Аналіз сценічних прийомів драми Ґао Сінцзяня "Сигнал тривоги", яка розглядається як зразок експериментального театру в Китаї кінця ХХ ст.: новаторські прийоми сценічного втілення на рівні звукового супроводу, освітлення, освоєння сценічного простору.
При низкой оригинальности работы "Новаторські прийоми сценічного втілення у п’єсі Ґао Сінцзяня "Сигнал тривоги"", Вы можете повысить уникальность этой работы до 80-100%
У статті зроблена спроба аналізу сценічних прийомів драми Ґао Сінцзяня “Сигнал тривоги ”, яка розглядається як зразок експериментального театру в Китаї кінця ХХ ст. За часів “культурної революції” автор потрапив до виховних таборів, де провів шість довгих років, і остаточно вдався до літературної творчості наприкінці 1970-тих, а у 1982 році вийшла друком та була поставлена на сцені Пекінського народного художнього театру його драма “Сигнал тривоги” (кит. Французький театрознавець Патріс Паві у своїй фундаментальній праці “Словник театру” визначає такі невідємні риси експериментального театру: ера режисерів - більшість з них сприймала експеримент у пануванні технічного аспекту на сцені, і зовсім не розвивала найважливішу складову театру - акторську; маргінальність - знаходиться на периферії від класичного, масового театру, не орієнтований на касовість п’єс; нове завоювання сценічного простору - полягає не стільки у нестран-дартних місцях постановок, скільки у досягненні ефекту, що театр усюди і ніде одночасно; взаємини з публікою - глядачі знаходяться в центрі експерименту, який постійно апелює до їх осмислення і критики; акторська майстерність - голос і тіло актора стають посередниками між різноплановими сценічними матеріалами і присутніми глядачами; текст, а не твір - перед читачами текст, яким можна маніпулювати, який більше не прикріплений до наративної структури і сприймається як монтаж фрагментів; специфіка - ін-термедіальність театрального мистецтва, руйнування меж між театром і музикою, кінематографом, танцем тощо; сплав жанрів і технік - задля досягнення метафоричності колажуються прийоми різних жанрів і театральних традицій [1, с. Китайський теоретик літератури Лю Юн у праці “Сучасна китайська література” зазначає, що постановка пєси Ґао Сінцзяня “Сигнал тривоги” у Пекіні 1982 року започаткувала рух “за камерний театр” [3], критеріями якого є: зменшена кількість залучених акторів, декорацій, сюжету; відхід від масового, міщанського театру; розважальну функцію драми виведено на задній план (не важливо, чи то комедія чи трагедія); акцент на співтворчості з глядачем, на його цілісному зануренні у події на сцені (тут йдеться не скільки про ефект співпереживання, скільки про усвідомлення реципієнтом знаку рівності між театром і життям); орієнтир на глядача готового критично мислити, розгадувати шифри та зчитувати подвійні сенси [1, с. Тож, проаналізувавши особливості камерного театру, можна зробити висновок, що це театральне явище більшою мірою вписується у розлоге поняття театру експериментального: за його ставлення до сценічного простору, до акторської гри, специфіки сюжету і взаємин з глядачем.
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
