Палеогеографічні умови верхньоплейстоценового лісонагромадження Волино-Поділля (на основі малакофауни) - Автореферат

Палеогеографічні дослідження і здійснення на їх основі реконструкцій природних умов минулих епох мають велике науково-теоретичне та практичне значення. Палеогеографічні дослідження допомагають відтворити послідовність змін клімату і ландшафтів у часі, що дає можливість здійснювати прогнози динаміки природного середовища у майбутньому з метою оптимізації і раціоналізації використання природних ресурсів. Існують суттєві територіальні відмінності у ступені вивченості плейстоценової малакофауни і Волино-Поділля: на відміну від Подільської, Волинська височина і Мале Полісся у палеомалакофауністичному відношенні вивчені недостатньо. Автор роботи брав участь у виконанні наступних програм і тем: Держзамовна тема “Екологія лесів України” номер державної реєстрації 0193 V0411623, по якій виконано малакологічні роботи на розрізах Коршів-опорний, Бояничі-опорний, Торчин-опорний; Обєктом дослідження у даній дисертаційній роботі є фауна молюсків лесово-грунтової серії верхнього плейстоцену Волино-Подільської височини, яка вивчалась тут у 18-ти розрізах, у тому числі й опорних, а предметом - природні умови, зокрема ландшафтна структура часу верхньоплейстоценового лесонагромадження цієї ж території.На заході територія досить детально вивчалась польськими та українськими дослідниками, зокрема було створено “Геологічний атлас Галіції” (Lomnicki, 1895, 1900, 1903, 1905; Fridberg, 1903 і ін.) та написано ряд наукових праць (Полянський, 1929). У лісах західної частини Волино-Поділля, окрім убіквістів, домінують Nesovitrea hammonis, Eucunulus fulvus, Vitrina pellucida, Zonitoides nitidus, Acantinula aculeata та ін. Серед дослідників, які вивчали фауну молюсків впродовж І-го етапу, слід відзначити авторів “Геологічного атласу Галіції” М. Результати його робіт у загальних рисах зводяться до: основні компоненти лесової формації - леси і викопні грунти - містять якісно різну фауну молюсків; поява у лесах теплолюбної, а у викопних грунтах холодолюбної фауни - так звана змішана фауна - пояснюється утворенням її в перехідні періоди - від холодного (лес) до теплого (викопний грунт) і навпаки;Для цього зі складу малакофауністичних комплексів виділено наступні групи молюсків: холодолюбні, вологолюбні, тіньолюбні, які можуть служити індикаторами змін відповідних кліматичних характеристик: температури, зволоженості території і характеру рослинних угрупувань. Зростання видового розмаїття спостерігається також у пробах, що характеризують інтерстадіали і у пробах з прісноводними формами молюсків. Більш інформативним у цьому плані, на наш погляд, є не абсолютна чисельність окремих видів, а відстеження напряму часових трендів складу малакофауни у кожному розрізі, що дозволяє відтворити загальні тенденції змін кліматичних умов. Оскільки чисельність кожного окремого виду залежить не тільки від кліматичних умов, але й від інших чинників (орографічних особливостей території, міжвидової конкуренції тощо), то більш надійним індикатором кліматичних умов є сумарна кількість екологічно споріднених видів. Причому, слід відзначити - якщо кореляція між чисельністю тіньолюбних і вологолюбних видів є позитивною, що вказує на одночасне зростання або спадання їх частки в складі малакофауни, то відємний коефіцієнт кореляції між чисельністю холодолюбних і вологолюбних видів вказує на те, що зростання чисельності однієї групи супроводжується зниженням чисельності другої.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

1. У роботі проведений аналіз малакофауністичних комплексів на рівні груп екологічно подібних видів. Для цього зі складу малакофауністичних комплексів виділено наступні групи молюсків: холодолюбні, вологолюбні, тіньолюбні, які можуть служити індикаторами змін відповідних кліматичних характеристик: температури, зволоженості території і характеру рослинних угрупувань. Решту видів малакофауністичних комплексів складають здебільшого види-убіквісти.

Для підвищення достовірності отриманих результатів при аналізі використовувались дані представницьких проб, тобто таких, де сумарна кількість виявлених особин молюсків становить не менше 20 штук. Такий критерій відбору проб для аналізу обумовлений намаганням мінімізувати вплив випадковості при підрахунку складу малакологічного комплексу.

2. Фауну молюсків з відкладів лесово-грунтової серії виявлено майже у 150 пробах. Слід відзначити, що склад малакокомплексів лесових відкладів є небагатим і одноманітним: дуже часто до нього входять лише 2-5 видів. Такі загальні риси вказують на суворість тогочасних кліматичних умов - низькі температури і значну континентальність клімату. Відносно багатшими є розрізи, розташовані у пониженнях рельєфу - річкових долинах, де перепади кліматичних умов дещо згладжені. До них можна віднести Молодове V, Козина, Ізяслав. Зростання видового розмаїття спостерігається також у пробах, що характеризують інтерстадіали і у пробах з прісноводними формами молюсків.

3. У роботі відтворення палеоландшафтів та палеокліматів проводились на основі не окремих видів молюсків, а малакофауністичних комплексів. Такий підхід дозволяє більш обєктивно здійснювати реконструкції палеоландшафтів. Нами брались до уваги не лише видові характеристики комплексів, але і їх кількісні параметри.

У пробах виявлено відповідно до класифікацій В. Ложека і М.О. Куниці наступні малакофауністичні комплекси: а) аркто-бореально-альпійський; б) аркто-бореально-альпійський з чагарниково-лісовими видами; в) аркто-бореально-альпійськийу з чагарниково-лісовими і степовими видами; в) степовий ксерофільний.

4. Проведений аналіз складу малакокомплексів показує, що загальні закономірності зміни кліматичних умов супроводжується певними відхиленнями для окремих розрізів, які обумовлюються локальними особливостями території.

Більш інформативним у цьому плані, на наш погляд, є не абсолютна чисельність окремих видів, а відстеження напряму часових трендів складу малакофауни у кожному розрізі, що дозволяє відтворити загальні тенденції змін кліматичних умов. Оскільки чисельність кожного окремого виду залежить не тільки від кліматичних умов, але й від інших чинників (орографічних особливостей території, міжвидової конкуренції тощо), то більш надійним індикатором кліматичних умов є сумарна кількість екологічно споріднених видів. Причому, зважаючи на дуже різну загальну чисельність виявлених молюсків у окремих пробах, такою надійною характеристикою є їх відносна кількість, виражена у відсотках.

5. Для оцінки величини залежності між чисельністю окремих екологічних груп розраховано почергово коефіцієнти кореляції r. Отримані значення вказують на сильний звязок між тіньолюбними і вологолюбними формами (rвт= 0,74), дещо менший він між холодолюбними і вологолюбними (rвх= -0,55) і майже повністю відсутний між тіньолюбними і холодолюбними видами (rxt= -0,39). Причому, слід відзначити - якщо кореляція між чисельністю тіньолюбних і вологолюбних видів є позитивною, що вказує на одночасне зростання або спадання їх частки в складі малакофауни, то відємний коефіцієнт кореляції між чисельністю холодолюбних і вологолюбних видів вказує на те, що зростання чисельності однієї групи супроводжується зниженням чисельності другої. Такий характер взаємозалежності може бути свідченням того, що зниження температур супроводжувалося також і зниженням вологості (арідизація за рахунок виморожування вологи).

Згідно з використаним стратиграфічним поділом лесово-грунтової серії Волино-Поділля нами проводились реконструкції природних умов. При цьому можна виділити кілька загальних рис, характерних для досліджуваного періоду.

6. Лесові підгоризонти, хоча й відрізняються окремими деталями, мають багато спільного. Час їх утворення відповідає максимуму похолодання. На основі отриманої фауни молюсків (у складі малакоауністичних комплексів домінують убіквісти та холодолюбні форми), а також використання окремих даних інших методів досліджень, можна сказати, що час формування цих відкладів відзначався особливою суворістю. Це проявлялось через низькі температури і малу кількість опадів. Значення цих показників для різних підгоризонтів змінювались: найбільшими вони були при формуванні підгоризонту 4б, а найменшими - при утворенні підгоризонту 2г. З аналізу тогочасних малакофауністичних комплексів слідує, що переважаючими фітоценозами були тундрові травянисті простори типу лугів, лугостепів, а у сухіші періоди на півдні та сході досліджуваної території і степів. Лісові та чагарникові рослинні угрупування мали незначне поширення - переважно по долинах великих рік та у інших пониженнях рельєфу.

7. Дубнівський горизонт (3), рівненський (2в) і красилівський (2д) підгоризонти відповідають потеплінням під час верхньоплейстоценового зледеніння. Їх характеризує фауна з меншою кількістю холодолюбної фауни. Відповідно до цього у пробах зросла кількість видів, які вимагають вищих температур та більшої кількості опадів. Зросла також кількість форм, що мають широке розповсюдження (убіквістів). Характер фауни молюсків вказує на зміни клімату і відповідно ландшафтної структури на досліджуваній території: зі зростанням температур та кількості опадів більшого поширення набували чагарниково-лісові, а у східній і південній частинах - степові рослинні угрупування.

8. Особливе місце займають підгоризонти надгорохівської (4а) і наддубнівської (2а) соліфлюкцій. Вони складаються із двох типів відкладів: нижчезалягаючого грунту (грунтового комплексу) і лесів, еолова акумуляція яких була характерною для того часу. Умови їх формування були специфічними, оскільки при зниженні температур зменшувалось випаровування, що призводило до перезволоження грунту та сприяло інтенсивному проходженню соліфлюкційних процесів. Такі природні умови відобразились на складі малакофауністичних комплексів: спостерігається поступове зростання кількості холодолюбів та різкий скачок у напрямку збільшення кількості вологолюбних таксонів.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Дмитрук Р.Я. Вивченість плейстоценової малакофауни Волино-Поділля // Вісник Львів. ун-ту “Географія України (регіональні проблеми)”. Серія географічна. - Вип. 21. - Львів, 1998б. - С. 103-107.

2. Дмитрук Р.Я. Реконструкція умов нагромадження нижнього горизонту верхньоплейстоценових лесів Волино-Поділля (за даними малакофауни) // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету. Серія: географія. - №1. - Тернопіль, 2000. - С. 26-29.

3. Дмиртук Р.Я. Палеогеографічні умови формування нижнього підгоризонту верхнього горизонту верхньоплейстоценових лесів Волино-Поділля (за даними малакофауни) // Географічні дослідження в Україні на межі тисячоліть: матеріали Всеукраїнської наукової конференції студентів і аспірантів.- Київ: ВЦ “Київський університет”, 2000.- С.15-17.

4. Дмиртук Р.Я. Верхньоплейстоценова фауна молюсків розрізу Бояничі та її палеогеографічна інтерпретація // Географія і сучасність. -№ 5. - Київ: Вид-во Київ. пед. ун-ту, 2001. - С 71-79.

5. Дмитрук Р.Я. Реконструкція умов нагромадження нижнього підгоризонту верхнього горизонту верхньоплейстоценових лесів Волино-Поділля (за даними малакофауни) // Наукові записки Вінницького педагогічного університету.- №2.- Вінниця,2001.- С.38-42.

Размещено на .ru