Визначення та підвищення ефективності реальних інвестицій в ринкових умовах. Обґрунтування заходів державного регулювання інвестиційної діяльності в промисловому виробництві. Забезпечення захисту інвестицій. Основні задачі інвестиційної політики держави.
При низкой оригинальности работы "Підвищення ефективності державного регулювання інвестиційної діяльності в промисловому виробництві", Вы можете повысить уникальность этой работы до 80-100%
До форм державного регулювання інвестиційної діяльності слід віднести [3, с. 102]: визначення пріоритетних сфер та обєктів інвестування; податкове регулювання інвестиційної діяльності; регулювання інвестиційної діяльності через надання фінансової допомоги інвесторам, проведення відповідної кредитної та амортизаційної політики; регулювання участі інвесторів у приватизації; регулювання форм і умов фінансового інвестування; експертизу інвестиційних проектів у процесі розроблення державних інвестиційних програм; забезпечення захисту інвестицій; регламентування умов вивозу капіталу для здійснення інвестицій за кордоном.Сьогодні в Україні розвиток інвестиційної діяльності стримується завдяки корупції у владі, нестабільності політичної ситуації, непрозорості реприватизаційних процесів та податковому навантаженні малого підприємництва. № 1801) були виділені правильні напрями активізації інвестиційної діяльності, але, на жаль, повною мірою не реалізовані такі заходи як зниження податкового навантаження, забезпечення стабільності політичного середовища, активізація діяльності із створення позитивного іміджу держави. В Україні потрібно створити систему державної підтримки венчурного бізнесу використовуючи досвід США та країн ЄС. Досвід уряду Індії для України корисний тим, що завдання з реформування економіки цієї країни у 60-х роках і завдання, які сьогодні необхідні виконати в Україні, принципово не відрізняються. Виходячи з аналізу існуючих в даний час інструментів регулювання інвестиційної діяльності, визначаються задачі інвестиційної політики держави, з яких основними стають безпосередня його участь в капіталовкладеннях і формування сприятливого середовища для зростання інвестиційної активності, надання підтримки підприємствам «життєзабезпечення», обєктам соціальної сфери, заохочення приватних інвестицій в пріоритетні сфери розвитку виробництва.Таким чином, дослідженнями встановлено, що в Україні система державного регулювання реальних інвестицій знаходиться в стані затягнутого становлення як на макро-, так і на мікрорівні.
Вывод
Сьогодні в Україні розвиток інвестиційної діяльності стримується завдяки корупції у владі, нестабільності політичної ситуації, непрозорості реприватизаційних процесів та податковому навантаженні малого підприємництва. Реприватизація в Україні знаходиться у затягнутому стані і проводиться з грубим порушенням законодавства і це негативно впливає на імідж держави.
У Програмі розвитку інвестиційної діяльності на 2002 - 2010 роки (від 28 грудня 2001 р. № 1801) були виділені правильні напрями активізації інвестиційної діяльності, але, на жаль, повною мірою не реалізовані такі заходи як зниження податкового навантаження, забезпечення стабільності політичного середовища, активізація діяльності із створення позитивного іміджу держави.
Сьогодні в Україні актуальним є розвязання проблем інвестування так званих ризикованих проектів, тобто спрямованих на освоєння нових технологій або випуск нової продукції. Розробкою названих проектів головним чином займаються організації малого та середнього підприємництва. Такого роду діяльність повязана зі значним ризиком банкрутства: як правило, з 10 інноваційних проектів лише один виявляється вдалим [2; с. 22]. В Україні потрібно створити систему державної підтримки венчурного бізнесу використовуючи досвід США та країн ЄС. В зазначених державах інноваційну діяльність малих та середніх підприємств всебічно підтримують органи державної влади та місцевого самоврядування. Зокрема, у США прийнято федеральний закон, згідно з яким урядові відомства повинні субсидувати діяльність малих підприємств, спрямовану на реалізацію ризикових проектів, а також бути замовниками їх продукції. Крім того, для забезпечення діяльності венчурних фірм використовуються кошти банків, вклади пенсійних і благочинних фондів, страхових компаній та інших організацій. Для задоволення фінансових потреб ризикових підприємств створюються спеціалізовані інвестиційні банки та фонди. В Україні розвиток венчурного бізнесу почався в 1992 р. Нині на території України діють такі фонди, як «Україна», «Black Sea Fund», «Western NIS Enterprise Fund». Їх фінансування здійснюється за рахунок коштів Європейського банку реконструкції та розвитку, а також уряду США. Слід зазначити про відсутність в Україні банків та фондів, які виконували б аналогічні функції. З одного боку, це повязано з тим, що українські бізнесмени не мають необхідних для цього коштів. З іншого - ризиковий бізнес передбачає наявність ефективного законодавства, а в Україні воно поки що недосконале.
Як свідчить аналіз, держава не поспішає брати на себе зобовязання щодо захисту та підтримки венчурного бізнесу.
Держава повинна брати активну участь в інвестуванні малого та середнього підприємництва, особливо якщо це стосується реалізації венчурних проектів. Без такої підтримки сумнівно очікувати їх ефективної діяльності. Разом з тим, з огляду на сталу практику розподілу Державного бюджету України, інноваційному підприємництву розраховувати на серйозну фінансову підтримку держави навряд чи доцільно.
У регулюванні інвестиційної діяльності заслуговує на увагу досвід Тайваню. Уряд цієї країни понад два десятиліття практикував надання податкових знижок за цільові результати. Так, протягом 50-х років здійснювалося адміністративне і фінансове сприяння розвитку імпортозамінювального виробництва. Починаючи з 1960 року стимулювалося нарощення експортного потенціалу. Тільки тоді, коли в країні значно розвинулася промисловість, інфраструктура, зріс рівень реальних доходів громадян, первинним обєктом регулювання уряд Тайваню почав розглядати умови здійснення інвестиційної діяльності. Це виявилося у тому, що замість формування цільових завдань він почав визначати пріоритетні галузі залучення інвестицій.
Досвід уряду Індії для України корисний тим, що завдання з реформування економіки цієї країни у 60-х роках і завдання, які сьогодні необхідні виконати в Україні, принципово не відрізняються. В Індії, як і в Україні, результати інвестування не визнавалися первинним обєктом регулювання. Законодавство регламентувало умови вкладення коштів, їх використання, оподаткування тощо. Регулювалася галузева спрямованість інвестицій, іноземний капітал розглядався як один із основних засобів підвищення загального технологічного рівня економіки. При цьому чи не найважливішим пріоритетом було зберегти незалежність національної економіки від впливу іноземних транснаціональних компаній.
У процесі реалізації «нового курсу» у США після 1932 року ефективним виявилося посилення державного контролю над інтенсивністю виробництва продукції промисловими підприємствами, що привело до припинення спаду цін унаслідок надвиробництва.
Контроль, як головна складова програми виходу з економічної кризи, використовувався у таких державах, як Англія і Франція. На початку 30-х років у Англії втілювалася політика контролю над обсягом іноземних інвестицій, над обсягом і характеристиками імпорту, а також над експортом готової продукції. Критерієм ефективного контролю був баланс між товарно-інвестиційними потоками в країну і рівнем збуту товарів як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках. Приблизно таку ж політику в період великої депресії провадив уряд Франції.
Високою контрольованістю інвестиційних потоків характеризується й економічна система Японії. Шляхом стимулювання високого рівня заощаджень Японія контролює обсяг внутрішніх і зовнішніх інвестицій (ідеться про період 1982-1985 рр.). Розміщуючи вклади за кордоном, вона здатна підтримувати високий рівень внутрішнього споживання і заощаджень. Висока норма заощаджень забезпечує контроль над грошовою масою. Стимулювання вкладень за кордон приводить до постійного перевищення експорту над імпортом.
Аналіз цілей, механізмів, інструментів державного регулювання інвестиційної політики, які пропонуються в наукових роботах і використовуються на практиці, показує, що ніякі з них не є ідеальними і не можуть претендувати на винятковість. Тому часто використовуються різні змішані варіанти цієї політики з урахуванням змінної економічної ситуації. Загальновизнано, що ефективна інвестиційна політика є умовою економічного зростання: існує така політика - є і зростання, і навпаки. Немає інвестиційної політики - під питанням економічне зростання. Інвестиційну політику України слід диференційовано, та ще й взаємозалежно аналізувати на трьох рівнях: державний (макро-), регіональний (мезо-) і підприємницький (мікро-).
Виходячи з аналізу існуючих в даний час інструментів регулювання інвестиційної діяльності, визначаються задачі інвестиційної політики держави, з яких основними стають безпосередня його участь в капіталовкладеннях і формування сприятливого середовища для зростання інвестиційної активності, надання підтримки підприємствам «життєзабезпечення», обєктам соціальної сфери, заохочення приватних інвестицій в пріоритетні сфери розвитку виробництва. Це простежується, як показав аналіз державного регулювання інвестиційної діяльності, через законодавчі акти по державному регулюванню інвестиційної діяльності.
При виробленні інвестиційної політики необхідно встановити пропорції фінансування інвестиційних проектів з різних джерел (державних, регіональних, місцевих, позабюджетних). Розробку інвестиційної політики доцільно здійснювати не тільки для країни і регіону, але і для кожного району, міста окремо. Кожен район, місто основну частину своєї інвестиційної політики формує самостійно, з урахуванням економічних напрямів, розроблених на державному і регіональному рівні.
У формуванні інвестиційної активності важливу роль відіграє структура джерел інвестицій за секторами економіки, яка відображається в рахунку капіталу системи національних рахунків, окремі елементи якого змінюються під дією грошово-кредитної політики держави [1, c. 85]. Перелік та вплив засобів державного регулювання на інвестиційну діяльність можна продовжити формуванням лізингових відносин в Україні. Лізинг є формою непрямого державного регулювання. Для становлення лізингу необхідне одночасне проведення стимулюючої бюджетно-податкової і грошово-кредитної політики.
Дослідження міжнародної практики лізингу й тенденцій його світового розвитку доводить, що лізинг є ефективним інвестиційним механізмом і важливим елементом державної інвестиційної політики.
Проведені дослідження світової практики доводять, що від 20 до 40% усіх інвестицій в країнах з розвиненою ринковою економікою здійснюється через лізинг. Питома вага лізингу в інвестиціях в основний капітал підприємств в Австралії доходить до 20%, в Канаді - до 24%, у США - до 30%. В Україні, на жаль, цей показник у 2007 р. склав тільки 4%.
Світовий досвід свідчить, що лізинг розвивається швидко, тільки одержавши податкові стимули. Так, однією з основних передумов швидкого розвитку лізингу в США, Німеччині, Франції та Росії були саме податкові стимули: прискорена амортизація та інші інвестиційні податкові пільги.
В Україні ж і досі не створено налагодженого механізму прискореної амортизації обладнання, отриманого за лізингом, діють неефективні ставки амортизаційних відрахувань за предметами лізингу.
Узагальнюючи досвід Росії та інших країн, з метою стимулювання розвитку лізингу в Україні за рахунок надання додаткових пільг лізингоотримувачам у рамках фінансового лізингу, автор пропонує застосувати диференційовані коефіцієнти 1,3 (для 2 та 3 групи основних засобів) та 1,1 (для 1 та 4 групи) до діючих норм податкової амортизації для обєкта лізингу, який значиться на балансі лізингоотримувача, що дасть змогу, зменшити оподатковуваний прибуток. З урахуванням цих коефіцієнтів квартальні норми амортизації обєктів лізингу будуть складати по групах: 1 - 2,2%; 2 - 13%; 3 - 8,125%; 4 - 16,5%, замість діючих 2%, 10%, 6,25% та 15%. Крім того, при оподаткуванні лізингових операцій доцільно для лізингодавця забезпечити зменшення ставки податку на прибуток з 25% до 20%, а ПДВ - з 20% до 15%. Реалізація вищезазначених заходів прискорить розвиток лізингу в Україні, що дозволить активізувати та підвищити ефективність реального інвестування на підприємствах, а також буде сприяти створенню нових робочих місць та більш швидкому подоланню наслідків фінансово-економічної кризи [5, c. 89].
Істотною перешкодою на шляху розширення ринку лізингових послуг, які надають іноземні лізингові компанії, є діюча в Україні практика оподатковування податком на прибуток повного обсягу лізингових платежів нерезиденту. У світовій практиці оподатковуванню підлягають тільки відсотки й комісійні, які і є безпосередньо "прибутком" лізингодавця, а не загальна сума лізингового платежу.
Таким чином, в Україні на сьогоднішній день не існує діючих економічних та податкових стимулів, які сприяли б розвитку лізингу.
Банкам необхідно рекомендувати зменшення або скасування податку на прибуток при наданні довгострокових кредитів під реалізацію лізингових контрактів. Грошово-кредитну політику держави бажано було б спрямувати на сприяння відкриття мережі спеціалізованих банків, компаній, фондів, які б займалися лише лізинговими послугами на пільгових умовах оподаткування та одержанням державних кредитів.
Виникає необхідність в конкретнішому обґрунтуванні заходів в сферах податкової, бюджетної, грошово-кредитної, амортизаційної і митної політики.
На нашу думку, передбачені законом пені за прострочення сплати податків за своїм розміром носять характер покарання і не обмежуються своєю істинною метою по компенсації збитку. Податкове законодавство передбачає також штрафи, які накладаються на платника податків у будь-якому випадку несплати без урахування обставин кожного конкретного випадку.
Необхідно законодавчо чітко розмежувати технічну помилку і умисне уникнення від сплати податків, а на час судового розгляду з питань сплати податків повинна існувати можливість відстрочення виконання до ухвалення остаточного рішення.
Для цілей оподаткування виробничі витрати віднімаються з бази оподаткування лише частково. Зокрема, до таких витрат відносяться витрати на рекламу. Створюється враження, що кожен підприємець, охочий створити на українському ринку виробниче підприємство і таким чином зберегти або створити нові робочі місця, карається за це підвищенням податкового тягаря. Передбачивши в Податковому кодексі більш широкі можливості для вирахування виробничих витрат можна усунути одну з головних перешкод активізації інвестиційної діяльності.
Бюджетна політика повинна орієнтуватися на посиленні інвестиційного потенціалу і зростанні власних бюджетних доходів субєктів держави і органів місцевого самоврядування. Чинне державне законодавство не вирішує вказаних проблем. У звязку з цим необхідно передбачити наступні заходи: - збільшення нормативів відрахувань від державних регулюючих податків для бюджету субєктів держави в цілях повного забезпечення фінансування рішень державних органів влади на території регіонів;
- передача частини повноважень по фінансуванню проектів, одночасно з передачею джерел по забезпеченню їх фінансування на регіональний рівень;
- рішення проблеми сплати податків відособленими структурними підрозділами підприємств по місцю їх фактичної діяльності;
- вдосконалення міжбюджетних відносин на основі закріплення витратних повноважень за кожним рівнем бюджетної системи і нормативів бюджетних витрат по кожному збільшеному розділу бюджетної статі.
У грошово-кредитній політиці разом з підтримкою помірного рівня інфляції і валютного курсу гривні, що враховує інтереси вітчизняних товаровиробників, слід звернути увагу на проведення валютних операцій. Всяка, навіть найпростіша експортна або імпортна операція підкоряється безлічі складних регламентацій валютного законодавства, доступних хіба що фахівцям. Для кожної експортної або імпортної операції обовязкове оформлення «паспорта операції» [4, c. 36] і лише чотири види платежів дозволено виконувати у порядку поточних валютних операцій без ліцензії і реєстрації в Національному Банку. Вся решта видів платежів в іноземній валюті автоматично потрапляє під положення про обовязкове ліцензування або реєстрацію як операція руху капіталу. У звязку з цим необхідна велика ясність у валютному законодавстві, оскільки існує небезпека в багатьох операціях того, що платіж, який представлявся на перший погляд легко здійсненним без ліцензій Центрального банку, згодом перетворювався на валютну операцію, що підлягає обовязковому ліцензуванню.
У амортизаційній політиці необхідно дати право підприємствам скористатися пільгою по капітальних вкладеннях в частині сплати податку на прибуток при інвестуванні в нематеріальні активи. Використання такого власного джерела виробничого розвитку, як амортизація нематеріальних активів, і обєднання всіх нарахувань підприємства по майну, що амортизується, до єдиного амортизаційного фонду, створить могутнє джерело фінансування капіталовкладень.
У митній політиці, на нашу думку, негативну роль виконують встановлені Урядом мінімальні планові завдання митним органам по збору митних платежів, що підлягають перерахуванню до державного бюджету. Здійснюваний таким чином тиск підсилює існуючі і без того тенденції українських митних органів до свавілля і зловживань при стягуванні митних платежів. державний інвестиційний політика захистТаким чином, дослідженнями встановлено, що в Україні система державного регулювання реальних інвестицій знаходиться в стані затягнутого становлення як на макро-, так і на мікрорівні. Рекомендовані механізми регулювання інвестиційної діяльності дозволять підвищити обґрунтованість проведення державної інвестиційної політики.
Список литературы
1. Бузько И.Р. Стратегическое управление инвестициями и инновационная деятельность предприятия / И.Р. Бузько, Е.В. Вартанова, А.А. Голубенко: Монография. - Луганск: Изд. ВНУ им. В. Даля, 2002. - 176 с.
2. Галіцин В.К. Моделі і методи оцінки інвестиційних проектів: монографія / В.К. Галіцин, О.П. Суслов, Ю.О. Кубрушко. - К.: КНЕУ, 2005. - 166 c.
3. Гаман М. Формування законодавчих та інституційних засад державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні / М. Гаман // Вісник Національної академії державного управління. - 2003. - №3. - С. 194-204.
4. Егоров П.В. Управление инвестиционными рисками в производственно-хозяйственных системах / П.В. Егоров, А.А. Лактионова. - Донецк: Юго-Восток, 2005. - 209 c.
5. Задыхайло Д.В. Инвестиционное право Украины: Сборник нормативно-правовых актов с комментариями / Д.В. Задыхайло. - Харьков: Эспада, 2008. - 752 с.
