Педагогічні ідеї Дж. Дьюї та їх вплив на педагогічну теорію й практику в Україні (20 роки ХХ століття) - Автореферат

Розвиток демократичних процесів в Україні, зростання духовного самовизначення українського народу, вплив нових інформаційних технологій в умовах посилення інтелектуалізації праці вимагають створення нової системи народної освіти, основаної на національно-культурних традиціях з урахуванням прогресивних досягнень вітчизняної і світової педагогіки. Саме тому педагогічна наука і шкільна практика сьогодні перебувають у пошуках оптимальних і перспективних шляхів демократизації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу, побудови взаємин між учителем та учнем, спрямованих на реалізацію можливостей кожної дитини, максимального прояву нею творчої самодіяльності. Що ж до історії зарубіжної педагогіки, то українські вчені ще недостатньо уваги приділяють обєктивному аналізу її прогресивних течій і досвіду, зокрема впливу ідей провідних педагогів Заходу на характер, зміст і методику навчально-виховного процесу в школах України. У звязку з цим наша увага і зосередилася на непересічній постаті американського філософа і педагога Джона Дьюї (1859-1952), ідеї якого мали і мають донині значний вплив на розвиток педагогічної теорії і практики багатьох країн світу. Реформування української системи освіти в 20-х роках, впровадження інноваційних принципів організації навчально-виховного процесу (трудова школа, соціалізація життя дитини, комплексна система навчання і виховання, бригадно-лабораторна форма організації навчання тощо) значною мірою запроваджувалися під впливом зарубіжного руху за реформу школи і реформаторської педагогіки кінця ХІХ - початку ХХ ст., одним із напрямів якої і стала прагматична педагогіка Дж. Дьюї.

- праці Дж. Дьюї: біографії, мемуари, педагогічні монографії, журнальні статті, виступи, доповіді, маловідомі і невідомі українському читачеві праці, в тому числі й ті, що не перекладалися українською (чи російською) мовою;

- документи і матеріали щодо становлення і розвитку педагогічної думки і шкільної практики в Україні в 1917- 1933 роках;

- матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та органів державного управління України;

- матеріали відділу державного архіву Чернігівської області в м. Ніжині;

- матеріали Педагогічного музею АПН України;

- твори видатних вітчизняних та зарубіжних педагогів - Я. Коменського, Дж. Локка, Ж-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, К. Ушинського, П. Блонського, Н. Крупської, Й. Гербарта, О. Декролі, У. Кілпатрика, С. Русової, А. Макаренка, присвячені основоположним проблемам теорії та практики виховання учнівської молоді;

- праці провідних українських педагогів-дослідників 20-х років - Я. Чепіги, О. Музиченка, О. Залужного, І. Соколянського, Я. Мамонтова, С. Ананьїна, Г. Іваниці та ін., у яких висвітлюються основні теоретичні підходи до реформування шкільної освіти в 20-х роках;

- праці сучасних вчених у галузі теорії та історії педагогіки - А. Алексюка, В. Бондаря, В. Болгаріної, С. Гончаренка, М. Євтуха, І. Зязюна, Н. Ничкало, В. Онищука, В. Паламарчук, О. Савченко, О. Сухомлинської, М. Ярмаченка та ін.;

- періодична педагогічна преса 20-х років, зокрема журнали "Шлях освіти", "Радянська освіта", "На путях к новой школе" та ін.;

- сучасна українська педагогічна періодична преса;

- довідково-бібліографічна література;

- автореферати дисертацій та дисертаційні дослідження;

- зарубіжна література з питань історії освіти та виховання.

Наукова новизна та теоретичне значення дисертаційного дослідження полягають у тому, що в дисертації вперше дається цілісний обєктивний аналіз педагогічних поглядів Дж. Дьюї, виділено основні напрями його педагогічної спадщини, визначено ті, що значно вплинули на реформування освіти в США та інших країнах світу. У дисертаційному дослідженні встановлено, що зміна парадигми "школи навчання" на "трудову школу" відбувалася в Україні у 20-х роках під значним впливом зарубіжної реформаторської педагогіки і зокрема філософсько-педагогічної концепції Дж. Дьюї, визначено причини і характер цього впливу, його зміст та специфіку.

У науковий обіг впроваджені невідомі і маловідомі документи і дослідження, серед яких праці Дж. Дьюї, що значно розширили і конкретизували наукові уявлення про педагогічну спадщину Дж. Дьюї, її вплив на тогочасні освітні процеси в Україні та їх прогностичний характер для сучасного етапу розвитку педагогічної науки та практики.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його теоретичні положення і висновки, фактичний історико-педагогічний матеріал можуть бути використані при вирішенні певних наукових та практичних завдань реформування системи освіти, підвищенні якості підготовки педагогічних та управлінських кадрів шляхом викладання курсів педагогіки, історії педагогіки, проведення спецкурсів та спецсемінарів з питань розвитку народної освіти, а також при написанні підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій з теорії та історії педагогіки для широкого кола вчителів, вихователів, науковців, студентів; у діяльності теоретико-методологічних та методичних семінарів кафедр педагогічних вузів, самоосвіті вузівських викладачів; при організації роботи методичних обєднань вчителів середніх шкіл та інноваційних навчальних закладів; у роботі студентських наукових гуртків, підготовці курсових та дипломних проектів.

Обґрунтованість та вірогідність результатів дослідження забезпечується використанням методів, адекватних меті та завданням дослідження; опорою на принципи історизму, обєктивності; науковим аналізом фактологічного матеріалу в історико-генетичному, порівняльно-історичному, логічному і проблемному аспектах.

Досягнуті у процесі дослідження результати можна сформулювати у вигляді положень, які виносяться на захист: 1. Дж. Дьюї розробив нову філософію виховання, яка грунтувалася на ідеї прагматизму, педоцентризму, демократизації освіти та соціалізації особистості, інтеграції змісту освіти, розвитку творчого мислення учнів, обгрунтуванні умов самореалізації учня і вчителя, гуманізації взаємин між педагогом та вихованцями.

2. Педагоги України 20-х років у пошуках власної парадигми виховання спиралися на ідеї реформаторської педагогіки, і зокрема її провідного представника - Дж. Дьюї. Прагматична педагогіка здійснила визначний вплив на розвиток педагогічної думки та освіти в Україні.

3. Асиміляцію педагогічних ідей Дж. Дьюї знаходимо в інноваційних підходах до організації навчально-виховного процесу в школах України 20-х років: утвердженні педоцентричного (як природовідповідного, дитинознавчого) підходу до педагогічного процесу; визнанні залежності змісту навчання від потреб суспільства та дитини; опорі на працю як основу людського життя; побудові навчально-виховного процесу на засадах етнізації та соціалізації життя дитини; інтеграції змісту освіти з опорою на краєзнавство: спрямованості навчального процесу на розвиток мислення учнів; демократизації та гуманізації взаємин між вчителем і учнями, визнанні науково-дослідної функції як визначальної в професійній діяльності вчителя.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні положення та результати проведеного дослідження обговорювалися на засіданні лабораторії теорії та історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України, доповідалися на науково-практичних конференціях: міжнародній - Ніжин (1998), республіканських - Чернігів (1996), Ніжин (1996, 1997), вузівських - Ніжин (1996-2000). Зміст основних положень дослідження відображено у 9 одноосібних публікаціях автора. Матеріали дослідження використовувались у лекціях при читанні курсів "Історія педагогіки", "Педагогіка" у Ніжинському державному педагогічному університеті імені Миколи Гоголя.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (297), додатків. Зміст викладено на 179 сторінках основного тексту.

Основний зміст дисертації дьюї педагогіка дидактичний виховання

У "Вступі" обґрунтовано актуальність і ступінь вивчення обраної проблеми, визначено обєкт, предмет, мету, сформульовано завдання, розкрито методологічні основи, методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення результатів роботи, викладено положення, які виносяться на захист, обґрунтовано вірогідність результатів дослідження, їх апробацію.

У першому розділі "Філософія освіти у спадщині Дж. Дьюї" розкрито світоглядні засади педагогічних поглядів Дж. Дьюї, його концепцію демократичного виховання, дидактичні погляди та розвиток педагогічних ідей Дж. Дьюї у школах США.

Формування Джона Дьюї як педагога проходило в період розгортання у педагогіці широкого реформаторського руху, викликаного науково-технічною революцією, демократичними процесами у суспільному житті, розвитком вікової психології. На формування його педагогічних поглядів значний вплив мали ідеї Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, Й. Гербарта, Ф. Фребеля, а також американського педагога-новатора Ф. Паркера.

До педагогічної науки він звертається у 1894 році, коли починає працювати деканом факультету філософії, психології та педагогіки Чиказького університету. Під впливом реформаторських ідей Дж. Дьюї відкриває у 1895 році першу у США дослідну школу-лабораторію, а згодом публікує праці, де обґрунтовує шляхи докорінного оновлення шкільної системи: "Моє педагогічне кредо"(1897), "Школа і суспільство"(1899), "Дитина і програма навчання"(1902), "Школа і дитина"(1906), "Як ми мислимо"(1910), "Школи майбутнього"(1915), "Демократія і освіта"(1916), "Вступ до філософії виховання"(1910). Одночасно він глибоко досліджує проблеми психології, етики: "Психологія"(1886), "Вивчення етики"(1894), "Психологія і суспільна практика"(1901), "Етика"(1908) та ін. У 20- ті роки ХХ століття Дж. Дьюї активно пропагує свої погляди, читаючи лекції у США, Японії, Китаї, Туреччині, Мексиці, виступаючи у пресі, беручи участь у діяльності "Асоціації прогресивного виховання", яку педагог очолював від початку її утворення (1919).

У 1930 році Дж. Дьюї вийшов на пенсію, але продовжував науково-педагогічну діяльність. До найвизначніших праць цього періоду належать: "Свобода і культура"(1940), "Освіта сьогодні"(1940), "Школа майбутнього"(1940), "Проблеми людини"(1946).

В історію розвитку світової педагогічної думки Дж. Дьюї ввійшов як засновник прагматичної педагогіки. Спираючись на основні ідеї філософії прагматизму (Ч. Пірс, У. Джемс, Дж. Мід) та розробляючи власні погляди, він методологічно й теоретично обґрунтовує концепцію американського "прогресивістського виховання", формує нову філософію освіти.

Аналіз праць Дж. Дьюї та наукових джерел, у яких досліджується його спадщина, дозволяє нам виділити фундаментальні філософські засади, на яких ґрунтується прагматична педагогіка. До них ми зараховуємо: - тезу про те, що спонукальною силою пізнання світу людиною виступають її потреби, а вихідною точкою всякого пізнання є людська діяльність;

- положення про те, що критерієм істинності тієї чи іншої ідеї є результати її практичного застосування, що підтверджуються експериментальним дослідженням;

- твердження, що істина, пізнання, знання та наука служать людині для подолання труднощів і проблем; знання завжди носить практичний характер;

- ідею про те, що розум, розумові здібності є результатом досвіду, активної діяльності;

- погляд на інтелект, розумові здібності як на основний інструмент, за допомогою якого людина розвязує проблеми, що виникають у її житті, включаючи й пізнавальні та наукові;

- розуміння сутності моралі як результату поведінкових актів, що залежать від реальних дій індивіда;

- положення про те, що демократія є моральний і етичний спосіб життя, спільного існування, в рамках якого кожна людина прагне до самореалізації, має самоцінність, внутрішню гідність.

Дж. Дьюї вперше в американській педагогіці висловив думку про те, що виховання є соціальною функцією суспільства.

У розвитку дитини Дж. Дьюї великої ваги надає спадковості, виступає прихильником біогенетичної теорії розвитку, вважає, що спадковість виступає основою подальшого формування в соціумі. Вчений вважав, що у демократичному суспільстві поняття рівності стосується лише надання рівних можливостей для розвитку, у будь-якому іншому розумінні рівність у вихованні неможлива, бо люди є якісно різними від народження. Розвиток особистості, за переконанням Дж. Дьюї,- це продукт взаємодії біологічного (спадковості), соціального (середовище і виховання) і безпосередньої діяльності дитини. Сам розвиток Дж. Дьюї розумів як ріст (дозрівання, дорослішання), який є безперервним, неоднорідним і різноплановим процесом.

Лише суспільство, - наголошував Дж. Дьюї,- повністю надає позитивних форм розвитку дитини. Поняття виховання вчений розглядає широко, як процес становлення людини, розвиток її індивідуальності, формування особистості, виховання громадянина суспільства. Суспільство через визначення виховних завдань, створення системи виховних інститутів забезпечує соціалізацію особистості. Поняття демократичного ідеалу Дж. Дьюї трактує як визначення динамічно-орієнтованої мети і завдань виховання, зумовлених прогресивними тенденціями розвитку суспільства. Головною метою виховання Дж. Дьюї вважав формування у дитини здатності до саморегуляції у соціумі, який постійно змінюється. Школа, згідно Дж. Дьюї, повинна бути "суспільством у мініатюрі", соціальним центром життєдіяльності дітей, працювати на засадах демократії, самодіяльності, звязку з життям. Орієнтуючись на демократичний ідеал виховання, вона виконує функції управління процесом соціального становлення, формування особистості дитини, враховуючи, з одного боку, соціальні вимоги суспільства (соціальні норми, традиції, перспективи соціального розвитку), а з другого - індивідуальні особливості дитини (задатки, схильності, інтереси, емоційно-вольові риси тощо), які також є динамічними.

Як прихильник біогенетичного напрямку у визначенні факторів розвитку особистості, Дж. Дьюї, однак, вважав, що без спеціального зовнішнього керування психічні властивості і здібності, вроджені задатки не розвинуться. Школа мусить забезпечити збереження і розвиток суспільних традицій, адаптувати їх для розуміння і засвоєння дітьми, вилучати, по можливості, з існуючого оточення речі, які матимуть негативний вплив на дитячу свідомість, і бути інструментом класового вирівнювання, усунення соціальних конфліктів. Реалізація суспільної мети виховання полягає у "примусі" з боку суспільства. "Примус" у вихованні, згідно Дж. Дьюї, полягає у розвитку вихователями волі, характеру, здібностей з урахуванням вроджених задатків дитини і вимог суспільства до людини. Отже, теза про природний розвиток сил дитини і підпорядкування цьому процесу виховних засобів і методів у педагогічній системі Дж. Дьюї не суперечить потребі послідовного цілеспрямованого педагогічного керування ними відповідно до суспільної мети виховання.

Важливим засобом і основою виховання Дж. Дьюї вважає працю дітей. Школа мислилася ним як трудова община. Школами майбутнього він називає американські школи, в основі організації навчального процесу яких була праця дітей.

Життєдіяльність вихованців у школі вчений радить організовувати на засадах самодіяльності та самоврядування: активної участі всіх учнів у вирішенні питань внутрішкільного життя; організації праці (виконанні в шкільних майстернях замовлень населення, робіт для задоволення власних потреб тощо); випуску шкільної газети, де висвітлювалися б новини шкільного та міського (сільського) життя; організації шкільних клубів і обєднань; організації звязків із зовнішнім світом тощо.

Ідеали демократії, демократичне виховання і справедлива соціальна селекція відповідно до природних задатків у Дж. Дьюї тісно взаємоповязані і взаємодоповнюючі. У численних працях він обстоює демократичне право кожної дитини на повноцінний розвиток своїх потенційних можливостей і відповідне навчання незалежно від соціального статусу та матеріального становища її батьків. З організацією такого виховання молоді Дж. Дьюї повязує суспільний прогрес.

Значна увага в дисертації приділена аналізу та оцінці дидактичних поглядів Дж. Дьюї. Аналіз його праць свідчить, що він різко критикує традиційну систему навчання, побудовану на репродуктивній передачі, засвоєнні і відтворенні знань, що вимагає від учнів значних зусиль та зовнішнього дисциплінування і зовсім не враховує інтереси і потреби дітей. Зіставляючи погляди прихильників традиційної системи навчання з поглядами прихильників педоцентризму і теорії інтересів, Дж. Дьюї доводить, що їх протиставлення є дидактичним непорозумінням, бо інтерес і довільна увага, обєднані зусиллям, становлять неподільну цілісність, забезпечують мотивацію учіння, внутрішнє дисциплінування. Така цілісність досягається, за переконанням Дж. Дьюї, лише при включенні учнів у процес розвязування проблем.

У дисертації аналізуються погляди Дж. Дьюї на проблемне навчання, яке він абсолютизує, вважає єдиним шляхом розвитку інтелекту дитини.

Принцип проблемності Дж. Дьюї тісно повязує з іншими дидактичними принципами: діяльнісного (трудового) підходу до навчання, активності та самодіяльності, звязку з життям, індивідуалізації та диференціації, інтеграції, наступності у навчальній роботі, інтелектуальної свободи учнів. Провідним принципом виступає принцип індивідуалізації. У багатьох публікаціях вчений розкриває і основні шляхи індивідуалізації навчання: виведення навчального процесу за межі школи з метою розширення та упорядкування індивідуального досвіду дитини, включення її у різноманітні трудові процеси, експериментування, доступне віку і повязане з її інтересами та потребами. І все це на тлі самостійного творчого розвязування пізнавальних проблем, повсякденного вивчення і спрямування інтелектуального розвитку дитини вчителем.

Дж. Дьюї був одним із перших, хто обґрунтовував необхідність інтегрованих занять у початковій школі. Інтеграція змісту навчання, на його думку, сприяє формуванню цілісної картини світу в усіх його звязках і залежностях, формує у дітей уміння орієнтуватися у навколишньому, відчуття потреби у знаннях, розуміння їх практичної значущості. Дж. Дьюї визнавав необхідність визначення змісту окремих навчальних предметів у старших класах. Тут обсяг, роль і узагальнення матеріалу повинні залежати від ступеня його звязку із суспільним життям. Дж. Дьюї піддає критиці прихильників теорії "вільного виховання", які зміст навчання визначали спонтанними інтересами дитини. Він акцентує увагу на необхідності спрямування і керування розумовим розвитком дитини дорослими через компетентний, вдумливий добір змісту навчального матеріалу.

У дисертації зазначається, що безумовною заслугою Дж. Дьюї є визначення змісту, форм і методів навчання, які мають враховувати безпосередні інтереси і потреби дітей. Проте в його педагогічній концепції не знайшли належного висвітлення обєктивні закономірності виникнення інтересів та соціально-педагогічні фактори, що впливають на їх формування, а також шляхи розвязання проблеми співвідношення між врахуванням інтересів дітей і необхідністю засвоєння певного кола знань основ наук. Це призвело до певної суперечності його дидактичної системи: Дж. Дьюї пропонував методи навчання, спрямовані на пробудження і нарощення інтелектуального потенціалу учнів, розвиток їх пізнавальної самостійності, творчого мислення, критичного ставлення до усталених ідей, а з другого боку, обмежував теоретичний компонент змісту освіти; опора ж лише на практичний досвід фактично затруднювала розвязання цих завдань.

Педагогічні ідеї Дж. Дьюї мали своє практичне втілення у досвідно-експериментальній школі при Чиказькому університеті, наукове керівництво якою здійснював сам Дж. Дьюї з 1895 по 1904 рік; у розробці вчителькою Е. Паркхерст дальтон-плану та інспектором шкіл У. Кілпатриком - методу проектів, діяльність яких він підтримував і пропагував.

Дж. Дьюї мав визначальний вплив на реформування освіти в США упродовж перших 30-ти років ХХ ст. Під впливом його ідей у США сформувалася нова педагогічна парадигма, основними принципами якої були: визнання права кожної дитини на індивідуальний розвиток і повну самореалізацію своїх сил і можливостей; організація навчання шляхом діяльності; розвиток учнівського самоврядування. На практиці це проявилося передусім у відмові від єдиних навчальних планів і програм та введенні системи предметів за вибором; широкому тестуванні учнів з метою вивчення їх навчальних можливостей і визначення програм подальшого навчання, застосуванні у початковій школі комплексного та "супроводжуючого" навчання, демократизації шкільного життя.

У другому розділі "Вплив педагогічних ідей Дж. Дьюї на українську педагогічну теорію і практику" подається оцінка творчого доробку Дж. Дьюї українськими педагогами 20-х років, розкриваються особливості впровадження педагогічних ідей Дж. Дьюї у практику роботи шкіл України в цей період.

Зазначається, що на початку століття у дореволюційній Росії, яка була єдиним педагогічним простором і для Наддніпрянської України, простежується тенденція до зміни педагогічної парадигми (П. Блонський, К. Вентцель, О. Зеленко, К. Крупська, С. Шацький та ін.). Школу навчання пропонувалось замінити школою трудовою, активною (у різних варіантах). Розвивалася теорія і практика вільного виховання. Українські педагоги (Я. Чепіга, С. Русова, О. Музиченко та ін.) наголошували на необхідності реформування системи навчання, обґрунтовуючи принципи вищості засобів пізнавальної діяльності над власне змістовим матеріалом, переважання активних дослідницьких методів над репродуктивними, самоаналізу над контролем з боку вчителя, встановлення субєкт-субєктних взаємин між учителем і учнями в навчальному процесі.

Короткочасна державна незалежність України (1917-1920) викликала велику соціально-педагогічну творчість, інтенсивні наукові пошуки інноваційних підходів до організації навчального процесу, широке вивчення передового вітчизняного та зарубіжного педагогічного досвіду.

З встановленням радянської влади починається новий етап розбудови освіти в Україні, для якого було характерним прагнення використати при реформуванні освітньої галузі все цінне із світового досвіду. Особливий інтерес українські вчені і керівники Наркомосу (Й. Зільберфарб, Я. Мамонтов, С. Ананьїн, О. Музиченко, І. Бровер, Г. Гринько, Я. Ряппо та ін.) проявляли до американської системи освіти. Особливою прихильністю користувалися погляди Дж. Дьюї. Відзначалося, що педагогіка Дж. Дьюї орієнтована на поступ техніки і виробничих сил, демократії, з одного боку, і на науково-експериментальні підходи до психології дитинства - з іншого. Я. Мамонтов, І. Бровер відзначали, що Дж. Дьюї в найбільш узагальненому вигляді висловив основні прогресивні положення реформаторської педагогіки початку ХХ ст., значно повніше за інших обґрунтував парадигму активної (діяльної, трудової) школи, показав, що сучасний стан розвитку суспільства вимагає технічної освіти та піднесення культурного рівня мас, розкрив соціальну функцію виховання, його роль в удосконаленні суспільства.

Українські вчені підтримували педоцентричні ідеї Дж. Дьюї, зокрема про керований саморозвиток дитини на основі педологічних знань про неї - анатомію, фізіологію, психіку, спадковість, вікові та індивідуальні особливості, інтереси, потреби (О. Залужний, І. Соколянський, В. Прототопов, А. Володимирський, С. Ананьїн, Я. Чепіга, Ф. Шміт та ін.).

Перспективними визнавалися ідеї Дж. Дьюї щодо інтеграції змісту навчання, особливо у початковій школі, організації навчання як процесу розвязування проблем.

Разом з тим, окремі положення педагогічної системи Дж. Дьюї піддавалися критиці, зокрема положення про те, що у навчанні треба цілком покладатися на творчу діяльність, доцільнішим визнавалося поєднання інформаційних (репродуктивних) та творчих (проблемних) методів навчання (О. Залужний); не підтримувалася і позиція Дж. Дьюї щодо засвоєння суспільного досвіду учнями методом "культурних ступенів", перевідкрить. Поділяючи погляди Дж. Дьюї щодо низької ефективності класно-урочної системи, українські вчені висловлювали власні ідеї її реформування (С. Ананьїн, М. Зарецький та ін.); засуджувалася тенденційно, на наш погляд, й індивідуалізація навчально-виховного процесу.

У 20-х роках на шкільну практику України найглибший вплив мали такі ідеї Дж. Дьюї: соціалізація та демократизація навчально-виховних закладів, педоцентризм, організація школи як трудової общини, інтеграція змісту освіти, проблемне навчання. Ці ідеї втілювалися в застосуванні комплексної системи навчання, методі проектів, бригадно-лабораторній організації занять, розвитку мережі закладів соціального виховання тощо. Можливість їх впровадження була зумовлена творчим розвитком педагогічної науки українськими вченими в цей період, з одного боку, а з іншого - відкритістю шкільної практики до плідних загально-цивілізаційних надбань.

У дисертації детально аналізуються особливості реалізації ідей Дж. Дьюї у шкільній практиці України в 20-ті роки, визначено причини відходу на початку 30-х років від педагогічного новаторства, показано значення передових педагогічних ідей того періоду для реформування освіти в сучасних умовах.

Вивчення та аналіз педагогічних ідей Дж. Дьюї та їх впливу на педагогічну теорію й практику в Україні у 20-ті роки ХХ ст. дозволило зробити наступні висновки: 1. На початку ХХ століття у світовому педагогічному процесі проявилася чітка тенденція до зміни парадигми "школи навчання", яка не могла забезпечити розвязання нових завдань, викликаних стрімким соціально-економічним розвитком, процесами демократизації суспільного життя в економічно розвинених країнах. Ці процеси вимагали підготовки активного, ініціативного працівника, здатного до тривалої, стійкої і напруженої, самостійної діяльності, з внесенням у неї елементів творчості. Така трансформація виховних завдань викликала широкий реформаторський рух у педагогіці, основою якого були різні варіанти парадигм "трудової школи" та "вільного виховання".

2. У кінці ХІХ- на початку ХХ ст. Дж. Дьюї, видатний американський філософ і педагог, здійснив філософсько-науковий аналіз педагогічної теорії та практики й створив нову філософію освіти, концептуальні положення якої мали визначальний вплив на розвиток педагогічної науки і системи освіти в США та багатьох країн світу упродовж ХХ століття. Педагогіка Дж. Дьюї становила нову педагогічну парадигму, новаторськими ідеями якої виступили: обґрунтування педоцентризму як сукупності принципів природовідповідності і дитинознавства, визнання дитини як вищої соціальної цінності, забезпечення їй умов для повної самореалізації; розуміння школи як центру організації життя дітей, наповненого цікавою, змістовною діяльністю, що забезпечує повноцінний гармонійний розвиток; опора на працю як основу людського життя і пізнання, прогресу людства і людської особистості; інтеграція змісту освіти з опорою на краєзнавство у початковій школі; зміщення акцентів у навчальному процесі із змісту навчання на розвиток мислення (особливо творчого) та способів пізнавальної діяльності; обґрунтування демократичного виховного ідеалу, основними рисами якого педагог вважав високий інтелектуальний розвиток, загальнолюдські моральні цінності, громадянські якості та орієнтацію на соціальний прогрес, справедливість.

3. Ретроспективний аналіз розвитку педагогічної науки і практики в першій чверті ХХ століття в Україні дозволяє зробити висновки про те, що в цей період під впливом прогресивних ідей реформаторської педагогіки, які найповніше синтезував Дж. Дьюї, відбувався значний прогрес у теоретико-методологічному і методичному обґрунтуванні системи освіти, була сформульована нова філософія освіти, основними загально-педагогічними принципами якої були: педоцентризм, гуманізація, диференціація і індивідуалізація, демократизація, опора на працю, звязок з життям.

4. Порівняльний аналіз основних положень філософії освіти Дж. Дьюї з ідеями української педагогіки 20-х років дає підстави зробити висновок, що в основі реформування освітньої галузі в Україні найбільшою прихильністю користувалася прагматична педагогіка Дж. Дьюї. Її творча реалізація призвела до пошуку нових освітніх технологій: комплексної системи навчання, модифікації дальтон-плану, бригадно-лабораторної форми навчання з опорою на метод проектів, перенесення центру виховання учнівської молоді з родини в заклади соціального виховання, розвитку сільськогосподарського та індустріального ухилів при визначенні змісту навчання залежно від місцевих соціально-економічних умов, розвитку школи як виробничого колективу, що функціонує на засадах самоврядування та самодіяльності вихованців, широкого розгортання клубної роботи.

5. На відміну від США, де розвиток педагогічних ідей Дж. Дьюї в основному сприяв впровадженню індивідуалізації та диференціації як змісту, так і форм та методів навчання, у педагогічній теорії та практиці України найбільшу підтримку та розвиток мали ідеї Дж. Дьюї щодо соціалізації учнівської молоді, перетворення школи у центр соціального життя учнів, тісний звязок школи з життям, з працею. Цьому було підпорядковано визначення змісту навчання, організаційних форм і методів навчання (комплексні програми, виробничі ухили, бригадно-лабораторна форма навчання тощо).

6. В Україні кінця 20-х - початку 30-х років кризовий стан освіти був зумовлений не "реакційністю" впливу американської педагогіки, і зокрема педагогіки Дж. Дьюї, а конкретно-історичними умовами, в яких функціонувала система освіти: надзвичайно низьким рівнем матеріального стану шкільної мережі; низькою теоретичною, методичною і загальнокультурною підготовкою переважної більшості вчителів; недостатнім науковим обґрунтуванням як змісту, так і методики організації навчально-виховного процесу, абсолютизацією дослідницьких методів, самонавчання і самоосвіти учнів, перекладанням на них складної роботи із засвоєння соціального досвіду без належного керівництва з боку вчителя. Партійно-класовий підхід спричинив перенесення центру ваги у роботі школи на класове виховання, активну участь у соціалістичному будівництві, формування в учнів комуністичної ідеології при недооцінці необхідності інтелектуального розвитку дітей, збагачення їх знаннями, хоч це й широко декларувалося. Зміцнення авторитаризму в управлінні державою призвело до уніфікації типів шкіл та масового переведення всіх шкіл на нові форми і методи роботи, чим значною мірою були дискредитовані прогресивні у своїй сутності інноваційні підходи до організації навчально-виховного процесу у 20-ті роки.

7. Науковий аналіз сучасних підходів до реформування системи освіти в Україні дозволяє нам зробити висновок, що новаторські ідеї прагматичної педагогіки Дж. Дьюї, які мали значний вплив на українську педагогіку 20-х років, знаходять свій творчий розвиток у таких напрямках, як посилення національного виховання на основі визнання національної ідеї як інтегруючої при визначенні змісту навчання та форм і методів роботи з учнями, гуманізації шкільного життя; надання гуманістичного спрямування парадигмі "школи навчання"; впровадження розвивального навчання, зміні авторитарно-дисциплінарної моделі навчання на особистісно зорієнтовану.

8. Джерелами творчості сучасних педагогів-дослідників є органічне поєднання прогностичного пошуку з ретроспективним творчо-критичним осмисленням ґенези та результатів розвитку як світового історико-педагогічного процесу, і зокрема спадщини Дж. Дьюї, так і українського досвіду 20-х років. Такий підхід спонукає педагогів до орієнтації змісту навчання на особистісний розвиток вихованців, стимулювання їх творчої пізнавальної діяльності, створення в навчальному процесі ситуацій інтелектуальної свободи; проведення дидактичного аналізу ефективності класно-урочної системи; вироблення підходів до інтегрування навчального матеріалу та його диференціації; визначення школи як центру життєдіяльності учнів, організованого на принципах самоврядування та дитячої самодіяльності.

Основний зміст дисертації відображено в публікаціях

Вплив ідей Д.Дьюї на українську школу й педагогіку 1920-1930 років // Шлях освіти, 1997. - № 4. - С. 51-55.

Переклад та науковий коментар статті Дж. Дьюї "Моє педагогічне кредо" // Шлях освіти, 1998. - № 1. - С.50-55.

Педоцентризм Д.Дьюї //Наукові записки Ніжинського державного педагогічного інституту. Серія: психолого-педагогічні науки. - Ніжин, 1997. - С. 49-55.

Особливості розвитку системи освіти в Україні у 20-і роки ХХ ст.//Наукові записки Ніжинського державного педагогічного університету. Серія: психолого-педагогічні науки. - Ніжин, 1998. - С.79-86.

Проблеми демократизації виховання у філософсько-педагогічній концепції Дж. Дьюї //Наукові записки Ніжинського державного педагогічного університету. Серія: психолого-педагогічні науки.- Ніжин, 1999.- С.63-69.

Філософсько-педагогічна концепція Д.Дьюї //Актуальні проблеми педагогіки і психології: Зб.наук.праць.-Ніжин, Ніжинський державний педагогічний інститут, 1995.- С.90-97.

Д.Дьюї і С.Русова: спроба порівняльного аналізу //С.Русова - видатний педагог, державний, громадський діяч України: Матеріали Всеукраїнських педагогічних читань. Книга 1.- Чернігів, 1996.- С.38-39.

Розвиток ідеї комплексного навчання в 20-і роки в Україні// Література та культура Полісся. Випуск 8.- Ніжинський державний педагогічний інститут, 1997.- С.195-198.

Деякі проблеми виховання учнівської молоді в спадщині Дж. Дьюї і А.Макаренка (порівняльний аналіз)//Освіта й виховання в Польщі й Україні (ХІХ-ХХ ст.): Матеріали міжнародної науково-практичної конференції.- Ніжин, 1998.- С.234-238.Размещено на .ru