Інститут представництва в кримінальному судочинстві - Автореферат

Крім того, представництво спрямоване на реалізацію й інших завдань кримінального судочинства, оскільки представники, здійснюючи охорону прав і законних інтересів учасників процесу, сприяють всебічному, повному й обєктивному дослідженню обставин справи, допомагають правильно застосовувати закон, виносити вмотивоване, обґрунтоване й справедливе рішення. В Україні проблема інституту представництва у кримінальному судочинстві не була предметом окремих дисертаційних та монографічних досліджень. Не описано й не аргументовано внутрішню структуру інституту представництва у кримінальному судочинстві в цілому, не досліджено наявні на сьогоднішній день нові різновиди представництва, такі як представництво свідка, представництво прокурором інтересів громадян або держави у кримінальному судочинстві, а також особливості представництва юридичних осіб у кримінальному судочинстві України. Для досягнення мети дисертаційного дослідження було поставлено такі завдання: представництво кримінальний судочинство визначити етапи становлення та розвитку сучасного інституту представництва в кримінальному судочинстві; набуло подальшого розвитку: система підстав для класифікації представництва в кримінальному судочинстві та поділ на види представництва за: підставами виникнення представництва; способом виникнення представництва; цивільно-правовим статусом особи, яку представляють; процесуальним статусом субєктів представництва; особливостями правового статусу представника; ознакою професіоналізму представника; стадіями кримінального судочинства; в залежності від інтересу, що представляється;Перший розділ «Становлення та суть інституту представництва в кримінальному судочинстві» складається із трьох підрозділів і присвячений дослідженню ґенези та сучасного стану інституту представництва в кримінальному судочинстві, поняття, ознак представництва та здійсненню класифікації представництва в кримінальному судочинстві. Самолюка зазначено, що інститут представництва - це загальний міжгалузевий інститут кримінально-процесуального права, що складається із групи відносно відособлених правових норм, спрямованих на регулювання самостійних, проте взаємоповязаних правових відносин між особами, які ведуть провадження у справі, особою, яку представляють та представником, який вступає у кримінально-процесуальну діяльність з метою реалізації та охорони прав і законних інтересів субєктів кримінального процесу. На підставі цього визначено представництво як урегульовану нормами кримінально-процесуального законодавства процесуальну діяльність представника, уповноваженого в силу закону або договору на реалізацію та охорону прав і законних інтересів особи, яку він представляє та яка реалізується у формі правовідносин між особою, яку представляють, представником та посадовими особами, які ведуть провадження у справі. Тарла) запропоновано систему підстав для класифікації представництва в кримінальному судочинстві та проведено за ними поділ на види представництва за: підставами виникнення представництва; способом виникнення представництва; цивільно-правовим статусом особи, яку представляють; процесуальним статусом субєктів представництва; особливостями правового статусу представника; ознакою професіоналізму представника; в залежності від інтересу, що представляється; стадіями кримінального судочинства. Воскобойника сформовано таку систему ознак, за якими представник визнається субєктом кримінально-процесуальної діяльності: 1) наявність у представника певного процесуального інтересу у справі, який полягає у найбільш повній реалізації прав та обовязків особи, яку представляють, а також у захисті її прав та законних інтересів від можливих порушень; 2) виконання представником певної процесуальної функції, яка наперед не може бути встановлена і яка визначається функцією особи, яку представляють (за виключенням представника свідка); 3) наявність конкретного обєму процесуальних прав та обовязків для активної участі у процесуальній діяльності.Історичний шлях зародження та становлення сучасного інституту представництва у вітчизняному кримінальному судочинстві пройшов сім етапів: від етапу зародження цього інституту (з другої половини Х ст. до кінця XIV ст.), який повязаний з рецепцією римського права через запровадження візантійського церковного права на території Київської Русі; через досягнення інститутом представництва самостійності в рамках розшукової форми кримінального судочинства в українському праві (на другому етапі - з кінця XIV ст. до 1864 р.); через перегляд значення інституту представництва та процесуального статусу представників учасників кримінального судочинства у звязку з переходом від розшукової форми кримінального процесу до змішаної (в рамках третього етапу - з 1864 р. до 1917 р.); через ліквідацію існуючого інституту повірених та занепаду взагалі правової регламентації інституту представництва в кримінальному судочинстві (четвертий етап - з 1918 р. до 1922 р.); через поновлення цього інституту у першому кодифікаційному акті радянського періоду (пятий

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ