Новотвори Хмельницької області - Курсовая работа

Вступ День нинішній диктує вимоги: повернути гуманітарним предметам, і передусім літературі, втрачену провідну роль у навчально-виховному процесі. Особливої ваги набуває вивчення давньої української літератури - однієї із найбагатших і найдревніших у слов’янському світі, включення її здобутків у духовний світ сучасника. Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нації і зміцнює державу. Сьогодні навіть потужні англомовні держави дбають про свій мовний суверенітет. Постійний розвиток і еволюція суспільства вимагає від мови перебування на рівні вимог часу, оскільки вона повинна задовольняти потреби людей, що нею користуються. Зміни в різних сферах життя соціуму: суспільно-політичній, економічній, науково-технічній, духовній, культурній та ін. породжують для мови нові об’єкти називання і формують потребу в неологізмах. Водночас мова як системно-структурне утворення характеризується такою внутрішньою організацією (системні міжрівневі взаємозв’язки, власний словотворчий потенціал, стилістичні зміни, існування мовних антиномій тощо), яка є чинником динамічних процесів. Кожна літературна мова вільно поповнюється новими словами, так званими новотворами(неологізмами). Коли б не повставали в нашій мові новотвори. Інноваційні процеси у словниковому складі є постійним об’єктом аналізу в наукових працях дослідників. Зокрема, теоретичні питання розвитку та вдосконалення української мови вивчали О.С.Мельничук та О.О.Тараненко; діахронні дослідження лексико-семантичної системи були предметом вивчення Л.А.Лисиченко та О.Г.Муромцевої; до аналізу динаміки мови засобів масової інформації зверталися О.А.Стишов, Т.А.Коць, Д.В.Мазурик. Зрозуміло, що це питання актуальне і в сучасний період мовної еволюції. Поповнення української мови реабілітованими лексемами, новотворами, запозиченнями, елементами розмовного, професійного мовлення певною мірою порушує вже усталену кодифікацію української літературної мови, актуалізує питання про функціонування літературної норми та її варіантів. Виникають лексичні паралелі як перехідні ланки до нової норми або семантико-конотативної синонімії: баскетбол - кошиківка, бачення - візія, виставочний - виставковий, відпочиваючий - відпочивальник, винятковий - ексклюзивний, гімнастика - рухавка, зноска - посилання, журнал - часопис, казначейство - скарбниця, сучасний - модерний, фотографія - знімок - світлина та інші. У публіцистиці часом уживаються й індивідуальні неологізми для посилення експресії вислову: “З тими, хто не вміє скинути темні окуляри вболівальника, подивитися на речі пильним, тверезим і об’єктивним поглядом, страждає на києвофобію, особливого бажання дискутувати немає”(“Україна молода”); “Для нас, дивослівців, надзвичайно важливий зворотний зв’язок”(“Дивослово”); “Ю.Гнаткевич запропонував називати Запоріжжя Ленініжжям, бонаневеликій площі тут аж дев’ять об’єктів названо іменем ідола”(“Дивослово”); “Артикуляційні відмінності між голосними і приголосними учні можуть осягнути, шукаючи відповіді на запитання, чому і яку групу звуків дехто з дослідників називав “роторозкривачами”, а яку - “ротозакривачами”(“Дивослово”). Поповнення українського лексикону новими словами особливо активізувалося в кінці ХХ та на початку ХХІ ст. Відповідно до призначення перекладних словників (а саме такими були чи не всі словники ХІХ ст.) автори творили багато нових слів, якщо в народній мові не знаходили відповідника до якогось слова. Її сформулював М. Левченко, зазначивши, правда, що новотвори повинні бути загальнозрозумілі, а іншомовні слова слід приймати лише “легковимовні”, а “терміни наукові треба творити в дусі народної мови” [Левченко 1861: 184]. Він опонував Б. Грінченкові, заявляючи, що усувати з української мови певні слова тільки тому, що вони є і в російській, і в польській, і в чеській чи в інших слов’янських мовах, бо це “значило би добровільно обскубувати свою мову” [Франко 1980. Т.28: 173, 175]. Прихильно висловлювався щодо творення нових слів і Василь Сімович, наголошуючи, що рішуча настанова проти них, може нашкодити розвитку мови. Зокрема, розвиток словникового складу української літературної мови в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття досліджували П.Тимошенко, О.Муромцева; шляхи і засоби збагачення лексики української мови в першій половині ХХ століття вивчав І.Співак; зміни в словниковому складі української мови за період Другої світової війни були об’єктом уваги І.Тараненка; процес неологізаціїукраїнської мови в 50-70 -х роках ХХ століття аналізували А.Москаленко, П.Доценко, Ю.Редько, В.Токар, В.Присяжнюк, М.Фещенко, О.Терещенко, І.Шишкін та інші; В.Коломієць розглядала зміни в лексиці української мови за післявоєнний період, на тлі інших слов’янських мов. На основі всебічного вивчення інновацій було створено низку словників нової української лексики, відсутніх у радянську добу в українській лексикографії: Д. Мазурик „Нове в українській лексиці (Л., 2002), Г.М. Віняр і Л.Р. Шпачук „Словник новотворів української мови кінця ХХ століття (Криви