Інститут екстрадиції у міжнародному праві - Курсовая работа

.2 Співвідношення норм національного законодавства та норм міжнародного права, що стосуються інституту видачі правопорушниківЕкстрадицію можна визначити як засновану на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права та нормах внутрішньодержавного права, форму міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, що полягає у відданні обвинуваченого для здійснення правосуддя, або засудженого для приведення у виконання обвинувального вироку суду, що надається державою, на території якої знаходиться запитувана особа, на запит держави, на території якої, громадянином якої або проти прав і свобод громадян якої чи її власних інтересів вона вчинила злочин. У спеціальній літературі, присвяченій аналізу вітчизняного та зарубіжного законодавства, що стосується видачі, майже до середини ХХ ст. осіб, які переховувалися за кордоном після вчинення злочину, називали злочинцями. У випадку здійснення видачі для віддання особи до суду, така особа не є злочинцем, оскільки визнати її такою може лише суд в обвинувальному вироку. Відносно правової природи інституту екстрадиції можна виділити декілька позицій, відповідно до яких екстрадиція є: § інститутом кримінально-процесуального права; У літературі вказується, що екстрадицію можна розглядати як елемент кримінально-процесуального права, оскільки наявна процедура (порядок) передачі особи, яка вчинила злочин, іншій державі з дотриманням певних процесуальних гарантій.Поява інституту екстрадиції у правовій системі України зумовлює необхідність теоретико-правового дослідження суті, природи основних елементів відносин, що регулюються його нормами. Видача злочинця - це передача такої особи державою, на території якої він знаходиться, іншій державі для суду над ним або для застосування до нього покарання. Субєкт злочину, що перебуває за межами держави, на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин, при зверненні останньої до запитуваної сторони із запитом про видачу виступає власне не субєктом правовідносин, що при цьому виникають, а обєктом, оскільки дії держав зводяться до фізичної передачі цієї особи одна одній. Таганцев, вказуючи на те, що обєктом видачі може бути особа, яка вчинила діяння, що визнається злочинним як за законом держави, яка вимагає видачі, так і за законом держави, від якої видача вимагається. Підставами виникнення екстрадиційних правовідносин, що становлять предмет інституту видачі, є фактичні склади, елементами яких виступають факт вчинення суспільно-небезпечного, кримінально караного діяння (злочину) та перебування особи (субєкта злочину) поза юрисдикцією держави (на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин), наділеної суверенною владою притягти до кримінальної відповідальності та засудити особу, видача якої запитується.Стаття 1 Конвенції про видачу правопорушників встановлює зобовязання відносно видачі всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою. Якщо запит про видачу правопорушника стосується декількох окремих правопорушень, кожне з яких за законами запитуючої Сторони і запитуваної Сторони карається позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою, але якщо деякі з них не задовольняють умови стосовно тривалості терміну покарання, яке може бути призначене, запитувана Сторона має також право здійснювати видачу за останні правопорушення. Будь-яка Договірна Сторона, закони якої не дозволяють видачі правопорушників за деякі правопорушення, зазначені у пункті 1 цієї статті, може, у тому, що її стосується, вилучити такі правопорушення із сфери застосування цієї Конвенції. Будь-яка Договірна Сторона, яка бажає скористатися правом, передбаченим у пункті 3 цієї статті, під час здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про приєднання, перепроваджує Генеральному секретарю Ради Європи або перелік правопорушень, за вчинення яких видача дозволяється, або перелік правопорушень, за вчинення яких вона забороняється, а також зазначає правові положення, які дозволяють або забороняють видачу. Якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої Сторони і якщо законодавство запитуваної Сторони не передбачає смертної кари за таке саме правопорушення або вона, як правило, не виконується, у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча Сторона не надасть запитуваній Стороні достатніх гарантій того, що смертний вирок не буде звернутий до виконання.Оскільки існують значні розбіжності в підходах до визначення поняття «видача» та кола осіб, що підлягають видачі у різних нормативних документах, держави можуть досить вільно їх тлумачити. 10 Кримінального кодексу України захищає громадян України та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, від видачі, але Конституція та міжнародні документи, зокрема, такі як Типовий договір про видачу, прийнятий резолюцією Генеральної Ас

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ТА НОРМАТИВНІ ОСНОВИ ЕКСТРАДИЦІЇ

1.1 Поняття інституту видачі правопорушників

1.2 Екстрадиційні правовідносини

РОЗДІЛ 2. УЗАГАЛЬНЕННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ЕКСТРАДИЦІЇ

2.1 Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року як основний нормативний акт регулювання інституту Екстрадиції

ВСТУП

Найпоширенішою формою міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю є надання правової допомоги. Серед основних видів такої допомоги (одержання доказів з-за кордону для використання у розслідуванні, передача кримінального провадження і ін.) і є видача правопорушників (або екстрадиція).

Інститут екстрадиції є новелою Кримінального кодексу України 2001 р. та Кримінально-процесуального кодексу України з 21 травня 2010 р. Кримінальне законодавство України уперше ввело у систему норм Загальної частини поняття та процес здійснення інституту видачі осіб, що вчинили злочин, хоча міжнародному праву він відомий давно.

Проте, юридичній літературі темі про видачу правопорушників завжди приділялося багато уваги. Питанням екстрадиції присвячені наукові праці вітчизняних і закордонних учених, серед яких слід згадати С. Вихриста, Н. Зелінську, М. Пашковського, М. Смирнова, А. Абашидзе, О. Бойцова, Р. Валеєва, В. Волженкіну, Л. Галенську, І. Лукашука, А. Наумова, Н. Сафарова, М. Бассіуні, С. Беді, К. Вінджерт, Г. Джилберта, А. Кассезе, М. Плачта, К. Пуле, А. Ширера та ін.

Інститут видачі правопорушників є наріжним каменем для формування доброзичливих відносин між державами, адже часто урядам країн доводиться балансувати на межі захисту прав власних громадян та актом недружелюбної поведінки по відношенню до інших держав.

Очевидним є те, що принцип міжнародного кримінального права aut judicare aut dedere (тобто, держава-учасник угоди повинна або переслідувати злочинця, який перебуває на її території, в судовому порядку, або видати злочинця іншій державі-учасниці угоди для його переслідування в судовому порядку) зобовязує державу так чи інакше покарати правопорушника: судити його за національним законодавством, або віддати під юрисдикцію іноземної держави. Водночас конституційно-правові гарантії прав і свобод особистості є одним з основних елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина в усьому світі. Поряд з правосубєктністю, конституційними принципами і громадянством вони є пріоритетним інститутом у системі національного права будь-якої держави.

Актуальність теми дослідження зумовлена комплексним характером даного інституту. Така особливість правової регламентації екстрадиції вимагає єдиної концептуальної спрямованості цих норм.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні на основах доктринальних положень правової природи інституту видачі правопорушника, створення загальної концепції інституту екстрадиції в Україні, а також зясування основних проблем, які існують у міжнародній практиці, та підготовки рекомендацій щодо їх вдосконалення.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розвязання наступних завдань: дати визначення поняття інституту екстрадиції;

зясувати загальні риси та основні елементи екстрадиційних правовідносин;

здійснити аналіз міжнародного нормативно-правового акта, що розяснює основні положення інституту видачі правопорушників;

висвітлити місце інституту екстрадиції в системі законодавства України;

визначити основи проблематики даного інституту.

Обєктом дослідження є суспільні відносини, які виникають між державами у процесі здійснення міжнародної співпраці у частині боротьби зі злочинністю.

Предметом дослідження є інститут екстрадиції у міжнародному праві.

Джерелами дослідження інституту ектрадиції є праці таких вчених як Абашидзе А. Х., Валеев P. M., Галенская Л. Н., Лихова С., Колосов Ю. М., Нестеренко С., Філяніна Л. А. та інших. Також під час написання курсової роботи використовувалися нормативно-правові акти як українського, так і міжнародного законодавства.

Методологічну базу склали ряд таких методів: Загальні методи: Діалектичний метод, за допомогою якого здійснюється розгляд елементів інституту екстрадиції не відокремлено, а у звязку з іншими явищами.

За допомогою логічного методу здійснено розгляд поняття екстрадиції в два етапи. На першому етапі пізнання обєкта сприймається як деяке неподільне ціле. На другому, за допомогою аналізу, обєкт пізнається конкретними частинами, тобто своїми складовими елементами. Таким чином, відбувається вивчення інституту видачі правопорушників від менш змістовного знання до більш змістовного.

Конкретно-наукові методи: Формально-догматичний метод, за допомогою якого виконано опис, класифікація і систематизація інституту екстрадиції в його правовій природі.

Системно-структурний метод виходить з того, що інститут видачі правопорушників складається з елементів, тобто з певних органів та посадових осіб, які своєю сукупністю та звязками між собою утворюють цей субєкт.

Порівняльно-правовий метод дозволив порівняти різні форми прояву та застосування інституту видачі правопорушників, а саме в Україні та Франції.

Структура роботи є традиційною. Вона складається зі вступу, основної частини, висновку та списку використаних джерел. Основна частина складається з трьох розділів: Розділ 1. Дається коротка характеристика поняття інституту екстрадиції та екстрадиційних правовідносин, а також їхні особливі характеристики.

Розділ 2. Обґрунтована концепція інституту видачі правопорушників спрямована на створення сприятливих умов для ефективної та дієвої міжнародної співпраці зі злочинністю. Дуже важливим є відповідність норм законодавства України нормам міжнародного права при визначенні основних засад щодо інституту екстрадиції.

Розділ 3. Виділено явні проблемні питання щодо суперечності та невідповідності інституту видачі правопорушників в контексті міжнародного права в умовах сьогодення. У звязку з цим у рамках наукового дослідження інституту екстрадиції визначено напрямки для подальших досліджень.