Охорона прав на засоби індивідуалізації суб"єктів господарської діяльності - Дипломная работа

Охорона прав на засоби індивідуалізації субєктів господарської діяльності 1. Загальна характеристика правової охорони засобів індивідуалізації учасників господарської діяльності 1.1 Історичні етапи розвитку інституту охорони прав на засоби індивідуалізації суб’єктів підприємницької діяльності Історія виникнення та нормативного оформлення інституту засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів та послуг розглядається в юридичній науці неоднозначно. Окрему групу становлять автори, які обмежуються фіксацією позиції, що засоби індивідуалізації отримали правове регулювання раніше інших об’єктів виключних прав, не відносячи їх виникнення до конкретного історичного етапу. Призначенням торговельної марки є вирізнення товарів, що виробляються однією особою, від товарів, що виробляються іншими. Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом, що видається на підставі реєстрації, яка носить добровільний характер. Комерційне найменування застосовується для ідентифікації юридичної особи, яка є підприємницьким товариством чи іншого господарюючого суб’єкта. Географічне зазначення визначає зв’язок характеристик товару та географічного місця його походження. Тому засіб індивідуалізації як явище економічної сфери лише зі впливом значного проміжку стає об’єктом правової охорони. Історичний аналіз правового регулювання засобів індивідуалізації має здійснюватися у контексті аналізу всієї системи економічних та, насамперед, торгових відносин у межах відповідної історичної епохи. Особливість цехових знаків полягала у тому, що вони належали не окремому виробнику, а одночасно всьому цеху, їх використання було обов’язковим для всієї продукції, виготовленої її членами у межах відповідного професійного профілю. Враховуючи зазначене призначення цехових знаків, значна частина науковців пов’язують появу товарних знаків з цеховими позначеннями Середньовіччя. Єдиним законним способом вийти з-під контролю цеху та самостійно здійснювати виготовлення продукції, не керуючись цеховими вимогами, було отримання дозволу королівської влади, які видавалися у формі привілеїв. Отримавши привілей, ремісник міг не лише здійснювати виробництво продукції встановленого роду, але і позначати її особливим клеймом, відмінним від цехового. Зокрема, Б. Хекл та М. Шпунда пов’язують його з встановленням системи реєстрації торговельних марок - лише у цьому випадку клеймо перетворюється у товарний знак. Причиною достатньо пізнього закріплення за ними статусу самостійного об’єкту права стала їх схожість з торговельними марками та, як наслідок, використання єдиного правового режиму для регулювання обох засобів індивідуалізації законодавством про фабричні та торгові клейма. Вперше зазначення походження товару, як самостійний об’єкт права, на міжнародному рівні розглядається Паризькою конвенцією 1883 р., яка до переліку об’єктів промислової власності відносить «вказівки про походження», а ст. Цехи були скасовані у Російській імперії лише 1902 р., що на століття пізніше їх скасування іншими європейськими країнами. Уперше змінюється позиція царського уряду на таврування, як на фіскальний захід, та надається клейму значення товарного знака в указі Катерини ІІ від 16 січня 1783 р. З метою недопущення контрабанди було вирішено позначати російську коштовну парчу особливими знаками їх виробників. Про високий рівень юридичної техніки закону 1896 р. свідчить і та обставина, що окремі його положення були використані більшовицьким урядом при розробці на початку 20- х років власних нормативних актів у даній сфері. Указ Катерини ІІ 1783 р. також передбачав позначення дорогих матерій особливим штемпелем, «дабы по оному узнать можно было, что тъ товары суть рукодълія Россійскаго и на чьей именно фабрикъ сдъланы». На Україні одночасно з ним діяв декрет РНК УСРР від 3 березня під тим же заголовком. У зв’язку з наведеним, більш історично вірним видається положення, що Україна у складі Радянського Союзу не здійснювала самостійного правового регулювання товарних знаків. Лише у 2004 р. президія Вищого господарського суду України у своєму роз’ясненні від 10 червня 2004 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з захистом прав інтелектуальної власності» зазначила, що у зв’язку з вступом в силу ЦК України та ГК України, до правовідносин, які виникли з 1 січня 2004 р. не застосовується Положення про фірму 1927 р. Згортання реформаторських процесів періоду НЕПу та повне підпорядкування народного господарства командно-адміністративним методам управління позначилося на зміні правового статусу товарних знаків. Вихід на міжнародний ринок, вступ СРСР до Паризького Союзу та підписання інших міжнародних угод з охорони інтелектуальної власності зумовили необхідність оновлення національного законодавства у сфері регламентації товарних знаків у відповідності з міжнародними стандартами. Необхідно відзначити, що ЦК України законодавчо дане питання не вирішує, але ГК України у ст. 159 визнає суб’єктом права на комерційне найменування не