Пізній протестантизм в Україні: інституційний та суспільно-політичний аспекти (1991–2004 рр.) - Автореферат

Реакція на них з боку духовних центрів пізнього протестантизму, становить наукову проблему, повязану, зокрема, із динамічним зростанням ролі релігійних інституцій у розвитку громадянського суспільства. У надрах існуючих протестантських спільнот розпочалася внутрішня перебудова, покликана, з одного боку, адекватно відповісти на нові реалії, з другого - підкреслити специфіку кожної з течій, значно знівельовану в радянську добу. Соціально значущою є суспільно-політична активність пізніх протестантів, що посилює необхідність дослідження. Обєктивне вивчення проблеми дає змогу подолати рудименти минулого, які збереглися серед значної частини суспільства у вигляді стійких упереджень і негативних стереотипів щодо пізніх протестантів. Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період з 1991 р. до кінця 2004 р. Нижня межа обумовлена зміною державного статусу України, а також законодавства, зокрема прийняття Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, що започаткував якісно новий етап розвитку релігійних інституцій.Роботи, що стосуються пізнього протестантизму в Україні у досліджуваний період розподілено на чотири групи. Задля ретроспективного аналізу у дослідженні використані окремі роботи радянського періоду, що ознаменували визрівання ліберального підходу в рамках марксистсько-ленінського погляду на релігію. З середини 90-х рр. розгорнулося видавництво підручників з релігієзнавства, в яких систематизовані дані про історію, характер і становище в Україні різноманітних християнських конфесій. Серед робіт, що охоплюють широку палітру вітчизняних конфесій відзначаємо дослідження присвячені вивченню ролі церкви у національному відродженні, соціально-політичному розвитку, виникненню та розвитку нових релігійних течій. Загалом, ці дослідження дали можливість зрозуміти особливості вітчизняної релігійної палітри, історичний та суспільно-політичний контекст розвитку протестантських конфесій, хоча більшість таких праць тяжіє до узагальнень.При вивчені тенденцій, які відбувалися в межах Всеукраїнського союзу обєднань євангельських християн-баптистів (спадкоємця Всесоюзної Ради ЄХБ) окреслено прагнення відновити принцип незалежності окремої помісної громади, втрачений в радянську епоху. Зміна релігійного клімату в державі значно менше відбилася на інших баптистських обєднаннях - Братстві незалежних церков та місій ЄХБ й особливо громад Ради Церков ЄХБ, підкресливши слабку еволюцію цих релігійних центрів. Прослідковано трансформацію окремих новоутворених євангельських обєднань (Собор незалежних євангельських церков України, Асоціація місіонерських церков ЄХБ), що виникли й діють на засадах асоціацій як реакція на формалізацію в лавах традиційних напрямків пізнього протестантизму. Знайшли свій вияв притаманні для протестантизму різноманітні форми загально церковної освіти, яка ставить за мету підвищити духовний рівень переважної більшості членів церкви й підготувати абітурієнтів для середніх та вищих навчальних закладів. У першому параграфі третього розділу “Суспільно-політична активність пізніх протестантів”, який має назву “Еволюція пізньопротестантських поглядів на суспільство та державу” показано процес формування в середовищі віруючих підходів стосовно суспільства та держави.Чутливим сегментом щодо суспільних змін на тлі вітчизняного релігійного атласу виявився протестантизм, зокрема пізні його відгалуження - баптизм, адвентизм та пятидесятництво. Поступ на шляху еволюції вітчизняних релігійних центрів пізнього протестантизму увібрав розуміння ними змін суспільно-політичного і релігійного клімату в державі, а також конфесійно забарвлені богословські побудови й продемонстрував прагнення до стійкості, стабільності, яке виразилося у створенні формалізованих структур, розгалужених організацій. Для сучасного духовного центру пізніх протестантів характерна відкритість до суспільства, прагнення врахувати його тенденції й виклики. Формування системи релігійної освіти поглибило духовний світогляд вірян, забезпечило громади служительськими кадрами, сприяло поступовому становленню вітчизняного богословя, стверджуючи при цьому позиції обєднань пізніх протестантів. Розвиток євангелізаційно-місіонерської діяльності репрезентів пізнього протестантизму, через нові дозволені державними органами форми, вплинув на темпи їхньої розгерметизації, становище в суспільстві, кількісне наповнення громад, продемонструвавши гнучкість та чутливість у сприйнятті соціальних змін й суспільних уподобань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Суспільні трансформації на вітчизняних теренах в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. ознаменували нове сприйняття релігійної палітри, поступову зміну статусу її складових. Чутливим сегментом щодо суспільних змін на тлі вітчизняного релігійного атласу виявився протестантизм, зокрема пізні його відгалуження - баптизм, адвентизм та пятидесятництво.

Поступ на шляху еволюції вітчизняних релігійних центрів пізнього протестантизму увібрав розуміння ними змін суспільно-політичного і релігійного клімату в державі, а також конфесійно забарвлені богословські побудови й продемонстрував прагнення до стійкості, стабільності, яке виразилося у створенні формалізованих структур, розгалужених організацій. Частина досліджуваних релігійних спільнот, які в радянську епоху існували нелегально, розпочали процес трансформації із запізненням або взагалі відмовилася від нього, що не дозволило їм зайняти власну нішу у вітчизняній конфесійній мережі.

Порівняння еволюційних процесів в межах релігійних центрів найбільших обєднань виявило засади й специфіку управління кожного з них. Для сучасного духовного центру пізніх протестантів характерна відкритість до суспільства, прагнення врахувати його тенденції й виклики. Втім визначальною стала власна логіка трансформації релігійних центрів пізніх протестантів, що в цілому відобразила рух релігійної спільноти до оформлення, набуття церковних обрисів.

Лібералізація релігійного законодавства, а також орієнтація пізніх протестантів на активну духовно-пізнавальну діяльність сприяла інституційному становленню релігійної освіти. Її розвиток, починаючи від недільних шкіл для дітей і закінчуючи вищими духовними навчальними закладами, відобразив особливості організаційного оформлення релігійних течій, прагнення відповісти на суспільні виклики і врахувати основні тенденції поступу світської освіти. Формування системи релігійної освіти поглибило духовний світогляд вірян, забезпечило громади служительськими кадрами, сприяло поступовому становленню вітчизняного богословя, стверджуючи при цьому позиції обєднань пізніх протестантів.

Розвиток євангелізаційно-місіонерської діяльності репрезентів пізнього протестантизму, через нові дозволені державними органами форми, вплинув на темпи їхньої розгерметизації, становище в суспільстві, кількісне наповнення громад, продемонструвавши гнучкість та чутливість у сприйнятті соціальних змін й суспільних уподобань. З іншого боку, місіонерська діяльність іноземців, з використанням нових для вітчизняного простору форм богослужіння та євангелізації здебільшого спричинила формування соціального негативізму стосовно їх діяльності.

Суспільна відкритість пізнього протестантизму стала наслідком процесу еволюції їхніх поглядів на суспільство та державу. Її хід визначався догматично-культовими особливостями протестантських напрямків, реакцією релігійного центру на державну політику.

В 90-ті рр. пізньопротестантські течії помітно еволюціонували від “переслідуваної церкви” до нового статусу учасника вітчизняних суспільно-політичних реалій. Віруючі скеровували свій духовний потенціал не лише у внутрішню, суто сакральну площину, а й в зовнішній, мирський світ. На цьому тлі, швидку адаптацію до наявних реалій виявили нові протестантські обєднання. Водночас, для деяких течій характерні відмежування від політичної царини, що проявилися у “громадському нейтралізмі” адвентистів й запізнілою трансформацією позицій у лавах донедавна незареєстрованих громад.

Входження пізніх протестантів до політичного життя держави відповідало логіці змін їхніх світоглядно-ціннісних орієнтацій. Розпочавши з громадських та соціальних ініціатив більшість центрів, визнала можливою участь в політичному житті. При цьому, керманичі пізньопротестантських обєднань продовжують відстоювати необхідність відмежування церкви від політичної сфери, розглядаючи прийнятною, а в окремих випадках, бажаною, особисту участь віруючих у політичному процесі.

Політизація пізньопротестантських обєднань досягла найвищого ступеню напередодні та під час президентських виборів 2004 р. Події Помаранчевої революції виявили високий рівень політичної свідомості та відповідальності течій пізнього протестантизму. Задля зміни реалій сьогодення віруючий готові надати необхідну допомогу державі або окремим політичним силам.

Найактивнішу участь у перипетіях виборчої кампанії виявили вітчизняні пятидесятники, в той час як позиція баптистів увібрала в себе протиріччя етапу трансформації поглядів на політичну діяльність. Дієвим фактором стала політична активність нових протестантських обєднань, в той час як Церква АСД залишилася відстороненою від суспільних баталій 2004 р. Загалом, політична активність як релігійних центрів, так і окремих віруючих, сприяла утвердженню пізнього протестантизму, розширенню його соціального впливу та підкреслила роль пізньопротестантських церков як окремих інституцій в сучасному українському суспільстві.

Загалом інституційне становлення пізньопротестантських спільнот, набуття ними церковного статусу й активізація суспільно-політичних прагнень наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. підкреслили їхню роль у вітчизняній релігійній палітрі, спричиняючи поглиблення поліконфесійності та урізноманітнення релігійних процесів, а також засвідчили помітну включеність до широкого спектру сфер суспільного життя, розширюючи межі присутності та впливу в сучасних українських реаліях.

Ряд важливих аспектів роботи заслуговують на перспективне спеціальне дослідження, зокрема ступінь впливу протестантів на суспільні прошарки та вітчизняний політикум, регіональні особливості інституційного становлення й суспільно-політичних форм діяльності, дослідження соціальної доктрини пізнього протестантизму на межі століть.

Статті у фахових наукових виданнях: 1. Мокієнко М.М. Політична активність пятидесятників у роки незалежності України // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - Запоріжжя: Премєр, 2005. - Вип.14. - С. 88-91.

2. Мокієнко М.М. Діяльність іноземних місіонерів-пятидесятників в незалежній Україні // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2005. - Вип. ХІХ. - С. 96-100.

3. Мокієнко М.М. Автономна реєстрація пятидесятницьких громад в Україні в контексті державної політики кінця 60-х - початку 80-х рр. ХХ ст. // Збірник навчально методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. - Луцьк: Редакційно-видавничий відділ Вежа ВДУ, 2005. - Вип. 10. - С. 92-97.

4. Мокієнко М.М. Пізньопротестантські конфесії у виборчій кампанії 2004 р. // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - Запоріжжя: Премєр, 2006. - Вип.16. - С. 43-48.

5. Мокієнко М.М. Проблема легалізації пятидесятників в Україні (1944-1945 рр.) // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - Запоріжжя: Просвіта, 2006. - Вип.17. - С. 20-23.

6. Мокієнко М. М. Євангелізаційно-місіонерська діяльність пізніх протестантів в Україні (1988-2004 рр.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2006. - Вип.. ХХ. - С. 294-300.

Публікації доповідей на наукових конференціях

7. Мокієнко М.М. Емігрантські настрої серед українських пятидесятників (середина 70-х рр. ХХ століття - початок ХХІ століть) // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. - Львів: Логос, 2004. - Кн. 1. - С. 381-385.

8. Мокієнко М.М. Нелегальне пятидесятництво в Україні: сучасні тенденції розвитку // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. - Львів: Логос, 2005. - Кн. 2. - С. 570-576.

9. Мокієнко М.М. Розвиток євангельських навчальних закладів в Україні: умови та здобутки // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. - Львів: Логос, 2006. - Кн. 2. - С. 392-401.