Літературно–теоретичне мислення в київських поетиках XVII – першої половини XVIII століття - Курсовая работа

Це мало неабияке значення для виховання у молоді любові до літературної діяльності, вплинуло, безумовно, на весь літературний процес, на формування і розвиток естетичної думки на Україні, відіграло помітну роль у єднанні братніх народів: російського, українського і білоруського, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» . Зокрема деякі дослідники применшують значення і роль вітчизняних курсів теорії словесності у розвитку естетико-літературної думки на Україні, в Росії, Білорусії, вважаючи їх рабськими копіями західноєвропейських поетик і риторик (А. Виходячи з цього і враховуючи ту обставину, що ні в зарубіжній, ні у вітчизняній літературознавчій науці немає ґрунтовного узагальнюючого дослідження основних питань мистецтва слова, викладених, дидаскалами шкіл XVII - першої половини XVIII ст., ми ставимо перед собою такі завдання: - дати короткий нарис історії дослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва, звертаючи при цьому увагу на спостереження і висновки вітчизняних і зарубіжних учених; розглянути інтерпретацію авторами цих курсів суті художнього слова (поезії і ораторської прози) і звязок їх учення з античною теорією художньої мови, а також проаналізувати їх учення про віршовану мову (квантитативну і силабічну системи версифікації) і про ритмізовану прозу; дослідити їх стилістичну теорію з врахуванням використання ними досягнень античних теоретиків художньої мови і впливу на неї панівного у XVII - першій половині XVIII ст. стилю барокко; показати значення і роль цих курсів теорії словесності, а також художньої творчості їх авторів не тільки у формуванні й розвитку естетико літературної думки і художньої літератури на Україні в XVII - першій половині XVIII ст., а й у національній і соціальній боротьбі українського народу проти польської шляхти і католицизму, у боротьбі українського народу за воззєднання з великим російським народом. Під впливом російської літератури в українському письменстві міцніють раціоналістичні ідеї, узвичаюється дух критицизму, виробляються нові літературні жанри, у поезії утверджується силабо-тонічна система віршування.Українські латиномовні курси теорії поетичного та ораторського мистецтва, прочитані у Києво-Могилянській академії і в інших навчальних закладах країни у XVII - першій половині XVIII ст., відображають формування і розвиток естетико-літературної думки на Україні, а також певною мірою літературної практики періоду, початок якого треба віднести на 30-ті роки XVII ст., оскільки з цього часу дійшли до нас курс риторики Й. Соареца), проте одночасно визнає певну оригінальність у вирішенні авторами курсів окремих питань теорії поезії і красномовства і передусім тих, які не зустрічаються і не могли зустрічатись у західноєвропейських трактатах, як, наприклад, виклад теорії східнословянського силабічного віршування, наявність вітчизняного ілюстративного матеріалу тощо. У кожному курсі е розділи, в яких викладаються окремі питання теорії красномовства, або, частіше всього, друга частина поетики - це відомості зі стилістики і насамперед вчення про фігури і тропи. Широке пояснення в шкільних поетиках знайшла така естетична категорія, як поетичний вимисел (fictio poetica), під якою теоретики розуміли наслідування (відтворення) реальної дійсності, але не точне копіювання навколишнього світу, а тільки правдоподібне. Метою ж ораторської прози було будь-якими засобами, байдуже чи вони були істинними, чи неістинними, переконати слухачів в істинності положення, яке треба було довести.

Українські латиномовні курси теорії поетичного та ораторського мистецтва, прочитані у Києво-Могилянській академії і в інших навчальних закладах країни у XVII - першій половині XVIII ст., відображають формування і розвиток естетико-літературної думки на Україні, а також певною мірою літературної практики періоду, початок якого треба віднести на 30-ті роки XVII ст., оскільки з цього часу дійшли до нас курс риторики Й. Кононовича-Горбацького (1636 р.), поетика А. Старновецького і М. Котозварського «LIЬЕГ агtis роетісае» (1637 р.). На жаль, з наступних 50-ти років не збереглися такі теоретичні курси словесності , проте на підставі наступних трактатів теорії поезії і красномовства, зокрема, опублікованих праць Ф. Прокоповича , а також курсу М. Довгалевського можна безпомилково відтворити процес розвитку естетико-літературної теорії у цьому проміжку часу, враховуючи певну спадковість у викладанні цих дисциплін у школах.

В інтерпретації латиномовних поетик і риторик згаданого періоду помітно дві лінії: перша (М. Петров, В. Рєзанов, В. Данилевський, А. Горнфельд), яка дотримувалась погляду, що вітчизняні курси поезії і красномовства є копіями західноєвропейських трактатів теорії словесності; друга (Д. Бабкін, Г. Сивокінь, Д. Наливайко, І. Іваньо та ін.), хоч не відкидає творчого використання дидаскалами українських шкіл західноєвропейських ренесансних поетик і риторик (А. Доната, Я. Понтана, Ф. Стради, Ю. Скалігера, М.-К. Сарбєвського, С. Лавксміна, Н. Кавсіна, К. Соареца), проте одночасно визнає певну оригінальність у вирішенні авторами курсів окремих питань теорії поезії і красномовства і передусім тих, які не зустрічаються і не могли зустрічатись у західноєвропейських трактатах, як, наприклад, виклад теорії східнословянського силабічного віршування, наявність вітчизняного ілюстративного матеріалу тощо.

Автори курсів теорії поезії українських шкіл XVII - першої половини XVIII ст. не виробили так би мовити «чистої» поетики. У кожному курсі е розділи, в яких викладаються окремі питання теорії красномовства, або, частіше всього, друга частина поетики - це відомості зі стилістики і насамперед вчення про фігури і тропи. Навіть Ф. Прокопович, який у трактаті «De агте роетіса» не відводить спеціального розділу для відомостей з риторики, розглядає їх (фігури і тропи) разом з питаннями теорії поезії.

Теорія художнього слова (поезії і художньої ораторської прози) авторів латиномовних поетик і риторик грунтується на античній теорії художньої мови і, головним чином, на вченні Арістотеля, Діонісія Галікарнаського, Горація, Ціцерона, Квінтіліана, анонімних трактатах «Риторика до Гереннія» і «Про високе» - це основні її джерела. Звідси і розуміння поетичної мови як віршованої мови з поетичним вимислом, що є наслідуванням навколишньої дійсності. Поетичний вимисел і метрична структура-вірш, за їх твердженням,- основні форманти поетичної мови. Крім того, поетична мова повинна бути образною, емоціональною, з певним поетичним словником і поетичною фразеологією, що сформувались протягом століть. Художня проза, на думку авторів давніх українських поетик і риторик, мало чим відрізняється від віршованої поезії, хіба що ритмічною структурою: вірш (мається на увазі античний класичний) був метричним, а проза ритмічною, найчастіше з ритмічними клаузулами, а не суцільно ритмічною.

Широке пояснення в шкільних поетиках знайшла така естетична категорія, як поетичний вимисел (fictio poetica), під якою теоретики розуміли наслідування (відтворення) реальної дійсності, але не точне копіювання навколишнього світу, а тільки правдоподібне. Звідси правдоподібність (vегіsimilіtаs) - характерна особливість художньої дійсності.

На розумінні суті поетичного вимислу авторами українських шкільних поетик, як і взагалі поетичної мови, помітні сліди впливу принципів естетики і поетики стилю барокко і насамперед одного з основних його принципів - консептизму (київська поетика 1720 р., чернігівська поети Й. Липяцького, «Ногtus роеtісиs» М. Довгалевського та ін.).

Призначення поезії, згідно з античною теорією художньої мови, а також з теорією авторів давніх українських поетик,- повчати, хвилювати і розважати . Вітчизняні теоретики, проте, на перший план висували delectare (розважати, приносити насолоду) особливо багатим словесним орнаментом і поетичним вимислом, але ця естетична насолода, без сумніву, розвивала мислення читача (слухача) і впливала на його почуття, тому, по суті, зберігалось це потрійне призначення поетичної творчості. Метою ж ораторської прози було будь-якими засобами, байдуже чи вони були істинними, чи неістинними, переконати слухачів в істинності положення, яке треба було довести. Тому регsuаdeеге - переконувати - основна мета ораторської бароккової прози.

Учення професорів теорії поезії про ритміко-метричну структуру художньої мови ґрунтується також на античній літературній теорії. Це передусім вчення про античну квантитативну версифікаційну систему, знання якої було обовязковим для спудеїв шкіл. У шкільних поетиках широко пояснювались усі деталі цієї системи, і, слід підкреслити, що дидаскали Києво-Могилянської академії та інших шкіл були великими знавцями античного віршування і часто прекрасними поетами, що писали трьома мовами: рідною, латинською і польською (Ф. Прокопович, І. Ярошевицький, М. Довгалевський, Г. Сломинський, М. Козачинський, Г. Кониський та ін.). їх спостереження над античними віршованими формами, зокрема над дактилічним гекзаметром і елегійним дистихом, оригінальні і вносять чимало нового у дослідження цих метричних структур.

Зовсім нове явище у курсах теорії поезії професорів Києво-Могилянської і Московської словяно-греко-латинської академій та інших шкіл країни - це вчення про східнословянське силабічне віршування, яке знаходимо вже у поетиках початку XVIII ст. Його детально розробили у своїх курсах теорії поезії Ф. Квєтницький, М. Довгалевський, Г. Сломинський, С. Добриня, Г. Кониський. Примат у викладі теорії і систематизації форм східнословянського силабічного вірша належить Ф. Квєтницькому, професору Московської словяно-греко-латинської академії, а на Україні - ординар-професору Києво-Могилянської академії М. Довгалевському. На практиці силабічні вірші існували вже в кінці XVI ст. Практика, як відомо, випереджає теорію, і це закономірне явище. Тому, гадаємо, припущення дослідників літератури про те, що на виникнення і розвиток українського літературного силабічного віршування мала вплив народна творчість, ґрунтується на міцній основі. Проте не слід відкидати зовсім впливу польського віршування на розвиток силабічної поезії у стінах шкіл на українських землях, які належали до Польсько-Литовської держави. По-перше, у теоретичних курсах є розділи про польський силабічний вірш і, по-друге, автори цих курсів часто писали силабічні вірші польською мовою.

Коли мова йде про виклад у поетиках основ східнословянської силабічної системи версифікації, то необхідно вказати ще й на певний вплив теоретичних трактатів і поетичної творчості російських теоретиків художнього слова (А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М. Ломоносова) на розвиток української поезії, у якій уже в першій половині XVIII ст. чітко визначався нахил у напрямку тонізації (вірші Ф. Прокоповича та ін.). їх теорія у кінці першої і, особливо, у другій половині XVIII ст. завойовувала собі права у стінах шкіл і поступово замінювала стару латинську теорію версифікації.

Поява розділу про східнословянську силабічну систему віршування та ілюстративного матеріалу тодішньою українською мовою у курсах теорії поезії - наочний і дуже важливий аргумент проти помилкового твердження вчених (М. Петрова, В. Резанова, В. Данилевського, А. Горнфсльда та ін.) про повну залежність вітчизняних поетик від західноєвропейських.

Стилістична теорія авторів українських шкільних курсів словесності XVII - першої половини XVIII ст., яка сформувалась на основі античної (Арістотель, Діонісій Галікарнаський, Ціцерон, Квінтіліан, «Риторика до Гереннія», «Про високе») з урахуванням досягнень західноєвропейської ренесансної поетики, а також вітчизняної естетико-літературної думки, посідає важливе місце у розвитку вітчизняних учень про стиль і художню мову як мистецтво слова. Зокрема, слід підкреслити велику роль стилістичної теорії Ф. Прокоповича у формуванні естетичних смаків професорів Києво-Могилянської академії та інших шкіл, а також у розвитку літератури наступного періоду.

Основний зміст стилістичної теорії авторів давніх українських курсів словесності - це вчення про суть, достоїнства і вади літературного стилю, про його жанрові різновиди, про підбір і розміщення слів у реченні і експресивно-емоціональних засобів вираження, •найважливіші особливості словесного вираження такі: краса , побудова і достоїнства . Перша особливість полягає в тому, щоб словесне вираження було зрозумілим, красивим, відповідним і відзначалось чистотою мови. Багато уваги у стилістичній теорії авторів поетик і риторик приділялось відповідності - діалектичному звязку форми і змісту - одному з головних принципів античної класичної естетики. Підбір слів та їх розміщення у реченні, вчення про період і про експресивно-емоціональні засоби вираження (тропи і фігури) - всі ці питання стилістики розглядались переважно у риторичних курсах, проте знання їх було обовязковим як для оратора, так і для поета.

Пряме відношення до теорії стилю мають розділи в риториках про емоціональну сторону ораторської прози і про спосіб збудження у слухачів різних емоцій. Такі розділи, на наш погляд, мають неабияке значення не тільки для ораторів-початківців і поетів, а й для історії вітчизняної психології, зокрема, змістовний розділ є в «De агте гhеtогіса» Ф. Прокоповича, оригінальний цікавими спостереженнями і висновками київського професора.

Учення про три роди стилю - високий, низький і середній, яке сягає своїм корінням в античну теорію художньої мови, знайшло свій подальший розвиток у стінах Києво-Могилянської академії у XVII - першій половині XVIII ст.

У теорії літературних родів і видів дидаскалів українських шкіл згаданого періоду, в основі якої лежить учення античних теоретиків літератури, помічається вплив естетики барокко і особливо бароккового консептизму, який надзвичайно яскраво відобразився в епіграматичній, курйозній і фігурній поезії. Консепт (лат. сопсеріиз, аситеп, аси-Іит, агдиіит, агдиііае), джерела якого треба шукати в античній поезії (у творчості Сенеки Старшого, Лукана, Апулея, Плінія Молодшого та інших представників «срібної» латині),-це поєднання протилежностей у випадкову гармонію, узгоджена неузгодженість (сопсогз дізсогсііа). Консепти, словесні смислові, використовувались як у поезії, так і в ораторській прозі. Барокковий консептизм і бароккова стилістична перенасиченість засобами вираження, яка створює ілюзорну видимість певної новизни і незвичності та викликає у слухачів здивування, призводили до порушення класичного принципу декоруму, класичної міри барокковою надмірністю, класичної гармонії барокковою дисгармонією, класичного спокою і симетрії бароковою дина про ритміко-синтаксичну структуру художньої мови. Згідно з їх ученням найважливіші особливості словесного вираження такі: краса , побудова і достоїнства . Перша особливість полягає в тому, щоб словесне вираження було зрозумілим, красивим, відповідним і відзначалось чистотою мови. Багато уваги у стилістичній теорії авторів поетик і риторик приділялось відповідності - діалектичному звязку форми і змісту - одному з головних принципів античної класичної естетики. Підбір слів та їх розміщення у реченні, вчення про період і про експресивно-емоціональні засоби вираження (тропи і фігури) - всі ці питання стилістики розглядались переважно у риторичних курсах, проте знання їх було обовязковим як для оратора, так і для поета.

Пряме відношення до теорії стилю мають розділи в риториках про емоціональну сторону ораторської прози і про спосіб збудження у слухачів різних емоцій. Такі розділи, на наш погляд, мають неабияке значення не тільки для ораторів-початківців і поетів, а й для історії вітчизняної психології, зокрема, змістовний розділ є в «De агте гhеtогіса» Ф. Прокоповича, оригінальний цікавими спостереженнями і висновками київського професора.

Учення про три роди стилю - високий, низький і середній, яке сягає своїм корінням в античну теорію художньої мови, знайшло свій подальший розвиток у стінах Києво-Могилянської академії у XVII - першій половині XVIII ст.

У теорії літературних родів і видів дидаскалів українських шкіл згаданого періоду, в основі якої лежить учення античних теоретиків літератури, помічається вплив естетики барокко і особливо бароккового консептизму, який надзвичайно яскраво відобразився в епіграматичній, курйозній і фігурній поезії. Консепт (лат. сопсеріиз, аситеп, аси-Іит, агдиіит, агдиііае), джерела якого треба шукати в античній поезії (у творчості Сенеки Старшого, Лукана, Апулея, Плінія Молодшого та інших представників «срібної» латині),-це поєднання протилежностей у випадкову гармонію, узгоджена неузгодженість (сопсогз дізсогсііа). Консепти, словесні смислові, використовувались як у поезії, так і в ораторській прозі. Барокковий консептизм і бароккова стилістична перенасиченість засобами вираження, яка створює ілюзорну видимість певної новизни і незвичності та викликає у слухачів здивування, призводили до порушення класичного принципу декоруму, класичної міри барокковою надмірністю, класичної гармонії барокковою дисгармонією, класичного спокою і симетрії барокковою динамічністю і асиметричністю, внаслідок чого формі надавався пріоритет перед змістом твору.

XVII - перша половина XVIII ст.- період становлення і розвитку української літератури, її родів і видів, і, безперечно, шкільні курси теорії поетичного і ораторського мистецтва відіграли значну роль у цьому процесі, на який водночас мала вплив народна творчість. Взаємозвязок народної творчості і літературної теорії та практики був важливим фактором у розвитку художньої творчості цього періоду. З літературних жанрів найпоширенішими були шкільна драматична, панегірична, епіграматична, курйозна і фігурна поезія, стилістична приналежність якої до барокко не викликає сумніву.

Аналіз латиномовної поезії, творцями якої були переважно професори Києво-Могилянської академії, дає підстави говорити про її барокковий характер, про неабияку поетичну майстерність її авторів, про відображення у ній ідеалів як викладацького, так і студентського складу академії - любові до своєї батьківщини і до свого народу. Тісний звязок, а не відірваність від життя країни і народу-одна з характерних особливостей латиномовної поезії.

Давні українські шкільні курси теорії словесності (як і взагалі художнє слово) відіграли значну роль не тільки у розвитку теоретичних основ художньої літератури згаданого періоду, але й у жорстокій класовій боротьбі, що мала помітний релігійний характер, особливо на українських і білоруських землях, які входили до складу Польсько-Литовської держави, де боротьба за збереження православної віри була частиною соціальної і національної боротьби українського і білоруського народів проти польської шляхти і католицизму як ідеології іноземних гнобителів. У цій визвольній боротьбі наочно відобразилось прагнення народів до обєднання з великим російським народом у єдиній державі. Ця ідея знайшла своє відображення також у теоретичних курсах словесності і в художній літературі того часу, і роль київських учених у її здійсненні велика і незаперечна.