Дисертацію присвячено проблемі становлення і розвитку необароко в європейській музиці ХХ ст. У дослідженні розроблено поняття необароко та методологію його аналізу, визначено ознаки течії, простежено шляхи його розвитку в музичній культурі різних країн.
Відомо, що цей період в мистецтві не репрезентує єдиного історичного стилю, як попередні епохи - його формують найрізноманітніші течії і напрямки, що дає підстави говорити про “плюралістичність” ХХ ст., його складний стилістичний конгломерат. І саме на прикладі цього етапу простежується, як іноді минуле може стати навіть більш актуальним, ніж теперішнє, а включення різних обєктів культури в художнє “сьогодні” не підпорядковується жодній хронології - згадаймо, як переключалась увага художників ХХ ст. до більш ранніх етапів музичної культури: бароко на недовгий час змінив класицизм, потім увагу привабило Відродження, потім - середньовіччя, потім - романтизм. Деякі із них - наприклад, репрезентанти так званої “ляйпцізької школи”, німецькі композитори молодшої генерації, італійські “неомадригалісти” чи продовжувачі традицій французької органної творчості - маловідомі в Україні, а, отже, робота дозволить розширити коло тем і зацікавлень українських музикантів. Такий ракурс вибраної проблеми поставив перед дослідженням ряд завдань: визначити передумови виникнення течії, провести аналогії з історичним прототипом - бароко в різних національних школах, в тому числі українській; уточнити генезу самого терміну та трактування поняття “необароко” в різних дослідженнях та визначити найбільш відповідне для застосування щодо українського варіанту необароко;В першому розділі “Бароко - хронологічні й естетичні межі поняття” - розглядається один із основних, генералізуючих стильових напрямів культури - бароко, стиль епохальний, чиє особливе, визначальне місце на протязі усього шляху мистецтва важко заперечити, чия потужна творча енергія виходить далеко за визначені істориками вузькі часові межі, впливаючи і на розвиток культури наступних століть. У розділі простежено й походження самого терміну бароко, його поширення у відповідній літературі, а також суперечливість формулювання, що захоплює доволі широку амплітуду, наводяться дефініції Карла Шеффлера, Егона Фріделя, Курта Закса, Ганса-Йоахіма Мозера, Гвідо Адлєра, Гуго Рімана, Роберта Гааса, Еріха Шенка, та багатьох інших музикознавців, які розглядають існування цього стилю в різних національних культурах, виводяться спільні риси, а водночас наголошуються відмінності в оцінці цього стилю. Після того, як були встановлені хронологічні й естетичні межі поняття “бароко”, увага зосереджується на бароко як категорії “віку” культури: розглядається естетична категорія бароко поза хронологічними рамками епохи. Якщо під неокласицизмом як ширшим історичним напрямком розуміється гра стильовими моделями, створеними протягом усього розвитку історії музики, то для необароко слід лише виокремити з цього часового потоку доволі короткий, але бурхливий період, простеживши усі арки, котрі перекидає ця епоха у ХХ ст. “Епоха генерал-басу”, розквіт поліфонії вільного письма, і водночас - становлення гомофонно-гармонічного складу, виникнення майже універсального “словника” музично-риторичних фігур для передачі практично кожного явища чи емоційного стану і характеристичні виразні ритмічні фігури, нові засади інструментування і виникнення самого поняття оркестру - ось лише основні здобутки епохи бароко в музиці, котрі змогли в майбутньому отримати розмаїті інтерпретації.
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
