Метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості (індивідуальної та колективної), що визначала характер тогочасної мовної практики. Вияви барокової мовотворчості Г. Сковороди на тлі староукраїнської книжної традиції, особливості його мови.
Аннотация к работе
Київ - 2011. Роботу виконано на кафедрі історії та стилістики української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Науковий консультант - член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор.Правопис Г. Сковороди (передусім той, який він використовував до 1785 р.) спирається на староукраїнську орфографічну традицію кінця XVI - першої половини XVIII століття з усіма притаманними їй суперечностями та варіативністю і є своєрідним маркером належності автора до староукраїнської культурно-історичної парадигми, хоч і має певні особливості, зумовлені як обєктивними, так і субєктивними чинниками. Сковорода був дуже уважним до графічного образу слова - одного з виявів його "видимої натури". Авторські тексти потрібно читати переважно з українською орфоепією (окрім тих фрагментів, на яких позначилася російська вимова). Автографи засвідчують часом протилежні орієнтації автора на те чи те написання, зумовлені "відчуттям" і "баченням" слова в конкретний момент, різним уявленням про мовну норму в певні проміжки часу. Для визначення того, як саме (як українські чи ні) сприймалися наведені лексеми мовною свідомістю українця XVIII ст., ми розглянули їх у діахронічному аспекті, а також у проекції на мову пізнішого часу, зокрема й на українські говори. Практично всі аналізовані лексеми (крім вдруг) широко вживалися в староукраїнській літературній мові XVI - першої половини XVII ст. Кузелі і М. (переважно назв осіб) на -ові, -еві; Р. в. одн. іменників чол. р. на -у; Кл. в. одн. іменників; О. в. одн. на -ою/-ею іменників колишніх a/ja-основ, займенників та прикметників жін. р.; поєднання числівника два з Н. в. мн. іменників; стягнені форми прикметників та дієприкметників у Н., З. та Кл. в. одн. жін. р. та в цих же відмінках у мн.; вищий ступінь порівняння прикметників із суфіксом -ш; уживання присвійних прикметників; форми особових займенників у Р. та З. в. одн. мене, себе, а також із прийменниками в Р. в. одн.; зрідка - притаманне народному мовленню закінчення -е - в дієсловах З-ї особи одн.; в окремих випадках - складна форма майбутнього часу дієслів недоконаного виду; флексія -мо в дієсловах 1-ї особи мн. наказового способу; постфікс -ся в дієслівних формах; інфінітивний суфікс -ти; форма З. в., що збігається з Н. в., а не Р., у назвах істот; Р. в. партитивний; синтаксична конструкція по ім. у М. в. мн.; складений присудок, виражений синтаксичною конструкцією есть ім. в О. в. тощо.