Національно-демократичне середовище міжвоєнної української еміграції в країнах Південно-Східної Європи - Статья

Охарактеризовано національно-демократичне середовище української політичної еміграції у трьох балканських країнах - Болгарії, Румунії та Югославії. Визначено основні структурні одиниці емігрантського уенерівського руху в цьому регіоні Європи - українські громади та комітети. Проаналізовано діяльність громадсько-політичних і наукових інституцій, через які прихильники Державного Центру УНР діяли в емігрантському середовищі - Братство української державності, Закордонне бюро Української радикально-демократичної партії, Український республікансько-демократичний клуб, Українська головна еміграційна рада, Український науковий інститут у Варшаві. Розглянуто взаємовідносини національно-демократичного середовища української еміграції з державними інституціями Польщі та країн-реципієнтів регіону.

Ключові слова: Болгарія, Братство української державності, Державний Центр УНР, політичне середовище, Румунія, українська еміграція, Українська радикально-демократична партія, Український республікансько-демократичний клуб, Югославія. еміграція середовище демократичний громадський

Міжвоєнна українська політична еміграція в Європі виникла внаслідок Першої світової війни та революційних подій 1917-1921 рр. на території колишніх Австро-Угорської та Російської імперій. Поза межами Батьківщини опинилося декілька сотень тисяч українців. Під політичною еміграцією ми розуміємо ту її частину, яка була політично вмотивована, ідеологічно визначена й організаційно структурована та сповідувала ідею української державності в різних її формах. В Європі сформувалися політичні центри еміграції. Вони діяли в Австрії, Німеччині, Польщі, Франції та Чехословаччині. У решті країн перебування еміграції сформувалися її периферійні осередки. Найбільші серед них - в країнах Південно-Східної Європи. Основу української політичної еміграції в Болгарії та Королівстві сербів, хорватів і словенців (КСХС, з 1929 р. - Югославія) складали переважно вояки білих армій А. Денікіна та П. Врангеля, в Румунії - козаки і старшини Армії УНР та партизансько-повстанських загонів. Були серед емігрантів і цивільні особи.

У країнах Європи сформувалися різні суспільно-політичні середовища української політичної еміграції. Ця проблема докладно розкрита на рівні політичних центрів еміграції [1-3], уривчасто - в окремих периферійних осередках [4], в тому числі в Румунії [5-7]. Охарактеризовано консервативно-гетьманське середовище української політичної еміграції в країнах Південно-Східної Європи [8]. Поза увагою дослідників залишилися питання існування інших суспільно-політичних середовищ у периферійних осередках української еміграції. Саме тому автори ставлять за мету розкрити особливості національно-демократичного середовища в країнах Південно-Східної Європи (Болгарія, Румунія, Югославія).

Національно-демократичне середовище міжвоєнної української політичної еміграції репрезентував Державний Центр Української Народної Республіки (ДЦ УНР), до складу якого входили уряд, Директорія в особі її Голови та Головного Отамана, армія УНР, державні установи з їхніми службовцями. ДЦ УНР вийшов на еміграцію, маючи всі ознаки легітимності. Правовою основою його діяльності стали закони «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну Народню Раду Української Народньої Республіки», схвалені Радою Народних Міністрів (РНМ) УНР та затверджені Головою Директорії 12 листопада 1920 р. [12, с. 114-123].

Майже весь міжвоєнний період ДЦ УНР існував без законодавчого органу Лише у лютому-серпні 1921 р. діяв тимчасовий законодавчий орган або передпарламент - Рада Республіки. Вона була створена на підставі Закону РНМ УНР «Про Раду Республіки», затвердженого Головою Директорії УНР 9 січня 1921 р. [10, с. 23-24]. Очолив Раду Республіки колишній радник НДМ УНР в Румунії І. Фещенко-Чопівський. Вона складалася з представників різних українських політичних партій, громадських та професійних організацій. На першому її засіданні, що відбулося 3 лютого 1921 р., були присутні делегати від народних республіканців, самостійників-соціалістів, селянських соціалістів, соціалістів-федералістів, соціал-демократів, хліборобів-демократів, Спілки залізничників, Спілки поштовиків, Спілки кооператорів та Спілки самоврядування [10, с. 34-35].

Очолював ДЦ УНР в еміграції Голова Директорії (глава держави). До 25 травня 1926 р. ним був С. Петлюра, у 1926-1939 рр. - А. Лівицький, 1939-1940 рр. - В. Прокопович. РНМ УНР (виконавчий орган ДЦ УНР) керували А. Лівицький (1920-1921, 1922-1926), П. Пилипчук (1921-1922), В. Прокопович (1926-1939). На чолі МЗС перебували А. Ніковський (19201922), Я. Токаржевський-Карашевич (1922-1924), А. Лівицький (19241926), О. Шульгин (1926-1936, 1939-1940), В. Прокопович (1936-1939). Військовим міністром був В. Сальський (1924-1940), державним контролером - І. Кабачків, міністром внутрішніх справ - з 1926 р.

О. Лотоцький, потім А. Яковлів, міністром юстиції - А. Яковлів, інформації - Р. Смаль-Стоцький [11, с.