Огляд образу людини у ракурсі філософської антропології. Осмислення природи людини, її внутрішнього світу Усвідомлення взаємозв’язку та взаємодії природного, соціального й духовного в людському існуванні у філософсько-антропологічних концепціях XX ст.
При низкой оригинальности работы "Образ людини у філософсько-антропологічних концепціях XX століття", Вы можете повысить уникальность этой работы до 80-100%
Зміна методологічної орієнтації - з формування особистості на стратегію її розвитку й саморозвитку - вимагає зосередження уваги на осмисленні природи людини, її внутрішнього світу, на закономірних звязках цього світу з усіма зовнішніми впливами, на створенні гуманних відносин у суспільному середовищі. Основним протиріччям, що спонукало до спроби усунення його в межах наукового дослідження, є невідповідність між значним обсягом накопичених антропологічних знань і відсутність однозначного й універсального образу людини, розуміння її сутності й походження, стратегій самовизначен ня через брак обґрунтованої системи реалізації цих знань у процесі розвитку людини. Вихідним пунктом у розвязанні антропологічної проблеми є питання про те, що вважати суто людським у людині й чим саме зумовлений особливий, притаманний тільки людині, спосіб життєдіяльності. У межах соціально-філософської антропології дослідники виділяють певні закони розвитку й саморозвитку людини: закон антропологічної орієнтації суспільства й суспільного, що так чи інакше втілює в собі інтереси, цінності людини, служить їй; закон хвилеподібності суспільного життя: суспільні чинники, необхідні людині для розвязання своїх проблем, відчужуються від людини, потім знову підпорядковуються їй; закон масштабів «оберненості» суспільства, що постійно зростають: з розвитком людини й суспільства обсяги цієї «оберненості» суспільства навколо людини збільшуються, а тиск суспільства на людину посилюється; закон збереження індивідуальності людини в суспільстві: за будь-яких форм і обсягів підкорення людини суспільним інститутам людина не втрачає індивідуальність, зберігає себе як субстанційність, як субєкт; закон нелінійності розвитку людини в суспільстві: у всесвітній історії немає односпрямованого процесу сходження й розвитку, цей процес містить відхилення, різноманітність форм і супроводжується не лише здобутками, а й втратами; закон відносності розвитку свободи й творчості людини: відкидається будь-яке абсолютне розуміння свободи й творчості, вони сприймаються відносними величинами, повязаними з конкретно-історичними умовами розвитку людини й суспільства; закон зростання ролі людини в суспільстві, історії полягає в зростанні антропологічного детермінізму у всесвітній історії [1, с. Гвардіні), яка співвідносить людину зі сталим обєктивним порядком, створеним Богом, де людині відводиться певне місце; аксіологічна антропологія (Н.
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
