Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича - Дипломная работа

Зміст ВСТУП РОЗДІЛ 1. ЧОМУ ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ В. Б. АНТОНОВИЧА НЕОДНОЗНАЧНІ РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В. АНТОНОВИЧА РОЗДІЛ 4. НАУКОВА ПРАЦЯ АНТОНОВИЧА 4.1 Антонович як науковець: загальний погляд 4.2 Діяльність В. Антоновича в галузі архівістики 4.3 Історичні праці В. Антоновича 4.4 Здобутки Антоновича в сфері археологічної науки 4.5 Праці В. Боніфатійовича по географії та етнографії РОЗДІЛ 5. ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ АНТОНОВИЧА 5.1 Антонович як просвітник 5.2 Викладацька робота Антоновича ВИСНОВКИ СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ДОДАТКИ ВСТУП Актуальність проблеми: на мою думку життя людського суспільства постійно змінюється на краще, відбувається його розвиток, прогрес. Звичайно кожна людина робить свій внесок для того, щоб цей процес відбувався, але саме інтелігенція, вчені першими серед усіх інших знаходять і вказують іншим подальші шляхи розвитку. Варто знати, як жили такі видатні твої попередники-українці, як наприклад В.Б.Антонович та багато інших, чим ти їм завдячуєш, навчитися того, як вони приносили користь всьому людству і з якою відданістю служили Україні та українцям. Це праці Дорошенка Д., Доманицького В., Грушевського М., Лотоцького О., Крім того залишились праці самого В. Антоновича та інші матеріали. Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любові і праці для нашого народу. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований. Михайло Грушевський В історії України другої половини XIX ст. важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів імя, ніж Володимир Антонович. A.P .), а у себе вдома, у колі вибраної молоді проповідував інше: ненависть до Росії». Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби. Якщо Ф. Його учень, людина з російського табору Іван Линниченко, слушно зауважував, що «Сповідь» була чи не єдиним відвертим виявом почуттів і поглядів Антоновича. Олександр Барвінський згадував, що визнаний учений «так навик був до великої обережності, що навіть у своїй кімнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудь непокликанним». Політичні причини замкнутості Антоновича підкреслював також Сергій Єфремов, зауважуючи, що дехто безпідставно звинувачував його «в полохливості» (наприклад, Михайло Драгоманов). Тому всю його діяльність як професора, популяризатора, видавця, ініціатора Південно-Західного відділу Географічного товариства, «Киевской Старины», літературні виступи проти Сенкевича, Флоринського тощо,- словом, «всякі культурно-наукові заповзяття широкого громадського значення» слід розглядати як працю саме в цьому річищі [11; 7]. Мені здається, що тільки Рильський розумів його цілком, хоч і не згоджувався де в чому з ним». Дружина вченого Катерина Мельник-Антонович пояснювала цю рису настійливим самовихованням чоловіка. У 1874 р., коли у Києві проходив III Археологічний зїзді І. М. Білінський згадував: «Присутні вчені дружніми оплесками відповіли на доповідь Срезневського. Антонович при цій овації так зігнувся, сидячи в кріслі, ніби мав пірнути» [І9; 123]. Грушевський досить тонко пояснював протиріччя у громадській оцінці Антоновича: одні, зовсім не знаючи його політичної діяльності, вважали вченого крайнім обєктивістом, представником суворого академізму в науці й ставили за приклад іншим, більш емоційним дослідникам-полемістам; інші ж, обізнані з діяльністю Антоновича у громадських організаціях, «роздували до розмірів фантастичних його пилини, його активну участь в національнім і політичнім українськім житю, творили цілі легенди і байки про нього» [20; 7]. Це стосується, напевне, і його листів до близького друга Федора Вовка та соратника по «хлопоманству» Бориса Познанського. Маємо на увазі його судження про іншу, не менш незбагненну людину - Пантелеймона Куліша. Цікавим є висловлювання Антоновича про складність життєвого шляху до ідеалу (лист до Б. Познанського від 1901 р.): «На те і єсть ідеал, штоби визначати еволюцію правди в будучині, і на те дійсність, щоби поволі переробляв ти ідеал, тягнучи за собою дуже важку і неморальну спадщину прошлого. Б„ Антоновича на тлі українства дав його учень і наступник М. С. Грушевський. Згодом до цього прилучилися впливи французького раціоналізму XVIII ст. та демократичні, поступовські погляди вихователя (фактичного батька) Я. Джидая. Погіршуються умови суспільного життя в Росії, українство придушується політично-жандармською системою, відбувається розкол у «Громаді», спалахує ідейний конфлікт із недавніми товаришами («політики» і «культурники»), не вдається польсько-українська угода в Галичині. На терені історіографії ці ідеї духовно і персоніфіковано уособлював М. І. Костомаров, слідом за яким пішов і Антонович, їм обом було притаманне різке засудження польської доби в українській історії. Однак Антонович не був ворогом поляків, «він був тільки ворогом історичної Польщі - її хиб, шкідливих не тільки для пригнетених нею народностей, а і для самих поляків; був ворогом польсько-шляхетської ідеольогії, ворожої польському демосу також, не тіль