Переклади творів Гете - Дипломная работа

Вступ Гуманітарна наука 20 ст. порушила питання про діалог з минулим як умову виживання сучасної культури. Сьогодні багато видатних імен минулого, і серед них - Гете, осмислюються як духовно-ціннісні орієнтири для нації, яка хоче зберегти й примножити власну культуру. В цих сло-вах можна, зокрема, прочитати бажання поета, щоб нащадки намагалися осягнути його в єдності з його власною добою. Поширений донедавна у вітчизняній (а також певною мірою і в зарубіжній) науці погляд, за яким Гете активно протистояв своєму літературному оточенню, насамперед романтикам, виявив, як тепер з’ясувалося, низку серйозних недоліків, бо, акцентуючи воістину ні з чим не зрівнянну змістовність та індивідуальну неповторність творчості Гете, він мимоволі ізолював поета від літературного контексту епохи, а серед багатоманітності імпульсів, які поет сприймав від свого часу, залишав йому найчастіше лише один - суто заперечувального плану, безумовно критичної переробки іншого як чужорідного; а спільність творчих інтересів і пошуків зводив до мінімуму або зовсім заперечував, більше того, абсолютизував неминучі творчі розбіжності як антагоністичні. «Фауст» завжди приваблював дослідників. Проте спеціальних монографій з комплексним дослідженням твору було написано за 200 літ украй мало; це при тому, що твір нерідко слугував ученим таким собі полігоном для розробки філософських, теоретико-літературних та інших наукових проблем. В Україні особливі заслуги у справі пропаганди «Фауста» належать, зокрема, Т.Г. Шевченку, М.П. Драгоманову та Лесі Українці, які, не залишивши спеці-альних досліджень на цю тему, вказали на винятково важливу роль твору для української культури. І. Франко зробив переклад «Фауста», а в ретельному аналізі твору відзначив ті елементи, що були близькі українській ментальності: поетика природи, міфопоетичне мислення, яскрава і соковита мова, що занурювала в стихію народного життя, піднесений ідеалізм прагнень головного героя. Робота ґрунтується на розгляді особливостей перекладної літератури. Використовується також герменевтичний метод, започаткований на основі кантіанства Ф. Шлейєрмахером і розвинутий у 20 ст. Г.Г. Гадамером. У 1765 р. шістнадцятирічний Ґете розпочав навчання на правничому факультеті Ляйпцізького університету. Гердер привернув увагу Ґете до великих скарбів світової літератури, зокрема до творчості Шекспіра, до античної літератури, а також до народної поезії. Це місто над Ільмом стало для письменника другою батьківщиною. Творчість Ґете ваймарського періоду репрезентує високий розквіт гуманістичної культури. Там детально, в художній формі, подано історію життя поета, події, що відбувалися на той час, проаналізовано соціальні і політичні умови, а також висловлено численні думки і висновки щодо питань літератури, мови, мистецтва. Легенда про доктора Фауста існувала в Німеччині ще з ХУІ ст., коли жив Йоганн Ґеорґ Фауст як реальна особа - відомий вчений і чорнокнижник, який (за легендою) уклав угоду з чортом, щоб за життя здійснити свої плани. Саме в той час - час його духовної кризи - зявляється Мефістофель, котрий обіцяє Фаустові усунути всі труднощі, вирішити всі проблеми, які хвилюють вченого, зробити його щасливим. Багато побачив, відчув і пережив Фауст за допомогою Мефістофеля: чудове омолодження на Брокені (в Гарці), полумяне кохання до Маргарити, яскраві пригоди і зустрічі з героями античних часів, численні події і зміни у житті. Серед перекладачів поезій Ґете, окрім згаданого П. Гулака-Артемовського, знаходимо ще імена інших відомих українських письменників - Ю. Федьковича, І. Франка, М. Старицького, Б. Лепкого. Питання Франкового перекладу творів Ґете всебічно дослідив Л. Рудницький у фундаментальній праці «Іван Франко і німецька література», виданій 1974 р. в Мюнхені. Жили, Л. Рудницького та інших дослідників, а головне - на основі перекладів самого Франка, доходимо висновку, що наш Каменяр глибоко відчув, пережив і якісно передав думки та почуття великого німецького поета. ХХ ст. його твори приваблювали українських поетів і перекладачів: М. Рильського, М. Тому важливим прийомом у творчості Й.В. Ґете є саме театральність, під якою ми розуміємо використання зорових і слухових елементів як активних чуттєвих компонентів образу, що подається в стані драматургічного руху. У «Літах науки Вільгельма Мейстера» Ґете навіть докладно описує виставу «Гамлета» Шекспіра, цей опис є цікавою лабораторією для дослідження принципів театральності митця. Розгляньмо принципи театральності у «Фаусті-1» («Ф-1»). Характерно, що, ледве увійшовши до своєї кімнатки після візиту таємних гостей, Маргарита насамперед відчиняє вікно: «Ой, як тут душно, парно як! (Одчиняє вікно)». Тут, очевидно, доречно навести приклади, як учені і перекладачі, не до кінця, очевидно, розуміючи природу театральності в Ґете, у своїх перекладах у деяких випадках лише посилювали небажаний «романічний» елемент у його творі на противагу театральному.