Інститут добровільного представництва в цивільному праві України - Автореферат

Наведене викликає необхідність застосування адекватних сучасним суспільно-економічним умовам, науково обґрунтованих підходів у сфері регулювання представництва як способу здійснення правовідносин, які мають реалізуватися з урахуванням результатів наукових досліджень із зазначеної тематики. Представництво є недостатньо дослідженим способом здійснення цивільних правовідносин, що в умовах існування прогалин у розумінні поняття, природи і видів представництва, перешкоджає формуванню усталеної практики правозастосування з цих питань. Значний масив принципових питань правового регулювання вказаних правовідносин не одержав належного вирішення у нормотворчій практиці і висвітлення у теоретичних дослідженнях, що обумовлено не розробленістю доктринальних засад регулювання представництва як способу здійснення цивільних правовідносин, не завжди дозволяє визначити належне їм місце у системі цивільного права, встановити характер взаємозвязку, критерії відмежування від суміжних правових конструкцій і не сприяє стабільності їх правового регулювання. У деяких дисертаційних роботах розглядалися лише окремі питання щодо представництва, зокрема, представництво за римським приватним правом та його рецепція в цивільному праві України (Є.С. У звязку з цим недостатньо обґрунтованим є уявлення про представництво як складне правовідношення, що включає сукупність трьох елементів: а) “внутрішні відносини” між особою, яка представляється, та представником; б) “зовнішні” - між представником та третьою особою; в) правовідносини між довірителем і третьою особою.У розділі 1 “Загально-теоретична характеристика інституту представництва в цивільному праві” досліджується еволюція інституту представництва в цивільному праві, поняття та правова природа інституту, встановлюються характерні ознаки представницьких відносин та підстави за якими доцільно проводити їх класифікацію, а також проводиться відмежування представництва від схожих форм участі третіх осіб у встановленні та реалізації цивільного правовідношення. Права та обовязки представник переносив на особу, яку представляв, за допомогою сесії. Яскравим прикладом невірного сприйняття і правового регулювання представництва став Французький цивільний кодекс 1804 р., в якому представництво було закріплено не як самостійний інститут цивільного права, а як наслідок договору доручення. У підрозділі 1.2 “Поняття та правова природа інституту представництва в цивільному праві” обґрунтовується недоцільність ідеалізації лише однієї з традиційних в доктрині теорій сутності представництва (зокрема, концепції “діяльності” або “правовідношення”) чи категоричної відмови від іншої, оскільки, на думку дисертанта, обидва підходи акцентують увагу на різних, але необхідних складових механізму виникнення представницьких відносин. 237 ЦК України в такій редакції: “Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) у межах повноваження зобовязана або має право вчинити юридичні дії від імені, в інтересах і за рахунок другої сторони, яку вона представляє”.У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення конкретних наукових завдань, суть яких полягає у всебічному комплексному дослідженні інституту добровільного представництва у цивільному праві, і на цих засадах сформульовані детальні пропозиції по удосконаленню чинного законодавства України.“Поняття та правова природа представництва в цивільному праві України” // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. “Поняття дій представника без повноваження та їх наслідки” // Юридична Україна. “Представник та орган юридичної особи” // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

2. Основний зміст роботи

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення конкретних наукових завдань, суть яких полягає у всебічному комплексному дослідженні інституту добровільного представництва у цивільному праві, і на цих засадах сформульовані детальні пропозиції по удосконаленню чинного законодавства України.

Автором подана інформація про теоретичні та практичні результати, отримані в ході дослідження. В заключній частині дисертації містяться загальні висновки, отримані в процесі дисертаційного дослідження.