ліричний” історизм, що контрастує з епічною відстороненістю позиції оповідача в романістиці В.Скотта.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У висновках стверджується, що самобутність національного руху французької літератури до жанру історичного роману і специфіка його французького варіанта повязані з рядом факторів. Уже на етапі раннього романтизму у Франції склались ідеї, що випереджали відкриття В.Скотта, сформувалися положення, незалежні від цих відкриттів. Йдеться про усвідомлення естетичної та ідейно-змістовної принадності національної історії, її витоків; про актуальність і значення “місцевого колориту”; про необхідність пошуку художньої форми, здатної вмістити новий матеріал і дати йому нове висвітлення. В естетичній думці представників раннього романтизму й літератури періоду Реставрації викристалізувалися також і поняття, що обумовили національну своєрідність французького варіанта жанру. Її визначає поєднання трагедійного й особистісного начал в усвідомленні та художньому освоєнні історії. Таке поєднання органічне для французької культури, яка увібрала традицію героїко-патетичної трагедії класицизму, де особистість, здебільшого історична, знаходилася в центрі драматичного конфлікту. Найвищу оцінку на французькому ґрунті здобула драматизація роману, здійснювана В.Скоттом. Драматизація виявилася співзвучною національному запиту і самій атмосфері доби революційних катастроф та соціальних потрясінь. Але якщо у В.Скотта цей прийом суттєво збільшував роль діалогу, забезпечував розгортання сюжету в “різноманітних правдивих картинах” (В.Гюго), тобто виявився причетним переважно до структури роману, то для французьких письменників він набуває ще й світоглядного значення, приводить до зближення трагедії та історії, трагедії та історичного роману.

Діалогізація сюжету, чергування сценічних за своєю будовою епізодів - прийоми, які набудуть широкого розвитку в масовій історичній романістиці Франції 50-60-х років XIX століття. Ілюстративні в цьому розумінні багато які з романів О.Дюма, твори П.-А. Понсона дю Террайля, що підносить цей прийом до певної самодостатності, прикмети тривіальної форми жанру. Історичний роман доби Реставрації (роман А. де Віньї, П.Меріме, В.Гюго) вирізняється більш ускладненим типом художності через те, що тут драматизація стає компонентом родо-жанрового синтезу, якому відкритий цей роман. Такій універсалізуючій поетиці французького романтичного історичного роману суголосний і особистісний, субєктивний характер осягнення історії - “ліричний” історизм, що контрастує з епічною відстороненістю позиції оповідача в романістиці В.Скотта. Ця відстороненість у В.Скотта акцентована й концепцією “драматичного роману” з його специфічним, заданим самою природою драми редукуванням авторського самовиявлення. Навпаки, французький роман вирізняється тим, що драматичне начало в ньому, стаючи одним з важливих складників романного цілого, не виключає авторської субєктивності в її самоцінності.

Роман В.Гюго “Собор Паризької Богоматері” є виразною художньою реалізацією позначених тенденцій і належить до особливого етапу розвитку романного мислення та самої категорії історизму. Йдеться про високий ступінь субєктивізації осмислення минулого, що не виключає в той же час масштабності відтворення обєктивного змісту історії. В.Гюго створює в “Соборі Паризької Богоматері” систему художніх засобів, щоб досягти зазначеного діалектичного поєднання. У центрі такої універсалізуючої концепції жанру - поетика автора. Важлива складова створеного письменником жанрового варіанта - образ автора, що виявляє генетичний звязок з міфологемою поета-деміурга в його функції хранителя памяті про минуле і разом з тим - автора, співпричетного романтичній теорії генія, що творить світ. Специфічне функціонування образу автора в “Соборі Паризької Богоматері ” визначило новаторську структуру роману. Авторські відступи в кількісному відношенні висунулися на важливе місце, просторово збіглися з розділами і навіть книгами роману (книга третя в “Соборі Паризької Богоматері”). Тут своєрідною й новаторською рисою, яка забезпечує індивідуалізацію образу автора, постають його, тобто авторські, ідеї. У простір образу автора втягуються епохи та цивілізації, що зумовлює необхідність встановлення художньої рівноваги між хронотопом зображуючого, авторського шару оповіді й хронотопом зображуваної фабульної дії. Масштабові авторського простору відповідає розмаїття культурних шарів, що утворили художню тканину роману. Античність, міська та клерикальна культура Середньовіччя з їх жанровими та іншими художніми мовами “висвітлюються” у “Соборі Паризької Богоматері” пізнішими епохами й охоплюються свідомістю XIX століття.

У роботі підкреслено й особливе призначення такого синтезу, що його можна вважати важливою рисою поетики роману. Це - відтворення історії в її безупинному русі, де кожний пройдений етап стає фрагментом вічності. Новий характер історизму в романі В.Гюго полягає в “кодуванні” художніх мов у культурному просторі і сприйнятті його як цілісності. Відкриття в “Соборі Паризької Богоматері” швидкоплинності епох і цивілізацій припускає разом із тим віднайдення опори у творчій памяті, в обґрунтуванні особливої філософії історії - історії, що поглинає і зберігає усе.

У “Соборі Паризької Богоматері” закладені основи жанрової концепції романтичного роману, створеного В.Гюго. Зіставлення “Собору Паризької Богоматері” з іншими творами письменника (“Людина, яка сміється”, “Знедолені”, “Трудівники моря”, “Девяносто третій рік”) виявляє відповідності у структурі авторського персонажа й характері оповіді, типологічність мотивів і образів, максимальної етичної загостреності конфліктів. Історія щоразу постає діалектичним синтезом втрат та ідеї прогресу.

1.“Капитанская дочка” А.С.Пушкина и “Сен-Мар” А. де Виньи: к проблеме национального своеобразия художественного мышления // Вісник Донецьк. ун-ту, 1999, №2.- С. 93-98.

2.Жанровое своеобразие французского исторического романа эпохи романтизма // Литературоведческий сборник. - Донецк: Изд-во Донецк. ун-та, 2000. Вып. 2. - С. 7-13.

3.Трансформация мистериальных мотивов и образов в романе В. Гюго “Собор Парижской Богоматери” // Вісник Донецьк. ун-ту, 2000, №1. - С.42-47.

4.Авторское сознание в романе В. Гюго “Собор Парижской Богоматери”: особенности художественного воплощения // Літературознавчий збірник. - Донецьк: Вид-во Донецьк. ун-ту, 2002. Вып. 9. - С. 77-84.

5.Своєрідність французького історичного роману: іронія П. Меріме. (Співавтор Л.А. Мироненко) // Етичні та естетичні пошуки у світовій літературі: Зб. наук. праць. - К.: НМК ВО, 1992. - С. 32-37.

6.До питання про романтичний універсум В. Гюго (функції латинських ремінісценцій) // Проблеми античності: історія та традиції. Зб. наук. праць. -Донецьк: Вид-во Донецьк.ун-ту, 1995. - С. 3-12.

7.К вопросу о рецепции античного наследия в романтической эстетике // Античность - ХХ век: проблемы изучения литературы и языка. Сб. научн. работ. - Донецк: Изд-во Донецк. ун-та, 1996. - С. 39-44.

8.Категория трагического в творчестве В. Гюго // Матеріали вузівської наукової конференції. Актуальні питання романо-германської філології. - Донецьк: Вид-во Донецьк.ун-ту, 1997. - С.105-108.

9.Архетипические структуры в романе В. Гюго “Собор Парижской Богоматери” // Целостность литературного произведения и проблемы его анализа. Тезисы конференции. - Донецк: Изд-во Донецк. ун-та, 1992. - С. 39-40.

10.Своеобразие французского романа 1830-х годов // Тезисы докладов вузовской научной конференции. Гуманитарные науки. - Донецк: Изд-во Донецк. ун-та, 1993. - С. 45-46.

11.Романтический универсализм романа В. Гюго “Собор Парижской Богоматери” // Тезисы докладов вузовской конференции. Филологические науки. - Донецк: Изд-во Донецк.ун-та, 1995. - С. 154-155.

12.Пушкин и западноевропейский исторический роман первой трети ХІХ века // А.С. Пушкин: филологические и культурологические проблемы изучения. Материалы международной научной конференции. - Донецк: Изд-во Донецк. ун-та, 1998. - С. 39-41.

13.Французский романтический исторический роман: полемика с В.Скоттом // Поетика художнього твору та проблеми його інтерпретації. Зб. наук. праць. - Дрогобич: Коло, 2002. - С.132-143.