Автономістські настрої на території сучасної України після розпаду Радянського Союзу. Головні етапи та значення отримання державою незалежності, оцінка історичної ролі даного процесу та його головні функціонери. Становлення демократії і її сучасний стан.
За точним спостереженням В. Кравченка, лінії політичних розламів, за якими розпався на початку 90-х рр. ХХ ст. Радянський Союз, співпали з побудованими за національним принципом кордонами республік, але водночас виявили слабкість легітимізуючих функцій цих кордонів. Альтернативні ідентичності часто вибудовувалися з врахуванням дивовижних нашарувань минулих, у тому числі нереалізованих проектів. Так само як «слобідський» бренд слугував аргументом для підтвердження «українськості» Харкова, бренд Новоросії в устах російських політиків використовувався для обґрунтування претензій на Крим і Донбас. «У сучасний світ почали повертатися історичні привиди: радянської Донецько-Криворізької республіки (Донбас), російської імперської Новоросії (Одеса)». Показово, що претензії Харкова на роль регіонального центру обґрунтовувалися тепер уже за допомогою «східної», а не «південної» символіки.
Заграючи з «окраїнами» і підносячи в такий спосіб статус національних еліт, Москва закладала своїми руками вибухівку під каркас держави. А політика анексій, свавілля у встановленні й перегляді адміністративно-територіальних кордонів, штучне створення інонаціональних анклавів, депортації виводили назовні енергію протистояння. Рано чи пізно питання про незалежність квазідержавних утворень у складі СРСР мало стати на порядок денний. Сильні відцентрові тенденції (в УРСР особливо потужний імпульс ішов з Південного Сходу) зумовили невдовзі остаточний крах радянського адміністративного гіперцентралізму.
Хоч чисельне переважання українців у південноукраїнському регіоні (крім Криму) було очевидним, ідеї суверенізації України наштовхнулися тут на потужний спротив. Зокрема, з початку 90-х рр. посилено педалювалася ідея субетносу чи навіть етносу новоросів як етнічного фундаменту Новоросійської автономії. Вище вже йшлося про те, що комітет «Демократичного союзу Новоросії та Бессарабії», який діяв у південних областях, намагався довести, що цей етнічний субстрат сформувався «з нащадків поселенців з Росії, України, Болгарії, Німеччини, Франції». Уже після проголошення незалежності ця ідея час від часу відроджувалася - то у вигляді вимог автономії «Українського Причорноморя», то у доведенні існування нібито окремої національності одеситів.
У Донецькому регіоні автономістські настрої виявилися ще рельєфніше. Друге життя з подачі Інтерруху Донбасу та руху «Демократичний Донбас» дістала ідея відновлення Донецько-Криворізької республіки. Як констатує А. Мальгін, розпад СРСР оживив «майже стерті історичні спогади», і питання про відтворення ДКР шляхом референдуму виносилося навіть на засідання Донецької облради у вересні 1991 р. Чимало прибічників цієї ідеї існує й сьогодні. Досить згадати у цьому контексті видану у 2011 р. у Харкові книгу В. Корнілова «Донецко-Криворожская республика: расстрелянная мечта».
Парадокс історії полягав у тому, що саме шахтарський Донбас, який часто виступав ініціатором акцій, що підривали будівлю СРСР зсередини, у нових, створених незалежністю умовах постраждав чи не найбільше, і каменем спотикання стала саме та матриця індустріальної культури, яка самовідтворювалася в усіх сферах суспільної життєдіяльності на всьому просторі СРСР. На етапах модернізації матриці індустріальної культури несли у собі заряд потужної енергетики. Але вони виявилися виразно девальвованими за умов натиску ринкової стихії, з одного боку, і постмодерністської іронії, з іншого. Так «шахтар - найбільш архетипічна фігура індустріального пантеону, сильна своїми хтонічними коренями, з господаря надр, властителя підземного царства, перетворився у маргінала-невдаху». Процеси деструкції позначилися і на поведінці індустріальних еліт: допущені до влади при президентстві Л. Кучми, вони не зуміли виробити загальнонаціональну програму і зрештою програли.
Нагадаємо ще раз про те, що Російська Федерація з самого початку поставилася до появи на політичній карті України з неприхованою неприязню. Російський міністр закордонних справ М. Козирєв відкрито заявляв, що Росія не може погодитися на втрату «географічних позицій, на завоювання яких були потрібні віки», недвозначно натякав на можливі зміни мирним шляхом кордонів України. Не дивно, наголошує М. Горєлов, що попри чергування періодів загострень і «потеплінь» в російсько-українських відносинах «у масовій свідомості росіян ставлення до України і українців еволюціонує від нерозуміння й образи до зловтіхи і зверхності… Москва не готова до змін алгоритму у стосунках із сусідами, руху до реальної паритетності чи партнерства. Реальністю лишається жорстка дихотомія: або диктат і підпорядкування, або протиборство» .
Погляд на Україну як «тимчасове непорозуміння» поділявся багатьма у російській столиці. Московський кореспондент польської газети «Rzeczpospolita» С. Поплавський одну з своїх статей назвав «Росія розраховує на нового Хмельницького».
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
