Новелістика Проспера Меріме - Дипломная работа

Зміст Вступ Розділ 1. 1.1 Новела як прозовий жанр. Специфіка творення художнього образу в новелістиці Розділ 2. 2.1 Становлення літературних та естетичних поглядів Проспера Меріме. Перша збірка новел Мозаїка 2.2 Екзотичні новели збірки Мозаїка: 2.3 Конкретно-історичний характер новели Взяття редуту 2.4 Новели про тогочасне буржуазне французьке спільство: Етруська ваза, Партія в триктрак 2.5 Особливості побудови образів у фантастичних новелах Розділ 3. 3.1 Екзотичний та національний колорит новел 30-40-х рр. (Подвійна помилка, Душі чистилища, Венера Ілльська, Коломба, Арсена Гійо) 3.2 Образ Кармен як зразок сильної вольової жінки в світовій літературі 3.3 Новели останніх років життя Джуман, Блакитна кімната, Локіс 3.4 Поетика новел Проспера Меріме Висновки Література Вступ Творчість Проспера Меріме - одного з видатних письменників французької літератури - визначне явище духовного життя Франції ХІХ ст., яскрава сторінка світової літератури. Актуальність теми визначається недостатньою дослідженістю новелістики П. Меріме в аспекті зображення сильної особистості в усіх її вимірах. Попереднім дослідженням творчості П. Меріме бракує стрижневого підходу, коли зібрання новел розглядається під єдиним кутом зору, як єдине ціле у творчій спадщині письменника, а не як окремі, розрізнені фрагменти - новели. Об’єктом дослідження є новели Проспера Меріме: твори, які увійшли до збірки Мозаїка: Матео Фальконе, Таманго, Перлина Толедо, історична новела Взяття редуту; новели, присвячені викриттю тогочасного буржуазного французького суспільства: Етруська ваза, Партія в триктрак, фантастичні новели Примара Карла ХІ, Федеріго, новели 30-40-х рр. Результати науково-дослідної праці з даної проблеми можуть бути використані вчителями в школі піж час вивчення творчості П. Меріме на уроках зарубіжної літератури, в гуртковій роботі на факультативних заняттях. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. У Франції цей жанр (la nouvelle), окрім традиційного для італійського жанрового контексту змісту, використовується для визначення взагалі відносно коротких прозаїчних творів (приблизний обсяг оповідання або короткої повісті), в Англії новелами (novels) стануть називати реалістичні побутові романи і т.п. Та найбільшого розквіту досягає вона у XIX ст. У російській літературі XIX - XX ст. новели гідно представляють О. Пушкін, І. Тургенев, І. Бунін, у польській - Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський. Опинившись у складному становищі, герой робить вибір, іноді навіть всупереч своєму серцю чи розуму. Особливо вплинуло на П. Меріме знайомство зі Стендалем. Одразу ж після опублікування Хроніки Часів Карла ХІ з’явилась в друку новела П. Меріме Матео Фальконе (написана 1824 року новела Битва за життя автора не друкувалась). Започатковані ще Монтеск’є (Персидські листи) і Вольтером (Вавілонська принцеса), вони мали у французькій літературі тих років багаті традиції і не становили, між іншим, виняткового надбання романтизму. Незадовго до друку з перших новел, в передмові до Хроніки часів Карла IX, П. Меріме сфомулював свою природну, тобто реалістичну програму: Я переконаний, що до вчинків людей, які жили в XVI столітті, не можна підходити з міркою XIX. Для нього немає Франції взагалі, Іспанії взагалі, Корсики взагалі, - для нього існують Франція, Іспанія і Корсика конкретно-історичні, з побутом, звичаями, стосунками, що склались за певних соціально-історичних умов. Матео Фальконе, дізнавшись про те, що його син-підліток Фортунато з корисливих міркувань виказав поліції втікача, що переховувався в його домі, вершить правосуддя: без найменших вагань вбиває свого нащадка імені. Однак тлумачення теми - наскрізь психологічне: боротьба негідних почуттів - страху й корисливості - в душі юного зрадника; боротьба благородних почуттів - материнської любові і свідомості суворого обовязку - в душі його матері Джузеппи; пригнічений стан Матео, приголомшлива сцена правосуддя. Він надзвичайно любить свого молодшого сина: Його дружина Джузеппе народила йому спочатку три доньки (через що він був дуже злий) і нарешті сина, якому він дав ім’я Фортунато, - надію сім?ї і продовжувача роду [22: 7]. В ньому немає звичайного для романтичного героя самозаглиблення, самоаналізу; він не виголошує довгих сентенцій, що стали б дзеркалом його психологічного єства. Навіть поранений він наводить жах рабам: Він і тепер наводив такий страх, що один із них не посмів насміятись над нещастям того, хто був причиною власних мук [22: 38] Неосвічений розум дикуна виявляється здатним на швидкі і правильні рішення, на тонкий розрахунок, коли Таманго підіймає бунт на кораблі, злий дикунський звичай не заглушує в ньому справжнього почуття кохання, коли він, забувши про обережність, доганяє корабель, котрий відвозить його дружину, чи коли, майже вмираючи в човні з голоду, ділиться з жінкою останнім сухарем. Проспер Меріме вводить своїх героїв в екзотичний світ з метою мотивувати їхню винятковість. Якщо в Етруській вазі головний герой протиставляється