Наративні структури в українській новелістиці 80-90-х років ХХ ст. (типологія та внутрішньотекстові моделі) - Автореферат

Сучасне пізнання явищ культури і суспільства, їхніх комунікативних систем дедалі частіше здійснюється в онтологічному аспекті: подієвість стає обєктом інтерпретації в будь-якому тексті, навіть невербальному. Саме тому наратив у літературознавстві почав розглядатися не лише як розповідь, композиційний компонент, відмінний від мовних форм описів, роздумів чи діалогів, а як особливе утворення події (чи подій) у тексті. Інакше кажучи, твір постає не в діахронії як певний тип висловлювання, що склався історично й продуктивно використовується у сучасну добу, а в синхронії - структурній своєрідності втілення події в наративних дискурсах. А тому набувають значення дослідження і традиційних форм існування “малої” епіки, і нетрадиційних наративних структур із лінійною і нелінійною побудовою на основі статусу події, структурування обєкта наративу (персонажа) та внутрішньотекстових розповідних інстанцій (наратора, нарататора, експліцитного та імпліцитного авторів) на матеріалі “малої” прози 80-90-х років ХХ ст., що становить інтерес як ще недостатньо вивчене в сукупності своїй явище у контексті національного літературного розвитку. Мета запропонованої наукової праці - теоретичне осмислення явища наративних структур, а також основних моделей нарації про події в дискурсах новелістики 80-90-х років ХХ ст., що дає змогу вирішити низку завдань: описати інструментарій для наратологічного аналізу новелістичного жанру, а відтак визначити єдиний критерій підходу, вихідні принципи аналітичної процедури;Перший розділ - “Мала” проза вісімдесятників: типологія наративних структур” - це огляд літературознавчих і філософсько-естетичних джерел стосовно структури художнього тексту, зокрема наративної, з метою висвітлення досвіду попередників та зясування проблеми способів опису і презентації подій у різних типах текстів, що обєднуються й становлять окремі моделі наративних структур у “малій” прозі, зокрема вісімдесятників, а також для обрання теоретичного інструментарію для аналітичної процедури. Йдеться про реалізацію структур розповіді, що викладаються у послідовно, звязно, хронологічно чи ахронологічно або відзначаються розрізненою єдністю множинних смислових одиниць і становлять окремі способи, типи функціонування цієї структури в аспекті діалогу письменника з читачем, тобто утворюються дискурсами розповідних інстанцій (наратора, персонажа, нарататора та інших). У першому підрозділі - “Теоретичний дискурс: методи й принципи аналізу” - окреслено відправний пункт наукових пошуків: формалістичне розрізнення фабули (причинно-наслідкова, часова й смислова обумовленість подій) та сюжету (виклад цих подій у тексті) тотожне наратологічній опозиції історії (дієгезису) й розповіді (дискурсу). До наративної структури ІІІ типу належать тексти, в яких сюжет тяжіє до сфери психології: внутрішнє “я” персонажа розкривається завдяки ознакам - мінімальним розповідним одиницям (деталі, групі речень, фрагментам), а не через функції (сюжетні елементи). Наративна структура IV типу вміщує історію з початком і логічним закінченням, але процес її розповідання здійснюється не в лінійній послідовності (коли сюжет односпрямований з фабулою), а нелінійно, презентуючи маніпуляції з художнім часом, переміщуючи події.У підрозділі “Специфічність розповідних інстанцій у “малій” прозі вісімдесятників” докладно розглядається інстанція нарататора (різновиду внутрішньотекстової комунікації), що, балансуючи від автокомунікації до безпосереднього співрозмовника текстуально витвореної позиції слухача розповіді, допомагає розкрити образну систему, душевний світ персонажа, збудити емоції, веде до позірної дезорганізації тексту, створюючи інтригу на розповідному рівні. Така “внутрішня мова” визначає потенціал та активність людини як автора (відправника) комунікації й належить внутрішньому, інтимному, індивідуальному, приватному світові особистості, апелюючи водночас до психоемоційних переживань реципієнта й налагоджуючи з ним комунікативний звязок. Безпосереднє авторське втручання в наратив виявляє себе різною мірою: неприхована, відкрита поява на дискурсивному рівні, протиставлення, відсторонення позицій автора і наратора, повна авторська наративна ситуація, наратор, який коментує представлені події, керує читацькою уявою. Читацька реакція на знаки - це тип емоції, яка зумовлена знаком, це здатність реципієнта пояснити звязок знака з його значенням, “розгорнути” його у значенні. Якщо художній текст - це певний вибір якоїсь кількості елементів, що впливає на становлення його структури й розкриває художність, то знак як дещо одиничне, що по суті зводиться до зясування взаємозвязків між змістом (означник) і його виявом (означуване) як замінник представленої ним сутності, є змодельованою субстанцією.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ