Неореалізм як теоретико-критичний дискурс в українському та російському літературознавстві ХІХ–ХХ століття - Автореферат

Термінами «неореалізм», «новий реалізм», «реалізм ХХ ст.», «постреалізм» літературознавці найчастіше позначають аналогічні художні явища новітньої мистецької парадигми - вияви реалізму, збагаченого елементами модерністських чи постмодерністських поетик. Крім того, зазвичай літературознавці акцентують увагу лише на одному аспекті (іноді кількох) розвитку неореалізму, найчастіше аналізують його на тлі модерністських (тоді виникає питання, як розвивається неореалізм в епоху постмодерну) або постмодерністських (а як же попередні етапи?) напрямів, течій і тенденцій. були б виокремлені й охарактеризовані основні етапи, відведено місце в ієрархії новітніх напрямів, течій і тенденцій, простежено й встановлено відповідність між термінами «новий реалізм», «неореалізм», «постреалізм», «реалізм ХХ ст.» тощо. Такий крок на шляху дослідження неореалізму вважаємо доцільним, оскільки, за спостереженням авторів відомої праці з історії української літературної критики, «тільки при широкому охопленні літературних явищ із застосуванням історичного підходу до їх інтерпретації й оцінок вдавалося простежити певні тенденції й закономірності процесу, визначити перспективи дальшого розвитку, формувати теоретичні принципи нових напрямів і течій, формулювати загальну концепцію національної літератури, її витоків і традицій, своєрідності, перспектив розвитку». Отже, актуальність дослідження визначається важливістю ролі неореалізму в літературному процесі та необхідністю аналізу цього явища в аспекті теоретико-критичного осмислення і художнього вияву у звязку з реалізмом, модернізмом, соціалістичним реалізмом та постмодернізмом.Утверджуючи дійсність як основу художньої творчості, проголошуючи домінантним у мистецтві принцип правдоподібності, не уявляючи письменницької роботи без звернення до фактів та їх аналізу, російський письменник полемізував зі спрощено-емпіричним уявленням про реалізм як «квакерство»: вбачав потенціал міметичного мистецтва в посиленні субєктивного та естетичного начал, у його здатності до синтезу - діалектичного поєднання реального й ірреального: достовірності з фантастичністю, конкретики з умовністю, реалізму з романтизмом, racio з emocio (при беззаперечному домінуванні реалізму) тощо. Достоєвський - реаліст, хоч і багато в чому «глибинніший» від своїх сучасників), тим не менше вони позначили напрямок подальшого розвитку реалізму, створили «плацдарм» для неореалізму. Франкова теорія «наукового реалізму» містить вихід до теорії двох мистецьких напрямів - натуралізму й реалізму, які ґрунтувалися на спільній світоглядно-естетичній основі - позитивізмі; не випадково критик не завжди диференціював терміни «реалізм» та «натуралізм», поруч із Е. Щодо проблеми взаємодії реалістичних та ідеалістичних начал у мистецтві, то в статтях цього періоду критик або ж оминав її, або зводив до рівня дискусії навколо проблеми мистецької вартості реалізму й запевняв, що в реалістичний / натуралістичний твір автор приносить частку свого «я», а пропущене крізь «призму» письменницької душі ніколи не буде «рабським копіюванням дійсності» / антимистецтвом. Франка від матеріалістично-позитивістських гасел зафіксовано в статті «Еміль Золя, його життя і писання» (1898), у якій український класик не лише диференціював реалізм та натуралізм як самостійні художні явища, а й переконливо довів вичерпаність натуралізму та загалом усього мистецтва, заснованого на філософії позитивізму, у тому числі й реалізму - власне «соціального» реалізму, який був наближений до натуралізму й ігнорував психологічну багатовимірність особистості.Зародження теоретико-критичного дискурсу неореалізму повязуємо з другою половиною ХІХ ст.: усвідомлення митцями-реалістами обмеженості реалізму дало поштовх для пошуків нових шляхів його розвитку. Російський та український письменники вказували на необхідність «поглибити» реалізм за рахунок його взаємодії з іншими художніми системами, посилення субєктивізму, психологізму й ліризму, послаблення логоцентризму, аналітизму й критицизму тощо, тим самим створили «плацдарм» для еволюції неореалізму в новітній мистецькій парадигмі. («старим реалізмом») та неореалізмом («новим реалізмом»), про збагачення реалістичної естетики художніми засобами символізму й імпресіонізму; вказується світоглядно-філософська спорідненість модернізму й неореалізму, відзначається потужний ліризм та поглиблений психологізм останнього, помічені властиві неореалізмові тенденції до послаблення сюжетності, скорочення описовості, знаковості деталей тощо. «золотий вік» радянського мистецтва - характеризується розмаїттям неореалістичних теорій; 2) 1930 - 1950-ті рр. - час панування теорії соціалістичного реалізму і відходу на периферію літературознавчого дискурсу поняття «неореалізм»; 3) 1960 - 1980-ті рр., ознаменовані поширенням та позірною критикою концепції «реалізму без берегів» і поступовим відновленням неореалістичного дискурсу. Третій етап неореалістичного дискурсу (з кінця 1980-х рр. донині) характеризується переходом від «постсоцреалістичної» негації д

Основний зміст роботи