Основи політології - Шпаргалка

ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika - державні й суспільні справи і logos - слово, поняття, вчення) - наука, обєктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством. ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення обєктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами. Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним: - вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших обєктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний обєкт;- вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;- головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи формування політ.науки: перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань; другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш привязаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей; третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

2. Що таке політична соціалізація особи?Назвіть основні її етапи

Політична соціалізація - засвоєння особою соціального й політичного досвіду шляхом включення її у політичну систему, в управління політичними процесами. Найважливішими результатами політичної соціалізації є політичні переконання, почуття, цінності й норми політичної діяльності, що роблять суспільство спроможним забезпечити збереження, модернізацію чи зміну політичного режиму. Політична соціалізація - це «процес розвитку, в ході якого діти і підлітки сприймають ідеї, політичну позицію і поведінку, типове для даної спільності». Іншими словами, політична соціалізація зводиться до засвоєння політичних цінностей і норм, необхідних для адаптації в сформованій політичній системі і виконання різних видів політичної діяльності. Політична соціалізація є одним з напрямків загального процесу соціалізації індивідів. Основними агентами політичної соціалізації виступають такі соціальні інститути, як сімя, освіта, засоби масової інформації та інші. Велику роль в процесі політичної соціалізації в сучасному суспільстві виконують політологи і політологія, як наукова й освітня дисципліна.

У процесі соціалізації індивіда виокремлюють чотири основних стадії: 1) ранню (від народження до вступу до школи); 2) навчання (з моменту вступу до школи до закінчення навчання); 3) соціальну зрілість (від початку до закінчення трудової діяльності); 4) завершення життєвого циклу (від припинення постійної трудової діяльності в межах офіційної організації до смерті). На кожному з цих етапів набір політичних знань, умінь і навичок індивіда залежить як від його субєктивного стану і виконуваних у політиці ролей, так і від діяльності відповідних суспільних інститутів.Найважливішими для політичної соціалізації особи є її дитячі та юнацькі роки. Набутий у дитинстві досвід має визначальний вплив на формування особи, її політичні орієнтації. У дитячі та юнацькі роки великий вплив на соціалізацію особи мають її соціальне походження та оточення.Отже, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи є її соціальне походження, оточення та соціальне становище.

3. Які агенти політичної соціалізації є домінуючими на різних її етапах? політичний влада виборці

Агенти соціалізації - це конкретні люди, відповідальні за навчання культурним нормам і соціальних цінностей. Інститути соціалізації - установи, що впливають на процес соціалізації та напрямні його. Залежно від виду соціалізації розглядаються первинні та вторинні агенти та інститути соціалізації. Агенти первинної соціалізації - батьки, брати, сестри, бабусі, дідусі, інші родичі, друзі, вчителі, лідери молодіжних угруповань. Термін «первинна» відноситься до всього, що складає безпосереднє і найближче оточення людини.

103. Який зміст вкладається в поняття «права людини»?

Права людини - це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, обєктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Отже, це, по-перше, певні свободи людини, тобто її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від певних учинків з тим, аби забезпечити собі (й своїй сімї) належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. І, якщо йдеться саме про основні права, то слід мати на увазі такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати.

104. Який взаємозвязок громадянських та політичних прав і свобод людини?

Громадянські (особисті) права, права першого покоління, покликані забезпечувати свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. Ця категорія прав характеризується тим, що держава визнає свободу особи у певній сфері відносин, що віддана на його розсуд і не може бути обєктом претензій держави. Права, що властиві кожній особі, покликані юридично захистити простір дії приватних інтересів, гарантувати можливості індивідуального самовизначення і самореалізації особистості. Політичні права і свободи - важлива категорія субєктивних прав і свобод громадянина. Їх цілком правомірно розглядати як забезпечену законом і привселюдною владою можливість участі (як індивідуально, так і колективно) в суспільно-політичному житті держави і здійсненні державної влади . Політичні права громадян є неодмінною умовою функціонування всіх інших видів прав, оскільки вони складають органічну основу системи демократії і виступають як цінності, якими влада повинна обмежувати себе і на які повинна орієнтуватися. Політичні права і свободи є невідємним атрибутом цивілізованого суспільства. У юридичній літературі зустрічається їхній поділ на: 1) правомочності по участі в організації і діяльності держави і її органів за допомогою різноманітних форм представницької і безпосередньої демократії (виборчі права, право петицій); 2) правомочності по активній участі в житті суспільства (свобода слова і преси, свобода зборів і маніфестацій, право на обєднання). На відміну від громадянських, політичні права і свободи спрямовані не на забезпечення автономії людини, а на її прояв як активного учасника політичного процесу. Цінність цієї категорії прав полягає в тому, що вони створюють умови для зміцнення звязків між громадянином, суспільством, державою. Політична свобода є однієї з граней особистої свободи: людина як розумна істота, носій політичної свідомості і політичної волі, вправі діяти як самостійний і вільний учасник політичного процесу. Політичні права визнаються лише за громадянами, тобто володіння політичними правами повязується з належністю до громадянства конкретної держави. На відміну від прав людини права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою (сферу публічних інтересів).

105. Що таке обовязки людини і який звязок їх з правами і свободами?

Оскільки людина як суспільна істота все необхідне для її існування та розвитку отримує від інших людей, тобто від суспільства, то саме суспільство становить чи не найсуттєвішу цінність для людини. Якщо людина, здійснюючи свої права, підриває, послаблює, руйнує суспільство, то вона руйнує те джерело, з якого саме виростають, випливають її можливості, тобто права. Отже, з правами дорослої (повнолітньої) психічно нормальної людини природно повязуються її соціальні обовязки, зобовязання.Основний соціальний обовязок людини - це необхідність певної її поведінки, обєктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.Конституція України 1996 р. визначає основні обовязки громадян України. Коло цих обовязків значно вужче, ніж у Конституції УРСР 1978 р., проте вони охоплюють усі основні сфери життя і діяльності особи, суспільства і держави: політичну, економічну, соціальну, культурну і зовнішню (зовнішньополітичну),Першочерговими обовязками громадян України є за ст. 65 Конституції є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності Укр., шанування її державних символів. Пріоритетність цих обовязків зумовлена обєктивною необхідністю всебічного утвердження внутрішнього і зовнішнього суверенітету і незалежності України в політичній, економічній, культурній і інших сферах, забезпечення обороноздатності країни, а також потребою формування поваги до всіх інститутів держави.Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів, конституція покладає на своїх громадян обовязок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки (ст. 66). Тривалий час в Україні не визначалися як основний обов‘язок громадян сплата податків та зборів і подання декларацій про майнових стан і доходи. Зі зміною економічної і соціальної основ суспільства і держави, проголошенням й істотним збагаченням змісту деяких економічних прав особи (права власності, право підприємницької діяльності тощо) стало можливим і необхідним закріплення в Конституції якісно нового основного обовязку, а саме: обовязку сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67),Конституція України, визнаючи людину - її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпеку - найвищою соціальною цінністю, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обовязок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність ін. людей (ст. 68).Держава повинна шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а особа, в свою чергу, мусить шанувати державу, всі її інститути, Конституції і закони.Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.Використання і здійснення основних прав людини і громадянина невідємні від виконання ними законодавчо зафіксованих державою обовязків.

106. Як співвідносить розвиток громадянського суспільства і демократії? Які функції виконує громадянське суспільство?

Громадянське суспільство - це, по-перше асоціація людей у який кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземного громадянства, відсутність громадянства), по-друге, недержавні (інституціоналізовані в обєднання громадян) асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що, по-третє формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства.

Становлення і функціонування громадянського суспільства у недержавній сфері суспільних відносин не означає його ізольованості від державно-правових інститутів, організаційної діяльності державних органів і організацій правових засобів впливу на діяльність організацій і поводження людей у системі громадянського суспільства. При цьому використовуються різні державно-правові засоби: законодавчі акти, правові відносини, що складаються в звязку з правовим регулюванням поводження людей, організацією, реорганізацією, діяльністю і припиненням обєднань людей, функціонуванням інших інститутів громадського суспільства, договірні і позадоговірні засоби правового регулювання взаємин, взаємодії суспільства і держави, правоохоронна діяльність держави, його органів і організацій.

Демократична правова держава заснована і діюча на демократичних початках юридична організація суспільства, правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади, і її взаємин з людиною різних цивільних (прав) стану і громадянському суспільством.Найважливіші принципи громадянського суспільства і демократично-правової держави, їхніх взаємин на індивідуальному і масовому (асоційованому) рівнях закріплені й оформлені в системі конституційного ладу. У відмінності від суспільства, у яке держава входить у якості найважливішої політичної організації, центра, навколо якого «обертається» усе політичне життя, громадянське суспільство не включає державу, не дивлячись на те, що всі його потреби й інтереси в різному ступені і формі знаходять висвітлення в державній діяльності, переломлюються «крізь» волю держави, одержуючи загальне значення в системі законодавства, юридичних засобів, що забезпечують стабільність і нормальний розвиток цивільного суспільства.

Найголовніші функції громадянського суспільства наступні: По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та обєднання розвязують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують “тягар проблем”, які їй доводиться розвязувати.По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушности особистих прав громадян, дають їм впевненість у власних силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують “соціальний капітал” - ті невідємні риси особистости, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій. По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають реґульованости протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс “бути почутою на горі” владної піраміди.

107. Які інститути громадянського суспільства виникли в Україні за роки незалежності? Наскільки в Україні є розвиненим сектор ГС?

За роки незалежності в Україні склалась мережа інститутів громадянського суспільства, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участі у вирішенні громадських справ. З утвердженням інституту приватної власності були утворені приватні школи, вищі навчальні заклади, культурно-освітні установи, які також є проявом громадянського суспільства. Розвивається благодійництво як форма громадської діяльності. Зявилося багато приватних ЗМІ. Поки що в країні існують значні проблеми з їх незалежністю та свободою слова, однак є і рух (в журналістському середовищі і поза ним), спрямований на виправлення ситуації. Разом з тим, громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою владі. Вкрай потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, у характері стосунків між державою і громадянином (суспільством), в судово-правовій системі. Покладання на “звязки” при захисті особистих інтересів та на “керівництво” при розвязанні суспільних проблем, так само як і мовчазне сприйняття зловживань під час виборів та референдумів свідчать про те, що політична культура громадянськості в Україні залишається недостатньо розвиненою.

Заважають вкорінені у масовій свідомості стереотипи тоталітарного минулого, у тому числі й персоналістські орієнтації більшої частини людей; їхнє сподівання на те, що порятунок прийде від “сильного лідера” і як наслідок - вичікувальна позиція замість громадянської активности. Загалом, можна сказати, що структурні (інституційні) зміни поки що не перейшли на культурний рівень і не сформували особистість, здатну захищати свої власні і суспільні інтереси та бути опорою демократії.

108. Дайте визначення легітимності. Чим визначається роль легітимації в утвердженні демократичного режиму?

Легітимність політичної влади - це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою. Легітимність влади є її невідємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні субєкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури. Демократія передбачає, що в суспільстві забезпечується баланс інтересів більшості й меншості, що випливає із принципу рівності, завдяки чому інтереси меншості конкретизуються у гарантіях захисту прав людини. Люди володіють однаковою здатністю до самовизначення або до раціональних дій чи планування власного життя. Відповідно встановлюються демократичні процедури формування органів публічної влади та громадського контролю за її здійсненням.

На мою думку, демократію необхідно розглядати як передумову легітимності конституційного правління. Сутністю демократії є баланс інтересів більшості та меншості , законодавче забезпечення правових процедур прийняття політичних рішень. Також важливу роль відіграє процедура формування органів публічної влади, перерозподілу владних повноважень і контролю над владою.

109.Охарактеризуйте демократичну політичну культуру. Які основні якості їй притаманні.

Політична культура - сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи, які виявляються в діяльності субєктів політичного життя суспільства. Політична культура є складовою політичної системи і відіграє надзвичайно важливу роль у її функціонуванні. Вона впливає на форми, функціонування і розвиток політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку широких мас. Політична культура є засобом організації, показником рівня розвитку політичного життя суспільства, а також фактором формування масової політичної свідомості, політичної соціалізації людини. Демократія - одна з основних форм правління, політичної організації суспільства, держави і влади, політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, звичайно звязаний з республіканською формою держави. Демократична політична культура-це відкрита індивідуалістична політична культура,основними рисами якої є:спрямування до загальнонаціональної згоди,динамізм,змінність владних структур,плюралізм політичних поглядів,толерантність відносно дій і намірів опонентів,розуміння пріоритетної ролі громадського суспільства,консенсусу між основними соціальними групами і партіями,забезпечення юридичної і фактичної суверенності особи. Демократична політична культура-це культура громадянського суспільства. Саме у громадського суспільства відбувається організація плюралізму,тобто поєднання і урахування інтересів самих різноманітних соціальних і політичних сил. Тільки в розвиненому громадянському суспільстві може сформуватися культура,що відповідає демократичному режиму. Основні цінності сучасної демократії

· Компетентність і відповідальність.

· Свобода совісті Свобода слова

· Конституція і конституціоналізм

· Людська гідність

· Моральна автономія

· Приватність, невтручання в особисте життя

· Громадська асоціація

· Соціальний порядок

Важливим для становлення демократичної політичної культури є наявність розвиненого громадянського суспільства: таке суспільство є сприятливим середовищем для консолідації різних соціальних сил та інтересів на базі демократичних цінностей та ідеалів, для формування і поширення демократичної політичної культури.

110, 111. Які виборчі системи існують в демократичних країнах? Чим вони відрізняються?

У законодавстві кожної демократичної країни закріплено виборчу систему.

ВИБОРЧА СИСТЕМА - це сукупність правил, принципів та процедур, прийнятих для встановлення результатів народного голосування та розподілу місць між кандидатами на виборні посади.

Світова практика функціонування демократичних держав знає три головні типи виборчих систем - мажоритарну, пропорційнута змішану.

МАЖОРИТАРНА ВИБОРЧА СИСТЕМА отримала назву від французького “majorite” - “більшість”. На виборах за мажоритарною системою перемагає кандидат, який одержав більше голосів, ніж усі інші його суперники.

За цією системою відбуваються вибори у 76 країнах світу. Серед розвинених країн мажоритарна виборча система є традиційною для Великої Британії, Франції, Канади та США. Як правило, мажоритарна виборча система застосовується у країнах, де існує суперництво двох сильних політичних партій.

Розрізняють мажоритарні виборчі системи абсолютної та відносної більшості.

В умовах мажоритарної системи абсолютної більшості перемогу на виборах одержує кандидат, який набрав 50% 1 голос громадян, які взяли участь у голосуванні (Франція, Білорусь).

При мажоритарній системі відносної більшості перемагає кандидат, який просто отримав більше голосів, ніж усі його суперники, навіть якщо це менше, аніж 50% голосів виборців (США, Велика Британія, Канада, Індія та ін.).

У деяких країнах, які використовують мажоритарну систему, практикується встановлення відсоткових барєрів: - перший барєр стосується кількості виборців, яка має взятии участь у виборах, аби вони вважалися такими, що відбулися (наприклад, на початку 90-х років в Україні “поріг явки” становив 50% виборців виборчого округу);

- другий барєр стосується мінімальної кількості голосів, яку необхідно набрати кандидату, щоб вважатися обраним (як правило, це 50% 1 від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні).

Якщо перший барєр виявляється не подоланим, то, як правило, через певний час відбувається процедура повторних виборів. У разі, коли жодному з кандидатів не вдається подолати другий барєр, то через короткий термін (зазвичай 1-2 тижні) проводиться другий тур голосування. В такому разі два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів у першому турі, виходять у другий тур, де змагаються між собою. Після цього виборці знов голосують, приймаючи остаточне рішення.

При застосуванні ПРОПОРЦІЙНОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ виборці голосують за список кандидатів від політичної партії (блоку партій). Підставою для вибору є підтримка політичної платформи чи програми розвитку держави, задекларованих зазначеним політичним обєднанням. У такому разі мандати розподіляються між політичними силами пропорційно до кількості голосів, відданих за них.

Вибори за пропорційною виборчою системою відбуваються у 49 країнах світу, з яких 25 - європейські. Найтиповішими прихильниками пропорційної виборчої системи є Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Словаччина, Чехія, Естонія, Латвія. З 2002 року пропорційна система застосовується на виборах до Верховної Ради України.

В усіх країнах, де застосовується пропорційна виборча система, діють кілька впливових партій, жодна з яких історично не одержує сталої більшості в парламенті.

Існують три різновиди пропорційної виборчої системи: - з використанням жорстких списків;

- списків з преференціями;

- напівжорстких списків.

При застосування пропорційної виборчої системи з жорсткими списками (наприклад, у Португалії, Ізраїлі) кожне з політичних обєднань-учасників виборів (партія, блок, коаліція тощо) пропонує свій виборчий список, самостійно визначаючи послідовність розташування у ньому прізвищ кандидатів в депутати. Отже, якщо це обєднання склало список зі 100 кандидатів і отримало на виборах 10 відсотків голосів, то перші 10 осіб із списку автоматично стають депутатами. При цьому виборець ніяк не може вплинути на персональний склад партійної парламентської групи - фракції. Інакше кажучи, за такої системи громадянам пропонується обрати не особистостей, а політичні платформи партій.

Пропорційна виборча система з преференціями (застосовується у Фінляндії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах) дає можливість враховувати персональні вподобання виборців. Тобто громадяни мають право не тільки проголосувати за конкретну партію чи коаліцію, а й позначати у списку номери тих кандидатів, яких вони особисто хотіли б бачити в парламенті. Якщо, наприклад, кандидат, який знаходиться у списку під № 20, має більший успіх серед електорату, ніж його колега, який має № 5, то саме № 20 буде обраний у першу чергу.

Пропорційна виборча система з напівжорсткими списками (застосовується в Австрії) надає виборцеві можливість за його бажанням проголосувати або за партійний список загалом, або віддаючи перевагу (преференцію) комусь із кандидатів у списку. Практика свідчить, що більшість виборців схильна обирати перший варіант, не вдаючись у деталі. Тому, відповідно, більше шансів обратися мають кандидати з першими порядковими номерами.

Змішана виборча система поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної виборчих систем.

Найпростішою схемою змішаною виборчої системи є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша - за пропорційним принципом. Прикладом може виступати Німеччина, де нижня палата парламенту - Бундестаг - на 50 відсотків обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а ще на 50 відсотків - за партійними списками. За таким самим принципом обирають парламенти у Литві, Грузії, Словенії. Угорський парламент третину місць відводить депутатам-“мажоритарникам”, решту - депутатам-“списочникам”.

Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: парламент має дві палати, одна з яких обирається за мажоритарним принципом, інша - за пропорційним. Типовими прикладами застосування такої системи виборів є Австралія та Польща.

112. В чому полягають історичні передумови появи жіночого питання?Чи продовжує патріархат існувати в сучасному епоху?

Жіночі рухи виникли не з нічого, їх поява була зумовлена багатьма причинами, в тому числі і розвитком самого суспільства. На різних історичних етапах жіночі рухи набували різноманітних форм, аж до феміністського сепаратизму. У більшості цивілізованих країн рівність чоловіків і жінок закріплено в правових актах, що є незаперечним досягненням жіночих рухів, але часто держава, визнаючи рівність можливостей, надає ці можливості тільки чоловікам, що неприпустимо і є однією з форм дискримінації жінок. Однак, незважаючи на безліч досягнень, жіночі рухи на всіх етапах свого розвитку відчували безліч труднощів.

В ході історії постійно відбувалося ускладнення суспільних структур, яке спричиняло зниження авторитету жінки в родині, скорочення її майнових прав, установлення подвійного стандарту норм поводження й моралі, й разом з тим посилення неформального впливу жінок через більше широку мережу соціальних звязків за межами родини й домогосподарства. Такі соціальні інститути, як церква, підтримували й, більше того, насаджували залежне положення жінки, вторинність її соціальних ролей, тим самим вибудовуючи гендерну систему влади й підпорядкування.

Переломним століттям вважається XVII, коли порушуються звичні підвалини суспільства, відбувається активне звільнення від догм церкви. Почався активний процес руйнування традиційного середньовічного світогляду, що відбилося й у питаннях статі. Однак, позитивні зміни стосувалися в основному чоловіків. Якщо в середовищі дворянства грамотність стала помітно поширюватися, то надзвичайно слабко вона проникала в середовище жіночого населення, навіть у родинах знаті й великого купецтва жінки, як правило, були неписьменні.

Багато теоретиків стверджують, що з поширенням ідей освіти в суспільстві, внутрішньосімейні відносини почали мінятися в кращу сторону, що особливо торкнулося відносин між матерями й дочками. Жінки, не маючи можливості змінити свою долю, намагалися це зробити для своїх дочок, виховуючи в них самостійність, підтримуючи інтерес до освіти, орієнтуючи їх на самостійну діяльність.

Вимоги рівноправності були вперше висунуті жінками в період становлення буржуазного ладу. Вже під час Війни за незалежність в Північній Америці 1775-83рр. було висунуто вимогу (яку підтримали громадські діячки Мерсі Уоррен, Абігайль Адамс та ін) про надання жінкам рівних з чоловіками виборчих прав.

Початок організованого Жіночого руху відноситься до часів Великої французької революції. У роки революції жінки брали активну участь у великих народних повстаннях. У ті роки у Франції почав друкуватися перший журнал, присвячений боротьбі жінок за рівність, виникли перші жіночі організації - жіночі революційні клуби, які брали участь у партійно-політичній боротьбі. Декларація прав жінки і громадянки, представлена в 1791р. Національним зборам (підготовлена Олімпією де Гуж за зразком Декларації прав людини і громадянина), була спрямована проти «панування чоловіків над жінками» і вимагала від чоловіків визнання повного соціального і політичного рівноправя жінки в імя забезпечення «загальних людських прав». Однак, більшість вождів французької революції відкинуло ідею жіночої рівноправності, і наприкінці 1793р. всі жіночі клуби були закриті.

В Англії вимога громадянської рівноправності жінок була висунута Мері Уолстонкрафт у книзі «Захист прав жінки» (1792р.), в якій вже були намічені засади феміністського руху. У I половині ХІХСТ. учасниці Жіночого руху вимагають доступу жінок до освіти; до середини XIX ст. ця вимога все частіше доповнюється вимогою «права на працю» для жінок імущих класів.

У 30-40-х рр. у Франції набуває поширення література, яка пропагує звільнення від сімейного рабства жінки і вимагає її емансипації (наприклад, романи Ж. Санд). У США і Великобританії зароджується рух за виборчі права жінок. Жінки починають приймати все більш активну участь у громадському житті: наприклад, у США - в боротьбі за звільнення негрів (у 30-х рр. тут діяло близько 100 жіночих товариств боротьби з рабством), у Великобританії - у чартистському русі і в боротьбі за скасування хлібних законів.

Революції 1848-49рр. в Європі дали новий поштовх для розвитку Жіночого руху, у тому числі руху за політичне й громадянське рівноправя. У 1848р. у Франції виник ряд жіночих клубів, які боролися за політичну рівноправність жінок, зародилися перші самостійні організації робітниць, у Німеччині та Австрії зявилося безліч жіночих спілок, які виступали за політичні права жінок. У США в липні 1848р. відбувся перший в історії зїзд щодо захисту прав жінок; згодом такі зїзди стали скликатися майже щорічно. У II половині XIX ст. в країнах Європи і в США виникають жіночі організації (наприклад, Загальний німецький жіночий союз, в 1865р.), що ставлять за мету розвиток жіночої освіти та звільнення жіночої праці від будь-яких обмежень. У 60-х рр. у Великобританії розгорнулася боротьба щодо виборчої реформи, посилився рух за надання виборчих прав жінкам. Після відхилення пропозиції про надання жінкам рівного з чоловіками виборчого права, внесеного Дж. С. Міллем до парламенту в 1867р., в ряді міст були створені товариства боротьби за жіноче виборче право, які обєдналися пізніше в Національну асоціацію. У США в 1869р. було створено 2 організації такого характеру, які обєдналися в 1890р. в Національну американську асоціацію за жіноче виборче право; у Франції в 1882р. утворилася Французька ліга прав жінок.

У 1888р. з ініціативи американських феміністок виникла перша міжнародна жіноча організація - Міжнародна рада жінок.

У 1904р. був заснований Міжнародний альянс за виборчі права жінок (з 1946р. - Міжнародний альянс жінок - прихильниць рівних прав та обовязків).

У II половині XIX ст. почав формуватися пролетарський напрямок Жіночого руху, що ставив своїм завданням підвищення класової самосвідомості жінок-робітниць, залучення їх в суспільно-політичне життя, в революційний рух робітничого класу. Виконанню цього завдання служили засновані на ідеях К. Маркса рішення I Інтернаціоналу про охорону праці робітниць. У ті роки робітниці не тільки самовіддано брали участь у революційному русі поряд з чоловіками (особливо - в Паризькій Комуні 1871р.), а й проводили самостійні виступи, створювали свої власні організації. Робилися спроби створити окремі жіночі профспілки (у Великобританії, Німеччині, Франції). Ці спроби, проте, не виправдали себе: створення особливих жіночих профспілок аж ніяк не сприяло ефективності боротьби робітників проти капіталістів; тому революційні робітники були проти їх створення. У ці роки ряд жіночих робітничих організацій Великої Британії та Франції приєднався до I Інтернаціоналу.

В кінці XIX- на початку XX ст. продовжується створення передумов для значного розширення і зміцнення пролетарського Жіночого руху. Окремі аспекти Жіночого руху і жіночого питання розглядалися на конгресах II Інтернаціоналу. У 1893р. Цюріхський конгрес вказав, що обовязок робітників усіх країн енергійно виступати за законодавчий захист жіночої праці. У 1896р. відбулася нарада делегаток Лондонського конгресу II Інтернаціоналу, які висловилися за спільні організації пролетарів обох статей, вказавши одночасно на необхідність повного розмежування робочого Жіночого руху з фемінізмом.

Важливими етапами в розвитку робочого Жіночого руху були I (1907р., Штутгарт) і II (1910р., Копенгаген) Міжнародні конференції жінок-соціалісток. Перша з них прийняла резолюцію про боротьбу за загальне і рівне виборче право для обох статей, а слідом її прийняв Штутгартський конгрес II Інтернаціоналу. На I конференції було вирішено утворити Міжнародний жіночий секретаріат на чолі з К. Цеткін. II конференція, на якій були присутні делегатки 17 країн світу, увійшла в історію своїм рішенням про проведення щорічного Міжнародного жіночого дня.

Після Другої світової війни в переважній більшості країн жінки отримали виборчі та інші політичні права. Одним із найважливіших завдань Жіночого руху стає боротьба за фактичну реалізацію прав жінок, визнаних в законодавчому порядку. Все більшу увагу жіночі організації приділяють питанням, породжуваними трудовою діяльністю жінок.

З утворенням після Другої світової війни Організації Обєднаних Націй, Міжнародні жіночі організації беруть участь у її діяльності. Прийняття Генеральною Асамблеєю ООН у 1967р. Декларації про ліквідацію дискримінації жінок було результатом великої попередньої роботи, проведеної Міжнародною радою жінок, Міжнародною федерацією жінок юридичних професій, Міжнародним альянсом жінок - прихильниць рівних прав і обовязків та іншими жіночими організаціями. Деяким міжнародним жіночим організаціям ООН та її спеціалізованим установам надано консультативний статус різних категорій. Консультативний статус 1-ї категорії присвоєно МДФЖ і Міжнародній раді жінок.

113. Гендерні квоти. Чому їх важають формаю позитивної дискримінації?

Європейський Союз, утверджуючи принцип рівних можливостей, головну увагу зосередив на новій гендерній концепції: від принципу однакового ставлення, що передбачає рівні права і можливості для всіх громадян - до стратегії позитивної дії. Ця стратегія передбачає зміщення акцентів із забезпечення рівних можливостей до забезпечення відповідних соціальних умов, які сприяли б утвердженню фактичної гендерної рівності.

Позитивна дія - це такі адекватні заходи, до яких мають удаватися жінки, щоб виправити становище з огляду на нерівні стартові умови, що склалися у патріархальному суспільстві. Позитивна дія у своєму крайньому вияві - це позитивна дискримінація, коли збільшення представництва жінок (чи інших дискримінованих категорій громадян) досягають наданням певних пільг чи запровадженням квот. Ця тенденція у ЄС посилилася завдяки підписанню Маастрихтської угоди, стрижнем якої є ствердження принципу соціальної справедливості у внутрішній політиці держав-членів ЄС.

Гендерні квоти - це політико-правовий спосіб згладжування наслідків гендерної дискримінації в усіх суспільних сферах шляхом надання легітимної політичної трибуни для артикуляції, представництва та реалізації відповідних соціальних інтересів.

У сучасних умовах Гендерні квоти - це вид позитивної дискримінації, тобто система пільг, заохочень, заборон і компенсацій, спрямованих на підвищення соціального статусу жінок.

Стандарти щодо рівного ставлення до жінок і чоловіків є частиною як первинного, так і вторинного законодавства ЄС. Вони закріплені статтями Амстердамської угоди 1997 року та містяться у Директивах ЄС. Держави-члени ЄС зобовязуються прописати ці положення у національному законодавстві.

Членами ООН є 191 держава, серед яких у 182 є парламенти. При цьому в девяти парламентах світу немає жодної жінки-депутата. У 173 країнах жінки представлені в парламентах, із них у 83 застосовуються гендерні квоти представництва. Ще в 15 країнах ці квоти або застосовувалися раніше, або пропонується їх запровадити. Практично в половині парламентів світу застосовується той чи інший тип гендерних квот на виборах до національних парламентів. Отже, можна констатувати, що квоти парламентського представництва існують на всіх пяти континентах і в усіх шести геополітичних регіонах світу.

Є чотири основні правові механізми впровадження квотування. Вони можуть у деяких випадках поєднуватися: 1. Конституційні положення - застосування принципу рівних можливостей для визначення парламентського представництва (резервування місць у парламенті) може формулюватися у Конституції із зазначенням пропорцій.

2. Виборче законодавство - регламентація застосування принципу рівних можливостей субєктами виборчого процесу, визначення гендерної норми і встановлення санкцій за порушення цього принципу у виборчих законах або законах про партії.

3. Окремий закон про рівноправність (рівний статус). Крім того, принцип рівних можливостей тут може підкріплюватися положеннями виборчого законодавства.

4. Статути політичних партій. Близько 200 партій в 61-й країні в такий спосіб регламентують досягнення гендерної рівності.

У різних країнах може застосовуватися або один із цих різновидів, або відразу кілька у різних комбінаціях. Партійні квоти застосовуються в 61-й державі, електоральні - в 33-х, а резервування місць у парламенті - в 12-ти країнах.

114. Як розвивається гендерна політика в Україні?

У ХХ ст. жінки з усього світу започаткували активний міжнародний рух за права жінок. Наслідки цієї діяльності особливо відчутні на міжнародному рівні. Держави перше в історії виявили підтримку захисту прав жінок i визнали необхідність досягнення справжньої рівності в правах і можливостях чоловіків і жінок. Однак, незважаючи на багатообіцяючі зміни в міжнародному праві та практиці, жінки з усього світу ще стикаються з повсякденною реальністю нехтування їхніми правами. Крім того, їм часто бракує засобів та знань, необхідних для використання системи прав людини, для боротьби проти зловживань. Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його як щось абстрактне, що їх не стосується. Хоча активна діяльність протягом останнього десятиліття зробила права жінок більш окресленими, зараз же завдання полягає в тому, щоб зробити їх більш досяжними.

Гендер - соціокультурна категорія та колективні уявлення, завдяки яким біологічні відмінності статей переводяться на мову соціальної та культурної диференціації. Поняття гендер походять від грецького „генос” („Походження”, „матеріальний носій спадковості”, „той, що народжує”). Термін „гендер” введено в соціальні науки Енн Оклей в 70-ті роки ХХ ст. Соціологи проводять різницю між чоловіком та жінкою за такими ознаками: біологічна стать, гендерна ідентифікація, гендерні ролі. Гендер має соціальний та правовий аспект. Основою правового статусу особистості є її фактичний соціальний статус, тобто реальний стан людини в суспільстві. Право вводить цей стан в законодавчі рамки. В соціальному відношенні