Лексика української мови на позначення обрядів, звичаїв - Курсовая работа

Кононенка «Рідне слово» наголошується: «Традиційний спосіб життя невіддільний від народу, а тому знати народні звичаї, обряди, вірування, самий характер національного буття має кожен, хто вважає себе українцем... Засобами національної мови створюється система понять, на ґрунті якої зрештую формується картина світу, тобто виражена в мовних категоріях сукупність уявлень і суджень про позамовну дійсність. У процесі оволодіння національно-мовним арсеналом, що відтворює спосіб життя, світобачення українця, розвивається національна самосвідомість». Розглянемо, як віддзеркалюються в мові (і зокрема через призму етимології) українські вірування, звичаї й обряди. Обрядовість - система культових або звичаєвих обрядів українців, у якій переплелися стародавнє язичницьке народовіря, елементи тотемізму, фетишизму, християнського віровчення, досвід людей, їх трудова діяльність.Традиції, звичаї, обряди й свята - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. До того ж обряд може виступати елементом традиції, звичаю, свята, різновидом кожного із них. Якщо традиція має місце у всіх сферах матеріального і духовного життя, то звичай існує лише в окремих його ділянках, головним чином у сферах праці, побуту, спілкування та сімейних відносин. Успадкування змісту, способу, форм діяльності (тобто традиція) властиве для всіх ділянок суспільного життя, без цього просто не було б розвитку, а така форма реалізації традиції, як звичай, який представляє собою вчинки, котрі повторюються, має місце лише там, де тривалий час існують однакові ситуації. Але якщо від традиції звичай відрізняється сферою, то від обряду - характером дій.Обряд святкування сватання одруженими учасниками весілля позначений у говірках Луганщини такими номенами: сватання (він покриває весь досліджуваний ареал), сватовство, гуляння, другий могорич, запойки, дружбини, іти у свати (ці назви мають поодинокі фіксації). У деяких населених пунктах відзначено назву іти кланятись, повязану з акціональним планом обряду: запрошуючи родичів на весілля, молода кланялась їм у пояс, цілувала й казала: “Просили батько-мати, і я просю до мене на весілля!”. Весь обряд у цілому в минулому мав такі назви: пи(о)двесилокъ, вечерыны вечорина, вечорини, вечоринка, дівич-вечір, дљвичникъ, дружини. Сему вечірнє зібрання молоді, що влаштовує передвесільне гуляння сьогодні репрезентують лексеми: підвесі(е)лок, підвесілля, весілля, вечір, вечеря, вечо(е)рини, вечо(е)рниці, вечо(е)ринка, підвечірок, вечерок, вечерушки, вечірка, дружби, дружбини, дружбиники, проводи, гульки, сватання, а також аналітичні назви: весільній вечір, гладити дорогу молодим. У звязку з відсутністю подібних найменувань у тих говорах південно-західного наріччя, де побутує лексема дружба у значенні неодружений учасник весілля, яка теоретично могла бути джерелом номінації (пор. типову для цієї лексико-семантичної групи модель учасник обряду - обряд), припускаємо, що назви типу дружбини могли зявитися внаслідок звязку з дружба < дружити, що відбиває товариські стосунки між учасниками обряду.Народні звичаї - загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадянському житті й побуті українського етносу; традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., повязаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися», споріднене з давньоіндійським відповідником. Звичаї фіксують елементи прийнятого народом способу життя, поязані зі світоглядом, віруваннями, обрядами українців. В Україні існувало повіря: той, хто забув звичаї своїх батьків, карається Богом та людьми, перетворюється в блудного сина, стає вовкулакою. Самобутність звичаїв українців існувала задовго до прийняття християнства і відображена, наприклад, у таких обрядах й символах, як дідух на покуті, клечання осель на Зелені Свята, купальська обрядовість, кутя, писанка, плетіння вінків, вишивання, водіння кози, колядування тощо.

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Відбиття в етимології народних звичаїв, вірувань, обрядів, традицій українців 5

Розділ 2. Назви передвесільних обрядів в українських східнослобожанських говірках 10

2.1 Назви передвесільних обрядів 10

2.2 Назви на позначення передшлюбних обрядів 13

2.3 Фраземи родильних обрядів у лексикографічному описі 18

Висновки 24

Список використаних джерел 27

Народні звичаї - загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадянському житті й побуті українського етносу; традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., повязаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися», споріднене з давньоіндійським відповідником.

Особливістю народних звичаїв є те, що вони зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду і передаються з покоління в покоління. Вони притаманні господарській діяльності, сімейно-побутовій сфері, відображені в нормах поведінки. Звичаї фіксують елементи прийнятого народом способу життя, поязані зі світоглядом, віруваннями, обрядами українців. Звичаї - це втілені в рухи та дії світовідчуття і взаємини між людьми, це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Нарешті, звичаї - це особливі прикмети, за якими постає народ, його історичне минуле й сьогодення. В Україні існувало повіря: той, хто забув звичаї своїх батьків, карається Богом та людьми, перетворюється в блудного сина, стає вовкулакою. Не вчити своїх дітей звичаям народу - це такий же гріх для батьків, як і не молитися Богу, вважали на Україні.

При всій своїй розмаїтості звичаї в багатьох районах нашого краю дуже подібні. Це пояснюється насамперед спільність традицій духовного життя наших предків духовного життя наших предків-язичників, які поклонялися Перуну, Ладі, Велесу, Дажбогу, Купалі тощо. Самобутність звичаїв українців існувала задовго до прийняття християнства і відображена, наприклад, у таких обрядах й символах, як дідух на покуті, клечання осель на Зелені Свята, купальська обрядовість, кутя, писанка, плетіння вінків, вишивання, водіння кози, колядування тощо.

Варто зазначити і глибокий гуманізм українських народних звичаїв. Наприклад, коли дитина залишилася сиротою, про неї піклувалася громада. Першу оранку в селі колись робили на ниві вдови. Народна звичаєвість вимагала шанувати старших, особливо батьків: «Шануй батька й неньку - буде тобі скрізь гладенько». Існував прекрасний звичай ходити один до одного в гості, святкувати памятні дати, співати пісень, вітати один одного, обмінюватися подарунками. А які чудові звичаї повязані з гостиною: підносити дорогому гостеві хліб-сіль, оберігати його у своїй оселі, не відмовляти подорожньому в притулку, давати тому, хто просить. А чому б не поширювати і такий людяний звичай, як толока, коли селяни допомагали (добровільно і без оплати!) одне одному, ремонтували школи, лікарні, церкви. Принагідно зясовуємо етимологію слова гуманізм. Воно запозичене через російську і польську від лат. humanus «людяний», похідного від homo «людина, чоловік», повязаного з humus «земля» (отже, первісне значення - «земний».

Громадська звичаєвість передбачала матеріальну допомогу убогим, хворим. Потерпілим від стихійного лиха. На великі свята за рахунок громади влаштовували обіди для престарілих, жебраків. У XIX столітті існував звичай ходити пішки на богомілля для поклоніння святим у Києво-Печерську, Почаївську лаври.

В Україні переважали світлі, гуманні звичаї. Згадаймо звичаї прикрашати оселю, садибу квітами, щороку поминати добрим словом померлих, віддавати шану загиблим героям, героям війни, праці тощо.

Зараз в Україні поступово відроджуються чудові народні свята, обряди, звичаї. Повертаються вечорниці, купальська обрядовість, проводи Зими, народні ігри тощо.

Розглянемо дуже давній звичай, що свідчить про глибоку віру людей у благодатну роль слова (мови), - благословення. Воно відоме українцям задовго до прийняття християнства. Дослівно означало «висловлення блага» (добре) чи «благе (добре) висловлення», побажання добра з вірою, що так і збудеться. Вирушаючи в далеку дорогу чи одружуючись, просили благословення відповідних богів та батьків. Починаючи будь-яку важливу справу (оранку, сівбу, жнива тощо), також просили благословення. Пізніше, у 18 - 19 ст., окрім церковного, продовжувало жити й народне благословення. Наприклад, батьки благословляли молодих на щасливе самотійне життя. Часто це робили хлібом, хлібом-сіллю, рушником і словесними формулами. На Різдвяне кутю обряд проводив батько - глава сімї: «У деяких наших місцях, - писав митрополит Іларіон, - на кутю батько сідає за стіл, уставлений стравами й снопами, і питає: «Чи бачите мене, діти?» Йому відповідають: «Не бачимо». Батько на це: «Ну, дай же, Боже, щоб і в той рік не бачили!» Тобто, батько благословляв усіх на щасливе, заможне життя. До речі, саме від цієї ролі батька перейшла назва і на служителя культу - батюшка.