Південна Україна: взаємовпливи держав та культур на цивілізаційному пограниччі - Книга

Історія Південної України виявилася доволі зручним і продуктивним дослідним полем для простеження у двох з половиною тисячолітньому часовому діапазоні основних напрямів цивілізаційної взаємодії держав і етносів, колонізаційних потоків, міграцій, для поглибленого аналізу політичних і ідеологічних впливів, сепаратистських проявів, феномена тероризму тощо. Те, що всі ці процеси і явища розглянуті у міждисциплінарному контексті дослідження погранич, дало, як нам уявляється, змогу вийти поза межі традиційної логіки національної і країнознавчої онтології і предметно розглянути особливості специфічної «пограничної свідомості» з притаманними їй явищами асиметрії, інто-лерантності, пошуку ворога тощо. Події 2014-2015 рр. в Україні підтвердили неодноразово висловлювані аналітиками висновки про те, що етноцент-ризм породжує сепаратизм, а останній використовують у своїх політичних цілях сильні гравці на світовій арені. У цьому легко переконатися, якщо порівняти оцінки кримського й східноукраїнського сепаратизму 2014 р. у викладі ЗМІ України, Росії, ЄС, США. На думку експертів НАТО, саме таку війну нині веде Росія проти України, використовуючи поряд із звичайними озброєннями (причому наявність ядерної зброї також відіграє певну роль у демонстрації потенціалу) кібернапади, активну пропаганду і тиск в економічній і енергетичній сферах.

Зміст

Вступ

Актуальність і предметне поле наукового проекту

Обєкт, мета, завдання

Методологічні принципи регіонального аналізу

Методики дослідження життєвого простору у зонах погранич

Межі регіону і його специфічні особливості

Періодизація

Місце і роль кордону

Наукова новизна

Висновки

Практичні рекомендації

Вступ

1. Історія Південної України виявилася доволі зручним і продуктивним дослідним полем для простеження у двох з половиною тисячолітньому часовому діапазоні основних напрямів цивілізаційної взаємодії держав і етносів, колонізаційних потоків, міграцій, для поглибленого аналізу політичних і ідеологічних впливів, сепаратистських проявів, феномена тероризму тощо. Те, що всі ці процеси і явища розглянуті у міждисциплінарному контексті дослідження погранич, дало, як нам уявляється, змогу вийти поза межі традиційної логіки національної і країнознавчої онтології і предметно розглянути особливості специфічної «пограничної свідомості» з притаманними їй явищами асиметрії, інто- лерантності, пошуку ворога тощо. У такий спосіб зроблено істотний крок у напрямі переосмислення проблем територіальності, рубіжності, регіоналізму, центр-периферійних відносин, підведення наукового фундаменту під державну стратегію децентралізації.

2. Події 2014-2015 рр. в Україні підтвердили неодноразово висловлювані аналітиками висновки про те, що етноцент- ризм породжує сепаратизм, а останній використовують у своїх політичних цілях сильні гравці на світовій арені. Принцип непорушності державного суверенітету виявився по суті відкинутим в імя позірного «захисту прав людини», і цим вправно скористалася Росія на фоні кричущого ослаблення української влади та її невиразної зовнішньої політики. Зруйнувавши в такий спосіб основи регіональної безпеки на пострадянському просторі, Росія разом з тим небачено актуалізувала біполярне протистояння в Європі і світі. За цих умов традиційні модуси регіональної аналітики стають неефективними.

3. Регіоналізм справедливо вважається одним з основних напрямів сучасної політичної модернізації, з ним насамперед повязуються критерії зростання й інноваційності. Але є не менше підстав повязувати з ним і ймовірні ризики й загрози. У світі, наскрізь пронизаному явищами конфліктності й агресивності, останні осмислюються з позицій принципово відмінних соціально-онтологічних та аксіологічних систем і доволі часто провокують прийняття незважених і небезпечних політичних рішень. Дискурси, повязані з оцінками регіоналізму, гранично ідеологізовані й політизовані. У цьому легко переконатися, якщо порівняти оцінки кримського й східноукраїнського сепаратизму 2014 р. у викладі ЗМІ України, Росії, ЄС, США.

4. У сучасній глобалістиці співіснують дві шкали оцінок, які умовно кваліфікують як суто глобальну й регіонально- культурну. Перша претендує на своєрідний «нейтрально- загальнолюдський» статус, створюючи різні «центризми» («євроцентризм», «панмонголізм», «панславізм» тощо). Друга зосереджується на процесах «десуверенізації» и «постсуве- ренізації», простежуючи долі держав, що утворилися після розпаду імперій і формування нових інтегративних одиниць. У дещо спрощеному вигляді вони можуть вкладатися у формулу конкуренції «параімперськості» й «параізоляціо- нізму» або, простіше кажучи, «притягання - відштовхування». За такого підходу класичний принцип кордону може випадати з системи бінарних опозицій. Нові підходи до вибору базових цінностей диктують необхідність нової «кордонної філософії».

5. До порівняння українських подій з протестними спалахами «арабської весни» вдаються часто, але далеко не завжди такі порівняння відбивають сутність протистоянь. Вкласти їх смисл у поняття «фітна» («смута», «заколот») й справді спокусливо, тим більше, що в обох випадках маємо справу з таким прагненням до спрощень, коли емоції поборюють розум. Схожість простежується і у відсутності позитивних програм і впізнаванних лідерів, і у подібності мережево-інформаційних технологій. Але принципова відмінність - у майже повній відсутності в подіях на сході України релігійної складової. Та й уся проблема місця й ролі України є у глобальній політиці складнішою, ніж для більшості країн Близького Сходу - дається взнаки фактор «серединної Європи», коли все, що відбувається у нашій країні, здатне створювати реальні загрози системі європейської і світової безпеки.

6. У цьому звязку не можна, зокрема, обійти увагою проблему застосовності антиколоніальних підходів до дослідження посткомуністичних реалій, у тому числі й українських. На наш погляд, якщо і можна говорити про колоніальну залежність України в СРСР, то лише в умовно-метафоричному сенсі. В Радянському Союзі Україна була одним з основних промислових регіонів і дослідним полем для реалізації сміливих модернізаційних проектів. Тому варто уникати прямих зіставлень і зберігати здоровий скептицизм, коли йдеться про застосування елементів антиколоніального дискурсу до реалій радянської і пострадянської доби.

Знадобиться, зрозуміло, певний час, щоб значна частина вітчизняних істориків усвідомила вразливість антиколоніального типу дискурсу, базованого на емоційній включеності історика у контекст повязаного із колоніалізмом насильства, нелюдської експлуатації, руйнування культурних коренів аборигенів. Позиція «захисника скривджених» була виграшною в політичному відношенні і тому довго здавалася бездоганною - як основа наративу емансипації. Але поступово до дослідників приходить усвідомлення того, що антиісторичною може бути не лише риторика колонізаторів, але й непомірне розятрювання «старих травм» речниками поневолених народів. Інтереси обєктивності вимагають відкритими очима, без упереджень, подивитися на стимульовані колоніалізмом проблеми геополітичних впливів, культурних взаємообмінів. Постколоніальні студії стали своєрідним викликом не лише колоніалізмові, але й примітивізованим, «віктимним» антиколоніальним дискурсам.

7. Україні довелося на власному гіркому досвіді відчути, як легко зруйнувати суспільну рівновагу і як важко потім зупинити тривалий збройний конфлікт. Стрес, спричинений київськими подіями лютого 2014 р., стимулював і спроби наслідування «революційних зразків», і виразні відцентрові тенденції аж до невизнання на певних територіях влади офіційного Києва. Для частини населення притягальними за цих умов виявилися відроджувальні «імперські» ідеологеми Російської Федерації. «Драма взаємонерозуміння» зумовила небачену напругу пристрастей у збройному конфлікті, ускладнену прямою підтримкою сепаратистів з боку Росії. По суті Україні довелося впритул зустрітися з новим типом «гібридних», неоголошених війн і з феноменом нової «смути». Вона ризикує надовго лишитися у стані «стабільної нестабільності», якщо владі за допомогою громадянського суспільства не вдасться знайти не лише потужні важелі забезпечення економічного зростання, але й ефективні модулі впливу на систему світосприймання людей, які втомилися від постійних стресів і невизначеності.

Неможливо довго жити у світі взаємовиключних істин, в полоні формули «або - або», або «слава», або «ганьба». Доведеться, хочемо ми цього чи ні, існувати у світі різноспрямованих «правд», шукати компроміси, діяти за формулою «і - і». Найтяжче засвоїти таку життєву стратегію буде, зрозуміло, тим, хто пройшов через бої і втрати. Суспільство має допомогти цим людям адаптуватися до мирних умов і не пропонувати простих рішень там, де потрібна наполеглива праця. Шукати вихід у нових Майданах і революціях безперспективно: соціум і так уже заплатив надто високу ціну за революційну екзальтацію й наївні ілюзії. Настав час солідарних дій; іншого шляху до кращого майбутнього немає.

8. Ставка РФ на стимулювання сепаратизму на південному Сході України в руслі відродження концепту «Новоросія» виявилася програшною. Опинившись у стані глибокої міжнародної ізоляції, РФ змушена відмовитися від стратегії і тактики «лобових зіткнень». Політики Росії не можуть не розуміти, що вони багато втратили, спровокувавши хвилю протестів у власній країні і довівши настрої русофобії до критичних значень в Україні. Зазнала цілковитої девальвації поширювана ідеологами «суверенної демократії» теза про унікальні морально-політичні і культурні якості росіян, які, мовляв, є привабливими для інших народів і які дадуть їй змогу реалізувати свій варіант концепції «мякої сили». Як показав український досвід 2014-2015 рр., віра в «особливу місію Росії» поза її межами притаманна переважно маргіналам. У політичних протистояннях аналітико-експертний дискурс підмінений конспірологічними теоріями, що активно експлуатують теорії змови і пошук ворога «на стороні». Розхитуючи основи цивілізованого співжиття і роблячи ставку на насильство, такі теорії неминуче посилюють процеси дестабілізації й деградації політичних систем.

9. Як вважає Голова Військового комітету НАТО Кнуд Бартелс, гібридна війна не є винаходом сьогодення. Її головна ознака - поєднання військових і невійськових засобів, це, так би мовити, «війна без обмежень». Гібридні засоби ведення війни сьогодні можна визначити як «суміш військових і невійськових засобів, а саме: дипломатії, інформації, військової сили, медійної складової й економічного тиску». На думку експертів НАТО, саме таку війну нині веде Росія проти України, використовуючи поряд із звичайними озброєннями (причому наявність ядерної зброї також відіграє певну роль у демонстрації потенціалу) кібернапади, активну пропаганду і тиск в економічній і енергетичній сферах. Приклад російсько-української кризи, доводить Бартелс, свідчить про те, що подібні ситуації завжди виникають несподівано, і ніхто не в змозі керувати ними, а отже, потрібно бути готовими до усього. Звісно, не можна сподіватися розвязати гібридні виклики виключно військовими засобами, але військова міць може змусити противника змінити підходи і відмовитися від прямої агресії. Сила НАТО в єдності політичної і військової складових.

10. У контексті декларованого владою курсу на децентралізацію особливого значення набуває чітке розуміння відмінностей між децентралізацією (як політикою перенесення значної частини владних повноважень на рівень самоврядування) і деконцентрацією (як простим переміщенням їх на рівень нижчої управлінської ланки). Судячи з владних заяв і темпів модернізаційних перетворень, інтересам влади більше відповідає другий варіант. Але після буремних подій 2014-2015 рр. регіони уже навряд чи задовольнятимуться зовнішніми атрибутами самодостатності. І регіоналізм у їхньому баченні нині - не просто модний бренд, а реальний рушій модернізації.

11. Негативні у своїй основі сценарії розвитку подій в Україні приводять окремих аналітиків до думки: чи не час парадигму розвитку і відповідний дискурс скоригувати парадигмою розпаду? На думку харківського філософа

О. Швиркова, розпад СРСР ще не завершився і всі події, що нині відбуваються в Україні, варто розглядати в ключі саме цієї парадигми. «Розпад є суперпроцесом по відношенню до всіх інших процесів». «Та частина населення України, яка на перший погляд мала бути найбільше заінтересована у соціальних перетвореннях, виявилася надто малоосвіченою, надто пасивною, надто маргіналізованою для того, щоб просто усвідомити катастрофічність процесів, що розгортаються, не кажучи вже про те, щоб організовано на них реагувати». Те, що майже на всіх рівнях відбувається заміна більш кваліфікованих кадрів менш кваліфікованими, автор позначає метафорою «державного склерозу». Оскільки занепад усіх сфер життя в Україні не можна пояснити якимись частковими проблемами, марно шукати саме ту сферу, з якої могло б початися її «відродження». Хоча й думку про сумний кінець, який чекає на Україну у найближчому часі, автор не поділяє .

Навряд чи з такими категоричними судженнями (оприлюдненими, до речі, у російському суспільно-політичному журналі у розпал протистояння на Сході України) можна солідаризуватися, але як на певне попередження на них варто реагувати. Час покаже, які саме процеси - розвитку (самостановлення) чи розпаду (деградації) домінуватимуть в Україні у найближчі роки. Багато що залежить від успішності боротьби з корупцією, від вміння політиків домовлятися і стратегічно мислити. Варто все ж сподіватися, що у владних структурах зявиться, нарешті, критична маса реформаторів, здатних зламати негативні тенденції. А громадяни на власному гіркому досвіді навчаться розрізняти патріотизм і дешевий популізм.

Кожна система історичного бачення (і вітчизняної це стосується чи не найбільшою мірою) повинна мати у своєму арсеналі надійні запобіжники, здатні усвідомлено сприймати різницю між «своїм» і «чужим», без перетворення «чужого» на апріорно вороже. Не випадково основний напрям трансформацій у сфері історичної науки спрямовується в русло пошуків опор нової інформаційної культури. Однією з помітних тенденцій тут є значне розширення предметного поля інтелектуальної історії, яка вийшла далеко за традиційні рамки історії ідей чи історії суспільної думки. Очікуваним у цьому звязку виявився специфічний інтерес до формування інтелектуального простору «без кордонів», мереж віртуального спілкування, інтелектуальних товариств, звернення до образного осмислення реальності за допомогою знаків і символів. У світовій науці зявився особливий напрям, який визначають як «образ Інших». Міська історія дістала додатковий стимул для свого розвитку у вигляді досліджень образів міст, пріоритет територіально-просторової детермінанти дав змогу внести свіжий струмінь у дослідження процесів урбанізації й модернізації. Зазнали помітних змін і пізнавальні моделі образу історичної науки - тепер вони відіграють роль єднальної ланки у взаємодії обєкта й субєкта пізнання. Переосмислення поняття історичної культури нині включає дослідження історії уявлень про минуле, зафіксованої у колективній памяті різних соціальних і етнічних груп, з одного боку, і історичної думки тієї чи іншої епохи - з другого.

Практичні рекомендації

1. Головне для владних структур України - грамотно й справедливо провести децентралізацію, бажано в руслі суворого дотримання сформульованого Л. Больцманом «закону збереження структурного різноманіття». Надзвичайно важливо забезпечити для місць оптимальний рівень свободи, який гарантував би їм можливість фінансової й управлінської автономності, але не стимулював при цьому завищені претензії й амбіції місцевих еліт. Коли говорять про систему поділу влад, яка покладена в основу здійснюваної в Україні конституційної реформи, мають на увазі також систему «вертикальних» взаємовідносин. В ідеалі складовими цієї проблеми є як поділ компетенцій, прав і обовязків між різними гілками влади у центрі, так і оптимізація взаємодії трьох рівнів управління - центрального, регіонального і локального (місцевого).

Світовий досвід засвідчує: без ефективної системи самоврядування ніяка держава не здатна забезпечити стабільний розвиток соціуму. Єдиний засіб уникнення криз державності і створення надійного фундаменту для самоорганізації суспільства полягає в оптимальному співвідношенні владних імпульсів, що ідуть із центру, і автономності місцевого самоврядування. Надійна основа їх забезпечення - розведення процесів організації (державного управління) та самоорганізації (державного регулювання), трансформація адміністративно-управлінських функцій держави у інтегра- ційно-координуючі.

Провідна роль теоретичного знання у мережевому (інформаційному) суспільстві зумовлює нові підходи до організації і підтримки звязків між субєктами політично-управлінської діяльності різних рівнів, проблеми конституювання публічної самоврядної (муніципальної) влади. Виклики сьогодення диктують необхідність формування муніципального управління як нової сфери управлінської діяльності. Муніципальна влада при цьому розглядається як самоврядна організація публічного управління територіальними спільнотами і водночас як одна з форм політичної влади, спеціальна форма народовладдя. На відміну від системи державного управління, яка будується за принципом ієрархії, муніципальна система в ідеалі вибудовується за принципом мережі, на основі комбінації публічної влади і асоціацій громадянського суспільства.

2. Було б, утім, необачно розглядати розвязання проблеми децентралізації лише в ключі вдосконалення управлінської системи. Сучасні глобалізаційні процеси і геополітичні зрушення поставили на зовсім нову основу проблеми саморегуляції і саморозвитку, у тому числі і в регіональному вимірі. Підвищений інтерес до регіонального простору і систем його організації спостерігається повсюди в світі, і цей інтерес легко пояснити - насамперед тому, що саме регіони як порівняно нові дійові особи на політичній сцені створили можливість оптимального узгодження проблем «демократії на мезорівні».

У рамках регіону чи поселення найкращим чином реалізується «просторова форма демократії» і водночас забезпечуються умови для запровадження сучасних, інноваційних моделей розвитку. Саме ідея саморозвитку й самоорганізації стала фундаментом нового розуміння регіоналізму й регіоналізації. Але можливість переведення регіоналізму в режим дезінтеграції теж не виключена, і квазікорпоративні, клієнт- патрональні відносини здатні цю тенденцію посилювати. Тому дилема «централізація/децентралізація» стає однією з найгостріших у практичній регіональній політиці і в адміністративно-територіальному районуванні.

3. Грамотне розведення понять децентралізації й деконцентрації повсюди в світі виступає як запорука оптимальності в регіональному управлінні. На жаль, вітчизняні еліти далеко не завжди відчувають різницю між ними, про що, до речі, свідчить застосування обох понять «через кому» в коаліційній угоді.

Деконцентрація являє собою форму організації політичного управління, яка передбачає делегування центральним урядом певних повноважень на місцевий рівень і формування на місцях юридичних осіб, що мають право прийняття рішень адміністративного характеру. Як правило, вона супроводиться запровадженням інституту намісництва за умови призначення місцевих органів центральним урядом. Близьким до поняття «деконцентрація» є термін «деволюція», який означає надання нижчим органам права приймати рішення і вести самостійну фінансову й управлінську діяльність. Зазвичай, поняття «деволюція» і «передача повноважень» застосовуються як синонімічні.

Що ж до децентралізації, то її основним завданням є демократизація управлінської системи шляхом чіткого розмежування сфер діяльності, функцій і відповідальностей між різними її субєктами. Децентралізація базується на виборній системі місцевого самоврядування і в ідеалі передбачає подолання державного патерналізму через розмежування функцій влади і самоуправління, запровадження принципів діалогу і співпраці на різних рівнях. Інакше кажучи, в умовах деконцентрованого управління існує ієрархічна залежність органів регіональної влади від центрального уряду, а децентралізація передбачає наділення органів самоуправління правосубєктністю і фінансовою автономією.

Зрозуміло, що ніде в світі не існує централізованих і децентралізованих систем «у чистому вигляді», що дає підставу говорити про існування різних видів «локально-централізованих систем». У політології окремо розглядають моделі, ґрунтовані на співіснуванні деконцентрації і автономного локального управління (Великобританія), «кооперативний федералізм» у ФРН, модель «послідовної децентралізації» (США), моделі «периферійної влади» й «функціонального регіоналізму» (Франція). Утім, теза про те, що деконцентрація передбачає зміни в ієрархічному підпорядкуванні і компетенціях органів виконавчої влади, а децентралізація - відчуження повноважень держави на користь самоуправління місцевих колективів, практично ніким не оспорюється. Тому у будь-якому реформуванні йдеться не про вибір між централізацією й децентралізацією, а про оптимальний баланс між ними - саме такий, який відповідає умовам країни і традиціям політичної культури.

4. Обовязковою умовою ефективності децентралізованої системи публічного управління є дотримання принципу субсидіарності. Цей принцип, який сягає своїм корінням у XVI ст. (Церковні правила 1541 р.), дістав пізніше теоретичне обґрунтування у працях П.-Ж. Прудона. Сутність субсидіарності як принципу полягає в обмеженні права політичної влади втручатися у справи соціуму: таке втручання допустиме лише у тому разі, якщо місцева громада сама не в змозі справитися із завданнями управління. Принцип субсидіарності вимагає покладення максимуму публічних повноважень на органи влади, найбільш близькі до громадян, і прийняття рішень на найнижчому з усіх можливих рівнів. Як правило, принцип субсидіарності має доповнюватися принципом співмірності - відповідності обсягу матеріальних, фінансових, правових ресурсів тому обсягу завдань, який покладається на органи управління. Не менш важливим є і принцип єдності дій, спрямований на усунення дублювання управлінських рішень і забезпечення узгоджених зусиль органів управління різного рівня.

5. Найскладніше завдання для української влади - повернення довіри до неї з боку населення Донбасу, що стало жертвою інспірованої з боку РФ «гібридної війни». Донести до кожного громадянина регіону підступність «гібридної тактики» - з комбінацією диверсій і тероризму, заколотів і партизанських дій, цілеспрямованим руйнуванням виробничої, транспортної й соціальної інфраструктури і залученням іноземних бандформувань - можна лише шляхом уведення в обіг величезного масиву інформації і грамотної її репрезентації на різних рівнях. Окрім пропагандистських заходів потрібні будуть і суто практичні: негайне створення умов для перекваліфікації шахтарів, залучення вимушених переселенців до участі в громадських роботах, створення в регіоні нових підприємств з переробки сільгосппродукції тощо.

6. Для забезпечення належного рівня довіри до влади з боку мешканців постраждалих поселень надзвичайно важливо виробити надійні критерії співвіднесення ступеня вини й відповідальності тих, хто тією чи іншою мірою підтримував сепаратистів. Адже багато хто з них діяв під тиском прямого або опосередкованого примусу, витонченої міфотворчості, простого нерозуміння усієї складності ситуації. Поки що населення Донбасу має доволі розмите уявлення про винуватців загибелі сотень мирних жителів і суцільних руйнувань засобів життєзабезпечення, отже, і рівень лояльності значної частини громадян до обох сторін конфлікту приблизно однаковий.

7. Як нам уявляється, уважний розгляд специфіки південного регіону з урахуванням фактора підвищеної ризикогенності диктує необхідність серйозного переосмислення все ще модної (попри більш як столітню історію теоретичних рефлексій і практичного застосування) концепції фронтиру. Попри критику, що час від часу звучить на адресу Ф. Тернера та його численних послідовників, вона виявила безпрецедентний запас живучості й продемонструвала подиву гідний діапазон «географізації». Пояснення цього феномена дати не так вже й складно - адже донедавна наука про кордони й пограниччя - лімологія - існувала хіба що в обмеженому просторі політичної географії. Нині, в процесі концептуалізації історичної лімології і відповідного переосмислення феномена номадизму, варто замислитися над тим, що торгово-мілітарна корпоративність, яку найчастіше аналізують через концепт фронтирності, доволі часто ставала на заваді нормальній соціальній взаємодії, занурюючи соціуми у простір авантюр і несправджуваних очікувань. На прикладі Російської імперії це досить переконливо показав А. Неклес- са: «потокова соціальність», розєднана величезними просторами, створила симбіоз розбійної вольниці і мало чим обмеженої сваволі місцевих адміністрацій. Саморозвиток суспільства за таких умов значною мірою стримувався екстенсивним характером соціальних комунікацій, що позначалося на створенні повноцінного міського середовища, породжувало й закріплювало розмиті культурні орієнтири. Обручі, що мінімізували відцентрову енергію територіального гіганта, зрештою виявилися неспроможними запобігти конфронтаційності й конфліктам.

8. Очевидно, що повна або бодай часткова відмова від «фронтиризації» наукових дискурсів потягне за собою переосмислення відправних віх вітчизняної історії (включно з «цивілізаційними контактами», оцінками місця й ролі Степу в українській повсякденності, відмовою від надмірної глори- фікації козацьких «доблестей» тощо). Гадаємо, що в контексті «перехресних», «повязаних», «інтегрованих» історій буде значно легше створити обєктивну картину формування приграничних ареалів і простежити відповідні історіографічні рефлексії. Історична лімологія, що сформувалася як науковий напрям у контексті руху від епізодичних «фронтир- студій» до осмислення усієї сукупності взаємодій у міждержавному, міжетнічному, міжконфесійному просторі, фокусує увагу, з одного боку, на дослідженні співвідношення барєрних і контактних функцій кордонів, а з другого - на компаративному дослідженні пограничних ареалів.

Державна незалежність відноситься до числа тих непересічних цінностей, які неможливо здобути раз і назавжди; її доводиться відстоювати постійно. Від грамотних дій влади і реального контролю з боку громадянського суспільства сьогодні залежить, чи збережеться Україна як суверенна держава і субєкт політики. Відмова від імітаційності в політиці, приборкання всемогутніх олігархічних кланів, перекриття каналів «втечі» за кордон народних коштів, оживлення економічної активності - це лише першочергові з тих заходів, які належить здійснити. І хоч не варто розраховувати на надто швидкі успіхи, сил владі й соціуму має надавати усвідомлення: дорогу, хоч яка вона складна, опанує лише той, хто йде. Йде з відкритими очима і з чітким розумінням мети.

ЯРОСЛАВА ВЕРМЕНИЧ

ПІВДЕННА УКРАЇНА: ВЗАЄМОВПЛИВИ ДЕРЖАВ ТА КУЛЬТУРНА ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ ПОГРАНИЧЧІ

Оригінал-макет Зубець Л.А.

Підписано до друку 08.02.2016 р. Формат 60х84/16.

Ум. друк. арк. 4,71. Обл. вид. арк. 3,54.

Тираж 300. Зам. 4. 2016.

Поліграф. д-ця Ін-ту історії України НАН України

Київ-1. Грушевського, 4

Размещено на .ru