Неомарксистська теорія міжнародних відносин - Курсовая работа

Зміст Вступ Розділ 1. Методологічні основи теорії неомарксизму 1.1 Ступінь дослідженості проблеми, поділ напрямків неомарксизму 1.2 Джерела й становлення сучасного неомарксизму Розділ 2. Неомарксизм у вивченні сучасних міжнародних відносин 2.1 Теоретичні погляди неомарксистів на політичну структуру сучасного світу 2.2 Світ системний аналіз І. Валлерстайна 2.2 Теорія залежності світової системи 2.3 Перспективи розвитку міжнародних відносин відповідно до світ-системного підходу І. Валлерстайна Висновки Список використаної літератури Вступ Актуальність теми. Останні два десятиліття, відзначені такими подіями, як катастрофа СРСР і формування однополярного світу, породили питання не тільки про причини даних подій, але й про майбутній розвиток системи міжнародних відносин. Особливо це актуально зараз, коли США починають здавати свої позиції безумовного лідера у світовій політиці. Не підлягає сумніву, що процеси, спостережувані на сьогоднішній момент, мають свій початок у світових війнах першої половини XX століття. Основні положення неомарксистів - це несиметричність взаємозалежності у світовій системі; різниця в положенні між «центром» і «периферією»; експлуатація «третього світу» (Півдня) з боку «першого світу» (Півночі); капіталістична «світ - система» і «світ-економіка» (І.Валерстайн); соціальні сили й світові порядки (Р. Дослідження представників неомарксизму орієнтовані на вивчення розвитку системи міжнародних відносин, яка формується, у першу чергу передовими державами. Однак саме в розвинених державах відбувається генерація інновацій, які охоплюють не тільки науково-технологічну, але й політичну сферу. Дане положення обумовило концентрацію уваги на міжнародній політиці держав «ядра». Обєкт дослідження - неомарксистська концепція міжнародних відносин, основні її положення, сучасна світ-система (у деяких джерелах світосистема), або капіталістична світ-економіка. У якості методологічної основи дослідження виступають теоретичні погляди основних представників неомарксизму, а також концепції світ-системного аналізу, розроблені представниками класичного й порівняльного напрямків неомарксизму й школи «постійного розвитку». Однак основна увага приділяється порівняльному аналізу історичних систем, що існували із прадавніх часів. У період між двома світовими війнами центром розробки основних постулатів неомарксизму стає Франкфуртська школа. У традиційному марксизмі, засновниками якого є К. Маркс і Ф. Енгельс, А. Лабріола, Ф. Мерінг, К. Каутський, М. Плеханов і ін., головним чином розвивалися два напрямки [29, 183]: 1. В 90-х рр. XIX століття деякі положення марксизму були переглянуті в рамках ревізіонізму, представниками якого є Є. Бернштейн, А. Бебель, В. Либкнехт, Л. Березнів і ін. Класичне визначення класів дав В.І. Ленін [30, 136]: «Класами називаються великі групи людей, що відрізняються за їхнім місцем в певній історичній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим й оформленим в законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в громадській організації праці, а отже, за способами одержання й розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони розташовують. Її представниками є К. Корш, В. Беньямін, М. Хоркхаймер, А. Лефевр, Т. Адорно, Ю. Хабермас і ін. Г. Маркузе, Ч. Гевара, Ф. Кастро, Ф. Фанона, Р. Дебре й ін. Ця залежність стосується не тільки «маргінальних» (традиційних) периферійних зон світової системи, тобто слаборозвинених країн «третього світу», не тільки її «активних» або «головних» периферійних зон, якими стають країни Східної Азії, Східної Європи, Латинської Америки, Росія, Індія, але й таких традиційних «центрів системи», як Японія й Західна Європа. Вони також перебувають поза полем зору І. Валлерстайна - він досліджує одну і тільки одну світ-систему: сучасну світ-систему (СМС), вона ж - капіталістична світ-економіка (КСЕ), єдина з світ-економік, що не тільки вижив, але й перемогла інші соціальні системи, «втягнувши» їх у себе.