Особливості культури українського народу в період існування козацької держави - Курсовая работа

Як провідна і обєднуюча в історичному бутті кожного народу, нації, національна ідея проходить і через педагогічну спадщину цілих епох. Неможливо знайти в минулому України, як засвідчують дослідники, інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу, на формування національної самосвідомості ніж українське козацтво. козацтво культура література архітектура мистецтво На теренах України козацтво сформувалося спочатку у військовий, а потім й у військово-шляхетський стан, продовжуючи дружинно-лицарські традиції Київської Русі. З одного боку, українське козацтво як неповторна модель суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою має глибокі корені ідеї незалежності, соборності, а також могутній освітній потенціал, традиції виховання духовності, громадянських рис, національної свідомості, високих морально-вольових якостей, отримання ґрунтовної освіти, досвіду родинного виховання. Козацтво було, в кращому розумінні цих понять, аристократією національного духу, високоморальною елітою своєї нації.У тому, що ми, українці, сьогодні є народом, нацією, провідна роль належала козацтву, яке із століття в століття було єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України як незалежної держави. Недарма іноземці часто називали Україну «Козацькою республікою», «країною козаків», а українців - «козацькою нацією» [26, c.35]. Апанович “Збройні сили України у XVIII ст.”., а відповідно і підручники містили в собі лише той матеріал, який був доробком видатних істориків України ХІХ - першої половини ХХ ст. Збільшення чисельності реєстрових козаків (удвічі) і отримання ряду привілеїв (передавався у володіння Трахтемирівський монастир, козаки отримували право на окремий суд, звільнення від державних повинностей (крім військової), отримання земельних володінь, значних маєтностей і платні грішми, дозвіл на заняття промислами і торгівлею). Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що борючись у ті часи проти феодального закріпачення, гніту особистості, які приносили із собою різні загарбники, кожен українець прагнув стати козаком.При цьому від Середньовіччя береться духовність символічного бачення світу, від Рененансу гуманізм (іноді в трагічному витлумаченні) та відновлення античності, від Реформації патетична антитетичність, динаміка [10, c.44]. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Специфікою українського барокко була б в цьому відношенні та обставина, що тяжіння до античності та міфологічних образів і середньовічної символіки переломлюються в ньому через відновлення традицій Київської Русі; а певні ідеї Реформації засвоюються в контексті ідеалів національно-визвольної боротьби з її героїкою та демократизмом. Ці демократичні тенденції і повязують на Україні певні риси барокко (зокрема його декоративність) з особливостями народного мистецтва, а не визирунковістю рафінованого, пересічного смаку придворного життя. У протестантських країнах, де бароко поширилось пізніше, та в словянському світі (серед країн православного регіону бароко набуло найвищого розквіту в Україні) у культурі бароко поряд з високим стилем виявляються демократичні тенденції, розпочинається фольклоризація мистецьких жанрів [33, c.27].Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод - бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями.Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху. Багато дум повязано із сільською тематикою, адже селяни були основним резервом поповнення козацтва. Хмельницького є центральним у багатьох думах: як він у захмелілого Барабаша забрав грамоту Владислава IV із правами на привілеї козаків, про походи і перемоги, про зрадливу вдачу турків, про смерть Богдана. Симптоматично, що немає жодної думи або пісні, яка б зафіксувала історичний акт укладення союзу України з Москвою. Перші публікації народних дум і пісень зявилися 1648 р.: “Дума про Козака Голоту”, пісні “Засвистали козаченьки в похід з

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аспект проблеми дослідження

1.1 Козацтво як історичне та культурне явище

1.2 Боротьба українців проти асиміляторських заходів, за збереження національної культури

Розділ 2. Особливості становлення культури в добу козацтва

2.1 Феномен українського бароко в літературі, архітектурі, мистецтві, театрі

2.2 Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки

2.3 Пісенно-поетична творчість козацької доби

Висновки

Список використаних джерел

Події XVII ст. обумовили злам в українській літературі. Цей період часто розглядають у комплексі письменства XI-XVIII ст.ст., але низка ознак дає підстави вважати його перехідним етапом до нової літератури, розквіт якої припадає на добу Відродження XIX ст. Література розвиває традиції, використовує церковнословянську мову, культивує старі жанри ораторсько-учительної, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози.

Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри - мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична силабічна поезія, шкільна драматургія.

Література поступово вивільняється від релігійної тематики, звертається до живої людини, сучасних подій. Якщо раніше церква виражала загальнонародні інтереси, то з кінця XVII ст. діяльність вищого кліру зрощується з самодержавством [30, c.27].

Література цього періоду вписується в європейський стиль бароко з його анатономічністю сприйняття світу, алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю й ускладненою метафоричністю, афектацією, тяжінням до пишності. З перших десятиліть XVII ст. бароковий стиль проявлявся в усіх жанрах.

В українській поезії були і трагічні теми, і песимістична проблематика ілюзорності, плинності буття, але визначальна тенденція була повязана з виразом здатності людини протистояти ворожим силам небуття.

Літературно-естетична думка формувалася в стінах навчальних закладів і найперше Києво-Могилянської академії, де читалися курси поетики і риторики. У поглядах на літературу українські теоретики спиралися насамперед на латиномовні трактати європейських авторів - І.Віди, Я. Понтана, Юлія Цезаря Скалігера, М.-К. Сарбєвського, які, в свою чергу, будували теорії на античних джерелах - «Поетиці» Арістотеля та «Посланні до Пізонів» Горація.

В Україні в XVII - пер. пол. XVIII ст. було написано понад 50 поетик і риторик, в яких було всебічно опрацьовано мистецтво слова. Найпоказовішими були «Книга поетичного мистецтва» (1637), «Кастальське джерело» (1685), «Ліра» (1696), курси поетики (1705) і риторики (1709) Ф.Прокоповича, «Сад поетичний» (1736) М.Довгалевського.

Саме в курсі М. Довгалевського, професора поетики Києво-Могилянської академії, було викладено всі вимоги поетики бароко.

На др. пол. XVII - XVIII ст. припадає розквіт мемуарно-історичної прози. Події визвольної війни, союз з Московією, боротьба проти турецько-татарської та польсько-шляхетської агресії, чвари між гетьманськими угрупуваннями привертали увагу письменників. Автори прагнули осмислити історію, показати її безперервність і самобутність [11, c.92].

Твори жанру - памятки історіографії, але вони не позбавлені літературних якостей. Насамперед це стосується «козацьких літописів», які писалися у формі оповідань та «сказаній». Для них козаччина - продовжувач і спадкоємець лицарської княжої доби, захисник християнської віри.

Чільне місце в кінці XVIII - на поч. XVII ст. посідають три козацькі літописи - Літопис Самовидця, Літопис Григорія Граб"янки, Літопис Самійла Величка.

У XVIII ст. зявилася ще низка творів мемуарно-історичного характеру - описи, записки, що мають компілятивний характер, перелічують події без художнього опрацювання. Серед них можна виділити «Краткое описание Малороссии» (1734) невідомого автора, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» П. Симоновського (1717-1809), «Собрание историческое» (1770) С. Луконського, анонімну «Краткую летопись Малія Розсии с 1506 по 1770 гг.» (1777).

Наприкінці XVIII ст. виникла важлива памятка історичної прози - анонімна «Історія Русів», у якій розповідається про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Цей талановитий твір поєднує ознаки наукової історіографії та художньої літератури.

Важливе значення залишається за житійною літературою, агіографічною прозою. У 1661 р. у Києві було надруковано словянською мовою «Києво-Печерський патерик». Укладаються збірки легенд про чудеса святих, церков, ікон, Богородиці. Посіли місце в літературі збірки легенд і розповідей про чудеса: «Небо новоє» (Львов, 1665), «Скарбниця потребная» (Чернігів,1670), «Софія - мудрість» (Чернігів, 1686, польською мовою) І. Галятовського, «Руно орошенное» (Чернігів, 1683) Д. Туптала.

Сухі житія часто переростають у барокові повісті, справжню беллетристику. Завершує агіографічну традицію монументальний твір - «Книга житій святих» Д. Туптала, видана в 4 томах (1689-1705).

Продовжується розвиток паломницької прози. Найвидатнішою її памяткою є «Странствованія» В. Григоровича-Барського (1701-1747).

Також на цей період припадає розквіт шкільної драматургії, яка протягом століття досягла вершини і, по суті, завершила розвиток. До сер. XVIII ст. в Україні зявилось понад 30 творів - шкільних драм і діалогів.

Авторами були викладачі академії, в обовязки яких входило не лише читати програмні курси поетики, а й писати і ставити шкільні драми. Провідне місце в літературному процесі посідає поезія, точніше віршована література. Бібліографія нотує понад 2 тис. Оригінальних віршів і пісень. Лише незначна частина була надрукована. Авторами їх були церковні ієрархи, священники, ченці, а також учителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, писемні селяни, для яких поетичне слово було засобом духовного самоутвердження [10, c.47].

Розвиваються релігійно-філософська лірика, панегірична, етикетна, церковно-історична, полемічно-публіцистична поезія. Досягають вершин історична, громадсько-політична, лірична, гумористично-сатирична, бурлескно-травестійна силабічна поезія. Уся поезія умовно ділиться на духовну і світську.

Складником народної культури була сатирично-гумористична і бурлескно-травестійна поезія. Яскраву її сторінку склали орації і травестії, повязані з Різдвом та Великоднем. Її розквіт припадає на XVIII ст.

Найвидатнішою постаттю в культурному і літературному житті України був Г.С. Сковорода. Він був, зокрема, талановитим байкарем і поетом. У 1769-1774 рр. написав 30 байок («Харківські байки».). На його думку, лише «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству. Як поет, уславився збіркою «Сад божественних пісень», що містить 30 оригінальних творів, написаних між 1757 і 1785 рр.

Література др. пол. XVII - XVIII ст. відбила духовний стан народу, еволюцію художнього слова. Письменство виконало історичне завдання, віддзеркаливши важливі події, показало сутність українського духу, ментальності від державницьких устремлінь до проявів сміхової культури [10, c.52].

І теоретична естетична думка, і головні тексти вписуються в європейський літературний контекст.

Архітектура

На Україні барочна архітектура розвивається не тільки за рахунок нового будівництва, а й через надання давньоруським храмам епохи Київської Русі рис нового художнього напряму (як це, наприклад, мало місце при реставрації Софії, Михайлівського монастиря, ансамблю Лаври в Києві, чи Успенського собору в Чернігові). Навіть при будівництві нових барочних храмів використовуються традиції Київської Русі, як це мало місце при будові Преображенського собору Мгарського монастиря.

У стилях XVII-XVIII ст.ст. виявляється урізноманітнення економічного, політичного й культурного життя суспільства. Архітектурна думка еволюціонувала в річищі української традиції, використовуючи європейський досвід. Спостерігається переплетіння стилів з домінуванням бароко. До сер. XVIII ст. архітектура бароко досягла найвищого розвитку.

Будівнича діяльність відображає освоєння і відновлення земель, з цим повязане цивільне й оборонне будівництво. У др.пол. XVII ст. не стільки будується, скільки відбудовується зруйноване, нові міста є рідкісним явищем. На Західній Україні такими містами були Станіслав (Ів.- Франківськ, 1662) Христинопіль (Червоноград, 1692), на Лівобережжі - Глухів, Суми, Харків, Лебедин, Охтирка.

Активно містобудування починає розвиватися в кінці XVIII ст. на освоюваних східних і південних землях. Важливою подією в оборонному будівництві стало завершення укріпленої лінії на Слобожанщині, до якої входили 17 фортець на чолі з Ізюмом.

Удосконалення артилерії призвело до втрати значення стінами та вежами, їх замінили бастіонні земляні укріплення з системою фортів. Такий характер мав Печерський фортечний комплекс, збудований у пер. пол. XVIII ст. Уже в 1770-ті рр. було збудовано захисну Дніпровську лінію, яка з ліквідацією Кримського ханства втратила значення.

Найяскравіше стиль козацького бароко виявив себе в культовій архітектурі. На думку дослідників, від західноєвропейської барокової архітектури її відрізняють, насамперед, більш помірний орнамент і спрощені, більш природні форми, а також відсутність чітко вираженого головного фасаду. Це символізує ніби відкритість собору до всіх сторін світу. Водночас козацький собор завжди виділявся пишністю [27, c.53].

Архітектори поєднували традиції європейського бароко з власними традиціями будівництва деревяних храмів.

Поширення набув хрестоподібний храм, який складався з пяти поєднаних восьмигранних дільниць. Над кожною частиною храму зводився купол, в основі якого був гранчастий барабан.

Суто українським винаходом стали так звані заломи. Вони вбудовувались у верхівя храму у вигляді кількох, поставлених один на одного ярусів, кожен з яких прорізав склепіння попереднього. Залом став результатом використання досвіду будівництва деревяних храмів.

Також для козацького собору властивим була грушовидна форма купола, який завершувався іншим куполом менших розмірів. Архітектурне бароко досягло розквіту в часи гетьмана І. Мазепи. Виник навіть термін «мазепинське бароко». Це було закономірним явищем, адже на той час козацька старшина остаточно стверджує свою владу в державі, захоплюючи землі, «поставивши на місце селянство, бідне козацтво та інші верстви», які «були на коні» під час революції середини XVII ст.

Відтак дослідники характерними рисами «мазепинського бароко» називають акцентування на силі і законності держави, використання пілястр, колон і напівколон, які надавали храмам величавої суворості.

Загалом І. Мазепа побудував 14 храмів та реконструював ще понад 20 споруд. Серед них Софіївський собор, Успенська церква Києво-Печерської Лаври, Золотоверхий Михайлівський собор, Видубицький монастир, Києво-Могилянська академія, церква Всіх святих, монастир «Китаївська пустинь», Богоявленська церква в Києві, Спаська церква Мгарського монастиря на Полтавщині та ін. [11, c.105]

Від початку XVIII ст. елементи оборонної архітектури перестали використовуватися. Утвердився європейський шик резиденції - палац Вишневецьких, палац Любомирських у Рівному, резиденція Кошоцьких архієпископів в Оброшино (1730), палац Потоцьких в Христинополі.

Була перебудована резиденція греко-католицьких митрополитів при Соборі Св. Юра у Львові (1760-1762). На українських землях поширюється ранній класицизм. Характерним зразком є новий палац Потоцьких у Тульчині - поєднувався з парком.

Відмінний характер мав цей тип будівництва на Лівобережжі, де в елітою виступала козацька старшина з меншими потребами. Резиденції навіть вищого прошарку мали скромніший характер, про що свідчать будинки Лизогуба в Седневі, Мазепи в Іванівці, Полуботка в Чернігові.

Поширення здобутків європейської резиденційної архітектури в Києві і на Лівобережжі припадає на др.пол. XVIII ст. Воно повязане з діяльністю іноземних майстрів. Це Маріїнський палац (арх. Растреллі, 1755), Київський палац (П.Нєєлов, С.Ковнір, 1754-1758), резиденції К. Розумовського (1749-1751) та фельдмаршала П. Румянцева в Глухові (1768-1773) та пізній палац П. Завадського в Ляличах на Чернігівщині.

Світські споруди громадського призначення не набули поширення. До них належать нечисленні споруди. На Правобережжі виділяються ратуші в Могилеві-Подільському й особливо в Бучачі (арх. Б. Меретин) - це один із шедеврів української архітектури, полкові канцелярії в Козельці (А.Квасов, І. Григорович-Барський, 1756) і Прилуках та резиденція Малоросійської колегії в Глухові (1782), будинок Київської академії (1703).

В барокковій архитектурі України посилюється використання позолоти, що відзеркалює кінематику буття, створюється така поліфонія золотих бань соборів, яка дозволяє виразно, на блискучому фоні розкрити драматургію бігу хмар, примарність туманних плям, хвильові накати завірюхи та кружіння снігу, майоріння сонячних бликів чи мерехтіння дощу [11, c.107].

Тектонічна логіка архітектури барокко будується на передачі дії та подоланні косності матерії. Наростанню маси споруди відповідає наростання сил напруги, які розподіляються по усьому обєму, але не завжди симетрично. Типовим прикладом такої тектоніки архітектурного барокко може бути Брама Заборовського, що її збудував І.Шедель.

Мистецтво

Майстри барокко взагалі у світовій культурі переходять від автономного переживання життя в його окремих проявах до художнього освоєння світорозмірних початків буття; їх погляди спрямовуються крізь багатоманітність деталей до Універсуму, що обєднює ці окремості. Але Універсумом чи великим світом для представників барокко був світовий простір, природа як така, Космос. Що ж до людини, то вона в дусі песимістичного гуманізму Реформації розглядалась лише як інтерпретатор складної символіки буття, розпізнавальна система тієї множини точок зору, позіцій споглядання (теми, сюжету, образів споруди), яку завдавав барочний твір. Людина розглядалась як частина (іноді мізерна) того простору, неба, природи, священної історії, що його художньо задавав майстер барокко, а її буття розцінювалось як трагічний епізод на шляху до смерті

В епоху барокко на Україні формується та розповсюджується культ князя Володимира Святого, гетьманів П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, митрополита П.Могили, про що свідчать, зокрема, козацькі літописи XVIII століття (Літопис Грабянки та літопис С.Величка) та "Історія русів". Хрестителю Русі присвячуються, наприклад, пєса Ф.Прокоповича "Володимир" та "Слово о Владимире" А.Радивіловського. І.Мазепа оспівується в віршах А.Стаховського, Ст.Яворського, Д.Туптало; анонімна пєса "Милость Божія" та "Разговор Великороссии с Малороссиею" С.Дівовича, вірші Г.Бузановського присвячуються героїзації образу Б.Хмельницького. Пісні та поезії створювались на честь П.Сагайдачного та І.Сірко.

Важливою тенденцією бароккового мистецтва на Україні стає героїзація зображуваних образів. Навіть портрет-гравюра вченого та церковного діяча І. Гізеля, що його створив Л.Тарасевич, вінчає максималістський заклик "plus et ultra" (більше і вище). Характерним засобом героїзації в українському барокко стає використання образу вершника як символу епохи. Знаменною щодо цього є геральдична композиція І.Щирського "Лицарь-вершник".

Зрозуміло, барокко на Україні, як і в інших країнах, було надзвичайно різноманітним і за тематикою, і за художніми засобами [13, c.45].

В українському зображальному мистецтві другої половини XVII та початку XVIII століть виникає значна школа гравюри (О. та Л.Тарасевичі, Д. Галятовський, І.Щирський, І.Мігура, Г.Левицький та інш.), котра робить предметом зображення драматизовану дійсність. В ній збурюються виміри верху, низу, неба, землі за рахунок динамізації примхливих образів хмар, річок, крон дерев, що обдуваються вітром.

Мистецтво бароко зазирнуло в глибини душі, відобразило її світло й темряву - світлотінь стало в бароко одним із головних художніх прийомів.

Барокко на Україні ніколи не було за своїми художніми засобами автономним, самобутнім напрямом. Полістилістика, яка взагалі була його специфічною ознакою, посилювалась на Україні різнотипністю культурних систем, що були втягнені у розвиток української цивілізації в епоху барокко. Тут вже можна говорити не просто про поєднання впливів пізнього Ренесансу, ранього Просвітництва та зрілих реформаційних течій, а й про системну взаємодію в епоху Гетьманської держави спадщини Київської Русі, греко-православної та греко-католичної культури, фольклорних традицій українського етносу, культурних надбань східнословянських народів та протестантського світу.

Театр

Видатне місце в культурі посів бароковий театр, який орієнтувався на шкільні драми. Ознаки театральної творчості були занесені в Україну єзуїтами як засіб окатоличення. Єзуїти обєднали галузі середньовічного театру (містерії, міраклі, мораліте), сполучивши їх з елементами ренесансового репертуару і з усіх цих елементів виробили театральні дії, від декламацій до складніших діалогів і від панегіричних висотав до складних урочистих великих драм на пять та більше дій із прологами, епілогами, хорами, балетами та інтерлюдіями чи інтермедіями [13, c.47].

Братські школи швидко засвоїли театральне мистецтво у всіх формах - всі вони майже два століття трималися в українських школах і активно використовувалися в боротьбі проти єзуїтів.

За козацької України театр розвивався як шкільний, який сміливо поєднував у межах одного тексту серйозне і жартівливе, високе і буденне. Якщо в пер. пол. XVII ст. головним осередком театру був Львів, то з др. пол. XVII ст. ним стає Київ, власне Києво-Могилянська академія. У більшості вистав пропагувалася головна учительна книга - Біблія.

Слід зважити, що епоха бароко є, з одного боку, добою християнізації, а з іншого - спробою надати їй світськості. Бароко є відкритим типом культури, має великий ступінь розкутості щодо форми і змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускається приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтворення.

Це був театр вибраних і для вибраних. Виконавцями були школярі, а їх професори здебільшого авторами. Глядачами теж були вибрані з освіченої верстви. Абихто на виставу потрапити не міг. Обстановка вистави залежала від матеріальних можливостей школи.

Театр бароко уникав інтермедій як окремих творів, а, навпаки, любив комічні епізоди вносити до поважних трагедій. Тому практикувалося поєднання трагічних і комічних моментів, з чого витворилася трагікомедія - характерний жанр барокового театру.

Найпростішою формою вистав були декламації і діалоги, з яких і почався театр. Декламації - це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами були герби, події, релігійні свята, історичні події. Виконувалися вони гуртом. Окремо стоять зразки привітальних декламацій і похоронних плачів (ляментів) [13, c.51].

Ставилися багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів, мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Першою відомою шкільною драмою на зразок міраклів, в основі якої лежить агіографічне, тобто житійне джерело, була вистава «Олексій, чоловік Божий», що відбулася в Києві в 1674 р.

Серед шкільних драм у пер. пол. XVIII ст. основне місце посідають драми різдвяного і великоднього циклів. Деякі дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі анонімні і без дат написання чи вистави.

З другої третини XVIII ст. барокові форми театру почали занепадати. Приходила доба рококо з вимогами легкого жанру, веселості, пасторалі, а псевдокласичні трагікомедії сприймалися важко. Уже М. Довгалевський та Г. Кониський рятувалися тим, що після кожної дії виставляли інтермедію, а громадськість, власне, сприймала лише їх.

Шарж, гротеск, бурлеск, пародія, макаронічна мова були в інтермедії засобами комічного. Дійовими особами виступали селяни, козаки, цигани, євреї-корчмарі, німці, студенти. Зміст інтермедій зводився до суперечок, які здебільшого закінчувалися бійками. У кращих зразках українська інтермедія була гострою сатирою на соціальні явища.

Отже до особливостей українського барокко слід віднести не тільки своєрідність його менталітету, а й ту обставину, що культурний контекст його розвитку далеко виходив за межі ідейного грунту бароккової свідомості Західної Европи.

Українське барокко було механічним конгломератом різних культур. Культурна універсальність барокко в Україні означає лише те, що воно не було "чистим" культурним напрямом. Інакше кажучи, українське барокко це не просто специфічна стильова система західноєвропейського зразка. Воно являє, культурний вираз цілої історичної епохи, що був запліднений барочною свідомістю, але не вичерпувався нею [10, c.57].

З цією свідомістю українське барокко споріднюють риси страсності та контрастності, риторичної декларативності та декоративності, візуалізації та варіації, імпровізації та театралізації, символічної алегоричності та спраги вічності, метаморфози та метафори, тощо. Проте водночас воно характеризується і героїко-стоїстичним пафосом, поєднанням гуманістичної концепції людини з просвітницькою ідеєю розуму, ідеалами мудрості, софійності та символічного антропоцентризму. В такий багатоіпостасності українське барокко і входить у світову культуру як яскраве національно-своєрідно явище.

Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,- такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст,- і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола. І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом.

Як художній стиль бароко дало можливість самовираження людини тієї драматичної доби. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ постає сповнений містики, гіпербол, темних метафор, надмірно емоційних станів. Таке світорозуміння відбилося й на художній картині світу. У ній знаходилося місце для фантастичних мотивацій, міфічних, релігійних та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо [10 c.61].