Етнічна приналежність народів культур. Характеристика шнурової, катакомбної, чорноліської, сабатинівської та білозерської культур, їх ремесла, стиль життя, культура, традиції. Археологічні культури раннього залізного віку, скіфи, сармати та кіммерійці.
В межах України ця культура була представлена на території теперішньої Чернівецької і Івано-Франківській області, на Тернопільщині і Львівщині, де поблизу Заліщиків і Держева знайдено бронзові скарби, що складалися, в основному, з бронзових серпів і прикрас. Племена культури Ноа культури, що жили первіснообщинним ладом, займалися головним чином скотарством, у меншій мірі - землеробством. Племена цієї культури займалися випасним скотарством. Була розкопана на Сіверському Донці на початку XX століття одночасно з ямною і катакомбною культурами. Поселень зрубної, а особливо сабатинівської і білозерської культур, значно більше, ніж катакомбних - населення мало осілий спосіб життя і займалось скотарством і землеробством.
Список литературы
З ассирійських джерел відомо про перебування кіммерійців в Урарту, про їхні війни проти Ассирії, завоювання більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фрігії, Пафлагонії.
У 679-678 роках до н. е. кіммерійці були розгромлені ассирійським царем Асархаддоном. Більш успішними були їх військові дії на заході Малої Азії, в державі Лідія, де вони перебували до 600-х років до н. е.
Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.
Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили камяні стели. Відомі памятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються 10 - початком 8 століття до н. е. Кіммерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, камяним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.
За Геродотом, племена кіммерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорноморї не виявлено.
В 7 столітті до н. е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.
Походження болгар й валлійців
Вчені говорять про походження булгар від кіммерійців (кімерів). На це вказують записи у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир), кіммерійський цар Колед, мав двох синів: Брема та Болга. Після війни зі скитами, частина кімерів переселилася на захід, де Брем захопив західноєвропейські землі. Кельти та бритони стали наступниками Брема. Це підтверджується самоназвою кельтського народу валлійці Британії - кимри. Інша частина кімерів на чолі з Болгом, за свідченням цих джерел, переселилися на південь й оселилися на Балканах. Археологічні розкопки виявили столицю Болга Казанлак у центральній Болгарії.
Писемні джерела
Гомер близько VIII ст. до РХ (автор безсмертних «Іліади» та «Одіссеї») згадує про кіммерійців: Там кімерійці живуть, і їх місто, і ціле їх царство…
Геродот у V ст. до РХ, називає кімерійців "Дивними козодоями" та мовить про могили кімерійських царів на Дністрі.
А також автори початку першого тисячоліття н.е: Прісциан (Priscian, 644-721): « …вони савромати живуть поблизу сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці» ;
Руфій Фест Авіен (Ruf. Fest. Avien, 852-891): « найближчі до Танаїсу місцевості займають кімерійці й сінди» ;
Діонісій (Dion., 652-710): « …у Савроматії ж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети…»
Також існують вавилонські, урартські, іудейські, перські писемні джерела про кімерійців.
17. Чорноліська культура
Хронологічно Чорноліська культура датується двома етапами: ранній (Х-ІХ ст. до н.е.), яким закінчується бронзовий вік на Україні та пізній (VIII - перша половина VII ст. до н.е.), що хронологічно співпадає з кіммерійським часом раннього залізного віку. Наголосимо, що кіммерійці на території Південної України зявилися тоді, коли місцеве населення Чорноліської культури жило і працювало тут вже понад 200 років (Х-ІХ ст. до н.е.).
В ранньому періоді їхні взаємозвязки були незначними, в пізньому - значно розширилися. Зокрема, на території Правобережжя та в басейні р. Ворскли у тогочасних памятках зявляються кіммерійські предмети озброєння та кінської збруї. Якщо на ранньому етапі життя місцевого населення проходило в неукріплених поселеннях (одне на місці Суботівського городища, а друге - в урочищі Інбек, поблизу с. Велика Андрусівка, то на другому, в кіммерійський час, в басейні р.Тясмин чорноліські поселення вже представлені великою кількістю добре укріплених городищ.
На території площею в 100 км між Смілою, Кременчуцькою ГЕС і Чорним лісом розташовані такі укріплені городища: Залевкинське, Лубенецьке, Полудневське, Сокирне (поблизу Жаботина), Суботівське, Яницьке, Адамівське, Калонтаївське, Тясьминське та Московське (поблизу Новогеоргієвська) [47, с. 16].
Велику кількість поселень, могильників та окремих поховань цього періоду зафіксовано у лісостеповому Подністровї та Південному Побужжі. Таке поселення та могильник виявлені поблизу с. Луки Врублівецької на Хмельниччині.
Кургани кіммерійського часу у 1975 році досліджені автором цієї праці поблизу с. Тютьки Вінницької області.
В кургані № 1 виявлені кістки чоловічого скелета, анатомічна цілісність якого була порушена, та 13 посудин - гостродонні і плоскодонні черпаки, тюльпаноподібні посудини, чаші, горщик. Більшість черпаків прикрашені заглибленим орнаментом у вигляді трикутників. Заглиблення заповнено білою пастою.
В кургані № 2 виявлено колективне поховання з шести кістяків, зорієнтованих головами на північ. Поховальний інвентар складався з шести ліпних посудин: черпаки і кубок з заглибленим орнаментом, дві чаші (одна на піддоні), глиняні прясло і котушка, бронзові кільце і сферична бляшка, кістяна намистина та кремінне знаряддя праці .
В кургані № 3 виявлено також колективне поховання з восьми дуже поруйнованих кістяків. Поховальний інвентар складався з десяти ліпних посудин: два тюльпаноподібних сосуди, дві невеликі чаші, три черпаки, мініатюрний кубок та два великих горщики.
Основним орнаментальним мотивом, який зустрічається на посуді із цього могильника, є різноманітні комбінації з трикутників, внутрішнє поле яких заштриховане або заповнене ямками. Більшість заглиблень має заповнення білою пастою .
Старожитності Чорноліської протословянської культури відомі поблизу сіл Грушка, Немія, Серебрія Могилів-Подільськго району, Мервинці Чернівецького району (Вінницька область), Велика Слобідка Камянець-Подільського району (Хмельницька), Сухостав (Яблунів) Гусятинського району (Тернопільська), Бернове, Кельменці, Вороновиця Кельменецького району (Чернівецька) та в інших місцях цього регіону [50, с. 44].
До особливостей Чорноліської культури ми відносимо також поховальні обряди. Відомі як тілопокладення, так і тілоспалення в урнах з похованнями у грунтових могильниках та курганах. Так у кургані поблизу с. Гуляй-Города, на південь від м. Сміли, було відкрито велику яму з деревяно гробницею. У витягнутому положенні головами на захід лежали чотири кістяки. В головах у кожного з них стояло по дві-три посудини, тут же була сережка. А над гробницею було виявлено ще три кістяки, які лежали у витягнутому положенні головами на північ і також супроводжувалися посудинами.
Поблизу Сміли розкопано курган, під насипом якого на глиняній площадці, вимощеній на давній поверхні, стояли великі і малі посудини з тілоспаленнями дорослих і дітей.
Цікаву інформацію отримано при дослідженні кургану біля с. Носачева (поблизу тієї ж Сміли). Під його насипом висотою 2 м виявлено кістяк коня, кінська збруя (бронзові двокільчасті вудила з трипетельчастими псаліями, бляхи, серед яких на особливу увагу заслуговують бляхи асірійського походження, кістяні бляхи з різьбленим інкрустованим червоною фарбою орнаментом), залізний меч, бронзові наконечники стріл тощо.
Відомо також багато знахідок бронзових чорноліських браслетів із поховань з тілоспаленнями, виявлених поблизу сіл Стретівки Ржищівського району, Луковці Переяслав-Хмельницького району Київської області та в інших місцях [47, с. 17-20].
А тепер зупинимося ще на одному з важливих, на наш погляд, питань - чорноліських памятках басейну р. Ворскли. Г.Т. Ковпаненко виявила тут памятки другого етапу Чорноліської культури (VIII-VII ст. до н.е., кіммерійський час), які не мали тут місцевих попередників. Вони були занесені на цю територію внаслідок міграції населення з правого берега Дніпра. На керамічних виробах простежується жолобчастий орнамент, а також відбитки дрібних штампів, що пояснюється впливами, які йшли з Дністро-Дунайського регіону. Про це свідчить і обряд поховання - тілоспалення. Наприклад, в с. Бутейках Кобилякського району на Полтавщині виявлено цікаве безкурганне поховання кінного воїна. В ямі глибиною понад 1 м, лежала купка перепалених кісток чоловіка, поруч з ним - два залізних наконечники списів з отворами в основі пера, 30 бронзових довговтулчастих наконечників стріл з ромбічним пером, 6 бронзових двокільчастих вудил з псаліями, пара великих кілець з підвісками, вуздечні бляхи та пара бронзових браслетів чорноліського типу .
Наприкінці ІХ - на початку VIII ст. до н.е. відбувається просування чорноліських протословянських лісостепових племен на Південний Захід, зокрема у Західне Поділля, на території якого до цього проживали фракійські племена.
Цікавою памяткою, яка фіксує давні словянсько-фракійські контакти, є городище ранньословянського часу VIII-VII ст. до н.е. поблизу с. Рудківці Новоушицького району Хмельницької області. Тут досліджено близько 40 жител, ряд господарських споруд і ям. Також розкопками відкрито досить складні конструкції давніх фортифікацій [50, с. 45]. Керамічний комплекс Рудковецького городища своєрідно поєднує в собі елементи словянської Чорноліської і Фракійської культур.
І, нарешті, коротко охарактеризуємо всесвітньо відомі речові скарби середини VII ст. до н.е., виявлені ще у 1878 та 1896 роках на Тернопільщині, поблизу с. Михалків Борщівського району. До складу Михалківського скарбу входили дві фрагментовані золоті діадеми, шийна гривна, пять браслетів, уламки поручів, дванадцять фібул-застібок, сім блях, дві пірамідальні підвіски, два навершя руківїв до кинджалів, чотири чаші, моток дроту та злиток золота.
Михалківські скарби, крім художньо-мистецьких цінностей, свідчать і про соціальне розшарування тогочасного суспільства. Серед речей цього скарбу є прикраси, які надягали під час магічних дій або свят, найвірогідніше повязаних з культом Сонця та плодючості. Як вважає їх дослідник, І.К.Свєшніков, власник Михалківського скарбу як володар речей побутового і культового характеру, поєднував в одній особі вождя племені і верховного жерця [52, с. 10,11,27].
Таким в загальних рисах був передскіфський (кіммерійський) час на значній території України, зокрема в її степовій південноій частині.
18. Лужицька культура
Лужицька культура (англ. Lusatian culture) - археологічна культура пізньої бронзової доби і ранньої залізної доби. Була названа від Лужиці, словянського краю у східній Німеччині, що межує з Чехією і Польщею, де вперше були знайдені характерні їй кладовища і поселення.Зміст [сховати]
Час і територія
Тривала приблизно з 1300 до 350 роки до PX. Охоплює час від Монтеліус III-го до V-го Північно-європейської часової схеми.
Басейн рік Шпре, Одри, горішньої і середньої Лаби і Східної Німеччині і Чехії, а також вся територія Польщі за винятком давніх українських і білоруських територій на правобережжі Віслі і Східної Прусії, а також Словаччина.
На територію Західної України лужицька культура поширилася приблизно з 1100 до РХ вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу. Поблизу села Млинище досліджено могильник, в якому виявлено близько 30 поховань з трупоспаленнями і супровідний інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу села Тяглів на Львівщині. Окремі памятки зустрічаються на сході аж до Дніпра, що свідчить про тісні торгові і міграційні звязки між народом Лужицької культури і населенням Середньої Наддніпрянщини.
Розвинулась з Долужицької і Тшинецької культури. Межувала на заході з Культурою полів поховань (Східна Франція, Німечина, Швейцарія) і Кновицькою культурою (Чехія), культурою Нордичній бронзовій добі - на півночі, Дунайською культурою - на півдні, Білогрудівською і Ноа, а пізніше Чорноліською культурами - на сході (Україна).
У західній частині території змінилася на Білендорфську культуру (Billendorf culture), а у східній - на Померанську культуру (поширилась з району Гданської затоки).
Поховання культури
Мертвих зпалювали, а порох клали у поховальну урну, або у невеличкі ями на кладовищі (іноді до 1000 поховань). У пізніший добі культури зявляються поховання багатих, що свідкує про зявлення панів. Відома «княжа могила» у Седдині (Бранденбург, Німеччина) з середньоземноморським бронзовим кладом і засипана земляним курганом.
Численні людські кості в ямі 5 метрів глибиною, можливо, є результатом канібалізм (Лоссов, Бранденбург, Німеччина).
Існували і місцеві варіанти обряду поховань.
Господарство культури
Народ лужицької культури не знав гончарного кругу, але виготовляв глиняний посуд: амфори, глечики, келихи, миски і яйцеподібні посудини. Поховальні урни - двоконічні посудини. Існували і місцеві варіанти видів посуду.
Бронза завозилася, і з неї місцеві ремісники виготовляли кинджали, мечі, прикраси і посуд. Десь з 600 року до РХ поширилася металургія заліза.
Племена лужицької культури займалися орним землеробством (деревяні плуг і соха) Вирощували пшеницю, ячмінь, пшоно (просо), жито, овес, горох , кормові боби, сочевицю. Садівництво яблунь, груш і слив.
Приселищне скотарство. Мали домашніх свиней, корів, кіз, вівці, коней і собак. Їздили на конях і запрягали у колісниці.
Мисливство на оленя, кабана, бізона, лося, зайця, лису і вовка. Ловили і споживали в їжу рибу і жаб.Хати і поселення
Приблизно з 800-700 років до РХ зявляються поселення-фортеці. Вони будувалися у важкодоступних місцях, оточені рвами і земляними валами. До цього поселення були відкритими. Ця зміна свідкує про початок майнових конфліктів і набуття багатства деякими групами народу.
Хати були деревяні стовпової і зрубної конструкції.
Цікаве біскупинське городище недалеко від Познані. Довгі будівлі роділені на окремі квартири з окремим вогнищем у кожній. Населення будувало льохи для збереження врожаю.
Культура в Україні
На території України відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних виробів. Скарб з села Чехи (нині Луговське) Львівської області складається з лужицьких прикрас. Зокрема - кельти, браслети, шпильки. Деякі східні вироби проникають з Наддніпрянщини на захід, на територію лужицької культури.
Етнічна належність культури
Деякі дослідники вважають, що народи лужицької культури говорили на мовах кельто-італійськой групи [1]. Так академік Седов стверджує, що лужицьке, допшеворське населення Польщі було кельтським[2]. Інші вважають їх германцями, але ніяк не словянами [3]. Треті вважають, що вони були предками іллірійців[4] або кельто-іллірійцями [5]
19. Висоцька культура
Висoцька археологiчна культyра - належить до 1100-600 рр. до РХ.
Займала невеликий простір у Тернопільській області й частково на Львівщині в верхівях Західного Бугу й верхніх притоків Припяті.
Назва походить від від Висоцького могильника біля села Висоцько, Бродівського району Львівської області.
Відкрив у 1895 р. Ісидор Шараневич.
Кінець культури збігається з початком скіфського часу.
Поселення - відкриті селища на прирічкових дюнах і над заплавами.
Житлами служили невеликі чотирикутні землянки. На Ріпневському поселенні у Львівській області в землянці були виявлені залишки невеликої склепінної печі, зробленої на прутяному каркасі. На поселенні Почапи Злочевського району зустрінуті уламки якихось ливарних форм.
З кінця 90- х років 19 сторіччя особливо відомі могильники Висоцький і Луговський у села Чехи Львівської області. У першому з них досліджено 300 поховань, а всього їх у цьому могильнику повинно бути близько 1000. Ґрунтовий, без зовнішніх ознак могильник розташовується на пагорбі, серед заболоченої місцевості. Могильні ями йшли рядами по лінії схід-північно-схід - захід-південно-захід, тобто майже широтно. У ям не збереглося слідів яких-небудь перекриттів. У них з лежать частіше витягнутими на спині, головою на південь. У вигляді рідкісних винятків зустрічається скорчене положення кістяків на боці. Із загальної кількості розкопаних поховань трупоположення становлять до 90 %, близько 10 % - повні трупоспалення. У нечисленних випадках кремації попіл похованого по більшій частині клали прямо в могилу. Значно рідше застосовувалися урни. Досить часто зустрічаються парні поховання. Звичайно це одночасно поховані чоловік і жінка. Руки їх іноді бувають складені разом, а в деяких випадках померлі як би лежать в обіймах один одного. Імовірно, тут ми маємо справу з насильницьким умертвінням жінок, що свідчить про особливе положення чоловіків у Висоцькій родині. Бувають нечисленні сімейні поховання, коли в одній ямі поховані разом трохи дорослих і дітей.
У Красненському кургані, виявлені у ньому трупоположення із західною й східною орієнтацією голови похованих. В наявності насипу й в орієнтації поховань вбачається скіфський вплив.
Інвентар - найбільше відомі посудини, з яких окремі використані як урни. Досить можливо, що нерідко зустрічаються мініатюрні сосудики служили для якихось ритуальних цілей. Рідше знаходять бронзові або залізні прикраси, дрібні знаряддя праці або зброя. Серед предметів відомі ще камяні знаряддя, іноді дуже оригінальних форм. У похованнях немає мечів або кинджалів.
Один раз у Висоцькому могильнику зустрінутий залізний наконечник списа з пером лавролистной форми. Унизу пера, по сторонах ребра, є по невеликому отвору. Найближчою аналогією можуть служити два наконечники списів з поховання чорноліської культури в с. Бутенки Полтавської області, що добре датується 710-690 рр. до РХ.
Якусь роль грали лук і стріли. У ранній час одиничні бронзові двулопастні наконечники з довгою втулкою. Зустрічаються й кремяні наконечники з гарною ретушшю, їх ще досить багато.
У пізніших похованнях, зокрема Висоцького могильника, неодноразово зустрінуті скіфські бронзові наконечники стріл, іноді трилопатеві, часом з додатковим шипом. Всі вони не пізніше 600-500 рр. до РХ.
Камінь ще досить широко використовували. Свердлені клиноподібні сокири, кулясті булави, циліндричні, відмінно шліфовані молотки застосовували в рукопашній сутичці.
У чоловічих похованнях зустрічаються також залізні й бронзові знаряддя праці. Відоме невелике ковадло, плоска залізна сокирка з бічними виступами (втім, вона могла, як це було в скіфів, служити теслом і навіть мотикою), бронзові довгасті кельти, втульчатые литі долота. Ножі із заліза зі злегка вигнутою спинкою й вузьким її черешком, що продовжує, досить близько нагадувати чорноліскі. Серед них є ножі зі злегка піднятим вістрям гальштатского типу . Перерахований інструментарій указує на ливарну й ковальську справу, а також на значний розвиток деревообробної майстерності.
Знайдено бронзові серпи із пластинчастим черешком і кремяні серпи у вигляді вигнутих ножів. Разом з одиничними зернотерками тільки вони й дозволяють судити про землеробство. Про застосування плуга відомостей немає.
Прикраси
Прикраси вживали не тільки жінки, але й чоловіка, тому що деякі види їх зустрінуті в чоловічих похованнях. До їхнього числа насамперед ставляться гривні й нагрудні шпильки для зашпиливания плащів. З головних прикрас відомі гладкі незамкнуті скроневі кільця у вигляді дуже неповної спіралі з конічними шишечками на кінцях, а також звичайні гвоздевидные раннього скіфського типу із широким капелюшком і тонким спіральним стерженьком. Гривні минулого або масивні, або дуті. Перші на обох кінцях мають петельки для завязок. Ці петельки представляють або просто завиток з тонких кінців обруча, або трубочки з розкутих у трикутну пластинку кінців. Є ребристі гривні із чотиригранного крученого дроту. Інши гривні ромбічні в перетині й гладкі. Дуті гривні не мають ніяких вушок, товсті, суцільно покриті досить складним нарізним орнаментом, що складається з поперечних і поздовжніх ліній, зиґзаґів і ін.. До гривень і інших прикрас нерідко привішені бронзові кільця із чотирма виступами, іноді у вигляді наскрізних кружечків. Привески із бронзової пластинки мають часом форму трапеції, загорненої зверху у вушко, до того ж прикрашеної пунктирним орнаментом. Ці привески застосовували й у ряді інших випадків. Браслети робили із бронзи й заліза. Одні з них були суцільними. Інші мали незамкнуті, що знаходять один на одного або щільно зведені кінці. Браслети або гладкі, або покриті поперечними насічками, або прикрашені овальними опуклостями. Зрідка зустрічаються спіральні браслети в 4 - 5 витків. Вони, як і деякі незамкнуті браслети, зроблені із пластинок. Нагрудні шпильки менш різноманітних, але в цілому загальних для різних одночасних культур форм. Відомі шпильки з одновитковою голівкою, іноді з реберчатым крученим верхом стрижня, із гвоздевидной і конічною голівкою, з голівкою у вигляді великої плоскої однобічної спіралі й, нарешті, зі стовщенням або чотирма опуклостями трохи нижче голівки. Останній тип - самий ранній, він запозичений з угорського гальштата або з культури ноа. Поряд з нагрудною шпилькою не дуже звичайні, але все-таки зрідка зустрічаються очкові спіральні фібули.
Придивившись до прикрас, неважко побачити, що гривні й браслети при значній подібності з гальштатським й лужицькими в деяких деталях і орнаментиці оригінальні; привески своєрідні, хоча трапецієподібні частково нагадують гальштатські, але за способом прикріплення більше подібні із чорноліським. Набір шпильок у відомій мірі подібний і з лужицькими, і із чорноліськими, і зі скитськими. Шпильки з великою спіральною голівкою ближче всього до лужицького. У цілому прикраси цієї досить бідної культури повязані із сусідніми культурами.
Кераміка
Кераміка Висоцької культури є груба, лощена, частина її має ребро, розташоване завжди ближче до дна. Ці посудини представлені в основному двома формами: або із широким прямим устям, або з помітно відігнутим краєм. У посудин обох типів дуже невелике денце. Зрідка такі посудини постачені однією ручкою. Серед них є чимало мініатюрних. Звичайно, у поширенні у Висоцькій культурі цих форм посудин позначається значна частка лужицького впливу, як це бачать польські археологи. Але там гострореберність поширена багато ширше й зустрічається на посудинах різних форм. Разом з тим у Висоцьких племен зовсім не було в ході банкових горщиків лужицьких типів. Зате «тюльпаноподібні» посудини, тобто горщики з найбільшим розширенням біля середини й з розтрубом віночка при ледь-ледь наміченій шийці, ближче всього до белогрудівсько-чорноліської форми. Вони такі ж сірі або сіро-коричневі, грубі, лише зрідка підлощені. Орнаменти бідніші, ніж у чорноліських екземплярів. Часом вони згладжені зверху долілиць пальцями.
Миски просто розширюються догори, не маючи по більшій частині бортиків. Грубі або підлощені, вони не повторюють лужицьких. Інші з них мають отвори в дні й служили друшляками. Зустрічаються типи мисок ранньоскіфського часу із загнутим усередину краєм.
Чашки, або як їх нерідко кличуть «черпаки», звичайно напівсферичні, іноді злегка звужуються в шийці й мають стрічкову ручку. Ця форма наслідує найбільше чорноліську. Іноді серед посудин попадаються грушоподібні лощені, чорнуваті або бурі, інші з конічними виступами на плічках. Ці посудини цілком точно збігаються із чорноліськими й ранньоскитськими в лісостепу. Власне кажучи, сполучення з мисок, чашок і грушоподібних посудин у тих або інших варіантах - загальна ознака гальштатських, лужицьких, чорноліських і ранньоскитських за часом лісостепових комплексів посуду.
20. Скіфська культура
Скіфи або скити, (рідше сколоти) - група племен, які жили у VII - III ст. до н. е. на території теперішньої України, Росії та Середньої Азії, згодом, до 3 ст. н. е., в Криму і називали себе «сколотами». За найбільш розповсюдженою версією вони були споріднені з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сімї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які зустрічаються в писемних памятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів - близько 200, переважно імена людей.) . Існують також версії про їхній звязок з словянськими або тюркськими народами.Зміст [сховати]
Походження
Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.
За однією з скіфських легенд, переказаною Геродотом, скіфи були корінним населенням, згідно іншої, міграційної (її передав також Геродот) - прибули з Азії. Точки зору сучасних вчених стосовно скіфів сильно відрізняються. Серед них: Скіфи - корінний народ, нащадки зрубної культури
Скіфи - переселенці, які прийшли з Азії наприкінці 8 або на початку 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.
Скіфи - обєднання різних в культурному плані племен, як землеробських так і кочових, можливо навіть різних в мовному плані. Зокрема ці племена є предками сучасних східнословянських і тюркських народів. Близько до цієї версії стоїть версія, що слово «скіфи» це спотворене греками словянське «скити» («скитатись» - «кочувати»). Тобто слово «скити» має значення «кочівники», позначає швидше не народ а спосіб життя і отже могло застосовуватись до будь-яких племен або груп людей, які вели кочовий спосіб життя. До XIX ст. в багатьох західноєвропейських і словянських історичних працях скіфи (скити) розглядались як предки татар, а інколи навіть ототожнювались з ними. Скіфські степові могили (кургани) також могли розглядатись як козацькі, половецькі або татарські.
Цікава з цієї точки зору є думка Михайла Ломоносова в його праці "Краткой россійской лєтописецъ" - "Славяне и Чудь по нашим, Сарматы и Скифы по внєшнимъ писателям, были древніе обитатели въ Россіи. Единородство Славянъ с Сарматами, Чуди со Скифами для многих ясных доказательствъ неоспоримо. Народъ Славенской, усилясь, притєснилъ Чудь къ сторонамъ восточнымъ и сєвернымъ, и часть оныя присовокупилъ въ свое соединеніе. Потомъ Варяги жившіе по берегамъ балтійскаго моря, которые именовались Россы, Готы, Норманы, Свія, Ингряне, имєя со Славянами частыя войны, купечества, и путешествуя въ Грецію чрезъ здєшнія земли, на многихъ мєстахъ поселились .. "
Історія
Пізніше більшість їх вирушила на Передню і Малу Азію (на думку одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом інших - з погіршенням кліматичних умов - тривалого періоду посухи в Причорноморї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли кордонів Єгипту. Засноване скіфами царство грало значну роль у взаєминах поміж малоазійськими народами.
Скіфи пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 років, на думку сучасних дослідників - 90 років. Зазнавши у 595-594 pp. до н. е. поразки у війні з Мідією і втративши своїх царів, скіфи вернулися в північне Причорноморя. Перебуваючи в країнах Малої Азії, скіфи перебрали багато елементів східної культури, зокрема у царині військової справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму організаційному й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прерогатив царя-деспота.
Повернувшися з Азії в степи Причорноморя, скіфи прибрали назву «царських» (по-скіфському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місцевими народами, як і тими скіфськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході скіфів в Азію, і створили могутнє політичне обєднання, відоме відтоді у грецьких джерелах як Скіфія. Першою столицею скіфської держави, було виникле в кінці 5 ст. до н. е. Камянське городище (площею до 12 кв. км), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Нікополь на місці теперішнього райцентру у Запорізькій області Камянка-Дніпровська.
Своєю воєнною силою й тактикою скіфи визначалися особливо в 514 або 513 pp. до н. е., вибивши під проводом своїх трьох царів з підвладної їм території армію перського царя Дарія І Гістаспа, котрий намагався завоювати Скіфію.
Найбільшої могутності скіфи досягли в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який обєднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з тракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи контролювали грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Середню Европу. Памятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.
Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця - Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу іпідкорили Ольвію. Пізньоскіфський період та однойменна культура датуються ІІІ ст. до н.е. - серединою ІІІ ст. н.е. та в загальних рисах є синхронні сарматській добі.У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після навали готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи поступово розчинилися серед сарматських племен.
Суспільний лад
Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).
Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. деревяний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорноморя, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами).
Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.
Релігія
Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті - богиня царського вогнища (тотожна грец. Гестії), після неї - Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля») (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті - Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові - Тагімасад.
Скіфи шанували також бога-героя на імя Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.
У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.
Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на памятках скіфського мистецтва.
Скульптура скіфської баби на подвірї Херсонського обласного краєзнавчого музею
З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найбільш цікавих для нас - скіфська культура (VII с. до н. е.-до н. е.-III с. н. е.). Скіфська культура - це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії - в Північному Причорноморї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен є в одному з творів Гіппократа. Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінилися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили в Скифію вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) і інші. Зі слів Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх вершину водружати меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили значних розмірів курганні насипи, іноді завершуючи їх камяними скульптурами. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скифії - легендарного міста Гелон.
Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, памятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряжь, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення. Скіфський звіриний стиль має свої відмітні особливості, одна з яких - обєднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги - абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає суцільний образ: завитки рогів, розташовані вздовж всієї спини тварини, підкреслюють його легкість і стрімкість.
Унікальні памятники культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним і геологічним особливостям вода, що потрапила до внутрішньокурганного зрубу замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, повсті, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя.
З появою сарматских племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скилуром. Столицею став Неаполь Скіфський, що розташовувався недалеко від сучасного Симферополя. У скіфів була самобутня техніка будівництва оборонних споруд: на глиняному розчині з необробленого каменя будувалися дві паралельні стіни, з невеликим нахилом одна до одної, а простір між ними заповнювався щебенем. Через головні ворота міста можна було попасти на велику, вимощену каменем площу. Під вимосткою знайдена велика кількість зернових ям, де, ймовірно, зберігався державний запас зерна. На іншій площі знайдено залишки великої споруди з портиками. Тут же був виявлений барельєф з зображенням двох вершників. Передбачають, що це зображення Скилура з сином Палаком. Одна з веж була використана як царська усипальниця. За межами міста знайдені похоронні склепи, висічені в скелі. Стіни деяких з них покриті розписом, що відтворює вигляд будинку (лінія двосхилого даху, підпори, килими на стінах). Зустрічаються зображення людей, тварин. Загинуло місто у II с. н. е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами.
Размещено на .ru
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
