Ліквідність та кредитна діяльність банків - Контрольная работа

Поняття ліквідності банку, фактори, що впливають на неї. Сутність кредитної діяльності банків.

Зміст

15. Поняття ліквідності банку, фактори, що впливають на неї. Механізм регулювання ліквідності банків з боку НБУ банк ліквідність кредит валюта

Ліквідність банку є одним з найважливіших показників, що характеризують фінансову стійкість банківської установи, вона показує достатність власних коштів того чи іншого банку для забезпечення захисту інтересів його вкладників та інших кредиторів, а також характеризують здатність банківської установи забезпечувати своєчасне виконання своїх грошових зобовязань.

Ліквідність - це його здатність своєчасно виконувати свої зобовязання. Інакше кажучи, сума його грошових коштів, які можна швидко мобілізувати з інших джерел, дають змогу вчасно виконувати зобовязання, відображені в пасиві балансу. Зокрема, з метою підтримання ліквідності, банк повинен мати певний резерв для виконання непередбачених зобовязань, які можуть бути зумовлені як змінами стану грошового ринку, так і фінансовим станом клієнтів або банків партнерів.

Ліквідність банку є запорукою його стійкості, оскільки банк, який володіє достатнім рівнем ліквідності, може з мінімальними затратами для себе виконувати такі функції: - проводити платежі за дорученням клієнтів;

- повертати кредиторам (вкладникам)кошти як з настанням терміну погашення, так і достроково;

- сплачувати випущені цінні папери;

- відповідати за зобовязаннями, які можуть відбутися в майбутньому, в тому числі за позабалансовими зобовязаннями. [8]

Фактори що впливають на стан ліквідності банку поділяють на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх факторів відносять: капітальну базу банку, якість його активів, депозитів, ступінь залежності від зовнішнього фінансування, збалансованість активів та пасивів за строками, якість менеджменту, імідж банку.

Капітальна база банку забезпечує фінансову стійкість банку. Власний капітал, основу якого становлять статутний та інші фонди, є головним захисним джерелом поглинання ризику активів та гарантування коштів клієнтів. Чим більший власний капітал банку, тим більша, за інших рівних умов, його ліквідність.

Якість активів визначається на основі їх ліквідності, ризикованості, дохідності та диверсифікованості. Ліквідність активів - це їх здатність трансформуватися в грошові кошти через їх реалізацію або погашення зобовязань боржником. Ступінь ліквідності активів залежить від їх призначення. Активи банку в грошовій формі призначені для виконання платіжної функції, інші - для отримання доходу тощо. У звязку з цим за ступенем ліквідності активи банку можна поділити на кілька груп: Першу групу становлять високоліквідні активи, до яких відносять: - грошові кошти банку в його касі та на кореспондентських рахунках;

- державні цінні папери (за стабільної фінансової ситуації), які банк може продати у разі браку готівкових коштів.

Підтримання обсягу першої групи активів на певному рівні є необхідною умовою забезпечення ліквідності банку.

Другу групу активів за ступенем ліквідності становлять короткострокові позички клієнтам, міжбанківські кредити, факторингові операції, корпоративні цінні папери. Ці активи мають довший період перетворення в грошові кошти.

Третя група охоплює довгострокові вкладення та інвестиції банку, довгострокові позички, лізингові операції, інвестиційні цінні папери.

До четвертої групи відносять низьколіквідні активи у вигляді прострочених позичок, деяких цінних паперів, будівель і споруд.

Диверсифікованість активів означає ступінь розподілу ресурсів банку за різними сферами розміщення. Показниками диверсифікованості є: структура активів банку за основними напрямами вкладення ресурсів, структура кредитних вкладень за обєктами та субєктами, структура портфеля цінних паперів, структура валют, з якими банк здійснює валютні операції, структура банків-кореспондентів тощо. Чим більша диверсифікованість активів, тим вища ліквідність банку.

Якість депозитної бази визначається часткою стабільних депозитів у банку. Підвищення стабільної частки депозитів зменшує потребу банку в ліквідних коштах, оскільки передбачає відновлюваність зобовязань банку. Найбільша стабільність спостерігається у депозитів до запитання, що повязано з їх низькою залежністю від рівня процентної ставки. Незважаючи на те, що ці депозити мають бути погашені на першу вимогу в будь-який момент (невідомий банку), загальна їх сума (за стабільної економічної ситуації та стійкого фінансового стану банку) залишається стабільною (витрати клієнтів з цих депозитів перекриваються надходженнями коштів на них).

З іншого боку, стабільність депозитів до запитання знижується через складність прогнозування їх витрачання, тоді як за строковими депозитами точно відомий термін виплати, хоча їх належність до банку значною мірою визначається рівнем процентної ставки.

Залежність від зовнішнього фінансування істотно впливає на ліквідність банку. Міжбанківський кредит у не дуже великих обсягах та не за великими процентними ставками не завдає шкоди ліквідності банку, а навпаки - дає змогу ліквідувати тимчасову нестачу коштів, іноді найдешевшим способом. Але якщо міжбанківський кредит переважає в ресурсах банку, несприятлива конюнктура на міжбанківському ринку може призвести до краху банку. Банк, що дуже залежить від зовнішніх джерел фінансування, не має власної бази для бізнесу, не має перспектив розвитку та ризикує стійкістю своєї ресурсної бази.

Збалансованість активів та пасивів за строками має значний вплив на ліквідність банку. Виконання банком зобовязань перед клієнтами передбачає погодження строків, на які інвестуються кошти, зі строками, на які ці кошти надали вкладники. Певна частина депозитів може використовуватись і для довгострокового інвестування чи кредитування, але для більшої частини активів та пасивів збалансованість за строками є необхідною.

Розглянуті фактори, що зумовлюють ліквідність банку, мають більше чи менше значення залежно від індивідуальних особливостей банку, фінансового стану засновників, кола клієнтів, терміну функціонування банку, спеціалізації, якості менеджменту тощо.

Тому, визнаючи багатофакторність проблеми ліквідності банку, важливо також враховувати його індивідуальність, виділяти головні фактори, що мають для даного банку найістотніше значення.

Стан ліквідності банку дуже залежить від ряду зовнішніх факторів, що лежать за межами компетенції банків. Ці фактори можна розділити на програмні, надзвичайні, сезонні, циклічні, довгострокові тощо.

Програмними факторами є економічне становище країни, її економічна політика (особливо грошово-кредитна, фіскальна), розвиток ринку цінних паперів та міжбанківського ринку, організація системи рефінансування, повноваження та ефективність роботи контрольних органів.

Надзвичайними факторами вважають страйки, наслідки стихійних лих, військові конфлікти, революційні, політичні та економічні події.

Сезонні зміни, як правило, повязані з сільськогосподарськими роботами та функціонуванням інших сезонних галузей. У комерційних банків збільшуються вклади восени, після збирання врожаю та підвищується попит на кредитні ресурси навесні.

Циклічні зміни зумовлені піднесенням або спаданням ділової активності товаровиробників та підприємців в економіці країни. Ці зміни найбільш характерні для періоду економічних криз або фаз піднесення та економічного процвітання.

Довгострокові коливання можуть охоплювати кілька економічних циклів та бути результатами таких факторів, як зрушення в споживанні, заощадженні, інвестиційних процесах, кількості населення, його зайнятості, науково-технічному рівні виробництва тощо.

Таким чином, ліквідність банку - якісний стан його діяльності, обумовлений великою кількістю факторів, що постійно змінюються, це динамічний стан, що складається поступово.

Узагальнюючи, можна сказати, що на динаміку зміни суми ліквідних коштів у банку впливають два основні фактори: 1. залучення або втрата коштів у звязку зі збільшенням або зменшенням вкладів;

2. залучення або втрата коштів у звязку зі зростанням (скороченням) кредитів та (або) інвестицій.

Виходячи з цього дуже важливим питанням є вимірювання ліквідності банку в кожний момент (ліквідності як «запасу»), передбачення майбутньої ліквідності в плановому періоді (на основі прогнозування зміни обсягу депозитів, кредитів та інвестицій як головних джерел формування та напрямків використання коштів) та на цій основі безпосереднє управління ліквідністю через управління активами та пасивами з метою забезпечення виконання банком своїх зобовязань у строк, в повній сумі та не на шкоду прибутковості.

Ліквідність банківської системи регулюється центральними банками через механізми рефінансування, управління золотовалютними резервами, операції на відкритому ринку.

Механізм рефінансування - це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи.

Для комерційних банків рефінансування в центральному банку - це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків - це, по-перше, канал безготівкової емісії, а по-друге, - спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобовязані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право.

Управління золотовалютними резервами країни є органічною складовою валютної політики центрального банку, що безпосередньо впливає на можливості ефективного використання ним основних інструментів валютного регулювання, зокрема таких, як девізна політика, установлення режиму валютного курсу, ревальвації та девальвації тощо.

Золотовалютні резерви - це належні державі валютні активи, що включають золото та міжнародні платіжні засоби і можуть бути використані для міжнародних розрахунків та погашення зовнішніх боргів.

Призначенням золотовалютних резервів є забезпечення міжнародних торговельно-економічних і кредитно-фінансових відносин, що здійснюються на рівні держав, належною кількістю платіжних засобів, покриття дефіциту платіжного балансу, а також проведення девізної політики центральним банком через валютні інтервенції на ринку.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості кредитів. У результаті центральний банк отримує можливість впливати на розмір грошової маси і рівень процентної ставки у потрібному напрямку, тобто досягаючи заздалегідь поставленої мети.

Обєктом операцій на відкритому ринку виступають, як правило, цінні папери, що мають високу ліквідність, користуються повсюдним попитом при незначних коливаннях ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку в основному з державними цінними паперами на вторинному ринку.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для використання. В той же час для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів, які відрізняються за цілим рядом параметрів, а саме: - формою угоди (звичайна купівля чи продаж або ж на умовах зворотної купівлі - РЕПО);

- обєктом угоди;

- терміновістю угоди;

- учасниками угоди.

Для вимірювання ліквідності банку використовується, щонайменше два підходи: 1. на основі фінансових коефіцієнтів, які розраховуються за балансами і відображають стан ліквідності балансу банку;

2. на основі визначення потенційної потреби в ліквідних коштах для виконання своїх зобовязань.

Ліквідність окремого банку піддається регулюванню через установлення певних вимог до ліквідності його балансу. На основі балансу можна розрахувати цілий ряд показників ліквідності, які відображають або співвідношення між активами і зобовязаннями з однаковими строками повернення (один день, один місяць, три місяці, рік тощо) або співвідношення між активами різного рівня ліквідності (високоліквідні активи/робочі активи; активи первинної ліквідності/загальні активи тощо).

Національний банк України на сьогодні регулює ліквідність комерційних банків за допомогою трьох нормативів: нормативу миттєвої ліквідності, нормативу поточної ліквідності і нормативу короткострокової ліквідності.

Норматив миттєвої ліквідності характеризує спроможність банку погашати свої зобовязання за поточними рахунками за рахунок активів первинної ліквідності (грошових коштів у касі банку та на кореспондентських рахунках НОСТРО).

Норматив поточної ліквідності характеризує спроможність банку погашати свої поточні зобовязання за рахунок активів первинної та вторинної ліквідності, до яких, крім абсолютно ліквідних активів, відносять активи зі строками повернення до одного місяця.

Норматив короткострокової ліквідності характеризує спроможність банку погашати свої короткострокові зобовязання за рахунок короткострокових активів. Короткостроковими вважаються активи та зобовязання банку з кінцевим строком повернення до одного року.

Постійний контроль за допустимою мірою ризику незбалансованої ліквідності дає змогу центральним банкам «тримати руку на пульсі» ліквідності банківської системи в цілому і своєчасно застосовувати ті чи інші механізми її регулювання. [7]

45. Сутність кредитної діяльності банків. Інструменти зовнішнього регулювання кредитної діяльності

Кредит - це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.

Дане визначення кредиту випливає із самої мети банківського бізнесу, тобто отримання зиску за рахунок вмілого, раціонального та безпечного вкладення банківського капіталу. Принцип забезпеченості надання кредиту означає наявність у банку права для захисту власних інтересів, недопущення збитків від можливого неповернення боргу позичальником через його неплатоспроможність. Принцип тимчасового користування, повернення та строковості має на увазі те, що кредит повинен бути повернутий банку позичальником не пізніше обумовленого при наданні позики терміну. Принцип платності за кредит передбачає право банку справляти плату у вигляді процента за користування позикою, котра власне є основним джерелом традиційних доходів комерційного банку й складає зміст банківського бізнесу. Принцип цільового використання кредиту визначає вкладення позичкових коштів у конкретні цілі діяльності позичальника.

З іншого боку, кредит - це економічні відносини між юридичними, фізичними особами та державою з приводу перерозподілу вартості на вищевказаних засадах.

Загалом кредит застосовується у таких формах: банківський кредит - основна форма кредиту, що надається субєктам кредитування усіх форм власності на певний строк, під забезпечення, з нарахуванням процентів за користування кредитом;

1) комерційний кредит - характеризує кредитну угоду між двома субєктами господарської діяльності щодо реалізації товарів та послуг з відстрочкою їх оплати. Банк приймає участь у даній угоді шляхом надання кредиту векселедержателю під акцептовані платником векселі;

лізинговий кредит - відносини, які виникають у випадку оренди майна. Банк придбаває певне майно та згідно договору оренди передає його клієнту. Орендна плата складається з двох величин: вартості майна та комісійної винагороди банку за лізингові послуги, котра дорівнює проценту за кредит;

2) іпотечний кредит - надається під заставу нерухомого майна;

3) споживчий кредит - його можуть отримати фізичні особи тільки у національній грошовій одиниці на придбання товарів тривалого користування та повертати банку у розстрочку;

4) бланковий кредит - винятковий вид кредиту, що надається особливо надійним позичальникам без забезпечення кредиту під вищу процентну ставку;

5) консорціумний кредит - надається кількома банками.

Якщо кредитором є комерційний банк, то можна виокремити наступні види економічних відносин, повязаних із кредитом: 1. Найпоширеніші - кредитні відносини між банком з одного боку та підприємствами, господарськими організаціями i товариствами з іншого. Саме такі відносини найкраще відповідають умовам розвинутих товарно-грошових відносин, що мають місце у ринковій економіці.

2. Кредитні відносини між банками та державою. У даний час комерційні банки беруть непряму участь у кредитуванні держави, купуючи облігації державних позик у її генерального агента - Національного банку України, тобто шляхом інвестування капіталу у державні цінні папери.

3. Кредитні відносини між банком та населенням для придбання фізичними особами споживчих тривалого користування та послуг.

4. Міжбанківські кредитні відносини. Зазвичай цей вид кредитних відносин використовується банками для підтримання необхідних нормативів та показників банківської діяльності, а також негайного виконання своїх зобовязань перед іншими кредиторами.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім субєктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом.

Комерційний банк у залежності від потреб та можливостей позичальника, а також інтересів самого банку може надавати кредити на різних умовах. Тому на практиці існує поділ банківських позик за різноманітними ознаками та критеріями, тобто класифікація кредитів для полегшення контролю та управління кредитним портфелем банку: - за призначенням та характером використання позикових коштів;

- за наявністю та видом (характером) забезпечення кредиту;

- за строками використання кредиту;

- за методами надання та способами повернення кредиту;

- за характером та способом сплати процента;

- за числом кредиторів;

- за ступінню ризику тощо.

Кредитні операції є найважливішим джерелом прибутку банку, проте у звязку зі збільшенням в останні роки випадків неповернення кредитів дані операції складають підвищену небезпеку для стійкості та стабільності банку в цілому. Прикладом щодо цього можуть слугувати долі ряду банків України, краху котрих сприяла ризикована кредитна політика.

Кредитні відносини між комерційними банками та позичальниками будуються на підставі кредитних договорів (угод). У практиці діяльності банків розрізняється кредитування пряме й опосередковане. При прямому кредитуванні договір на позичку укладається безпосередньо між банком-кредитором i позичальником. Опосередковане кредитування відбувається при купівлі банком фінансових зобовязань позичальника.

Кредитний договір між банком та позичальником укладається тільки у письмовій формі, в якому визначаються взаємні зобовязання та відповідальність сторін. Договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, так i способом обміну листами та зверненнями. Відповідно до принципів кредитування кредитний договір передбачає такі основні засади: 1. Визначення призначення кредиту та його розмір.

2. Визначення строку користування позичальником кредитом. Датою надання кредиту вважається дата виникнення заборгованості на позичковому рахунку позичальника.

3. Визначення форми надання кредиту та виду позичкового рахунку.

4. Визначення виду забезпечення кредиту.

5. Визначення плати (процентів) за користування кредитом.

6. Визначення порядку погашання кредиту та процентів за надану позику.

7. Права i відповідальність сторін щодо надання i погашення кредиту.

8. Контрольні та інші заходи банку щодо повернення наданого кредиту.

У разі прийняття рішення про продовження співпраці з потенційним позичальником після укладання кредитного договору йому надаються позичкові кошти залежно від обраного методу кредитування.

Загалом методи кредитування банками субєктів господарювання є складовою частиною кредитного механізму. Зворотній рух кредиту визначається такими факторами, як безпосередній процес виробництва та обігу, а також зміна залишку забезпечення, котра є прямим наслідком названого процесу. Беручи це до уваги, вирізняють методи кредитування за оборотом i за залишком, а також оборотно-сальдовий метод. Дані особливості зворотнього руху кредиту проявляються через окремі елементи методів кредитування: вид позичкового рахунку, порядок надання кредиту, способи його повернення та організація банківського контролю за дотриманням принципів кредитування, наведених вище.

Власне зміст кредитних операцій комерційних банків полягає в укладенні та виконанні договорів щодо надання кредиту між банком та позичальником, які супроводжуються записами за банківськими рахунками з відповідним відображенням у балансах контрагентів кредитного договору, тому значення вказаних елементів відіграє суттєву роль у визначенні та виборі банком методу кредитування субєкта.

Кредити надаються субєктам господарської діяльності у безготівковій формі шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку як у національній, так i в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника.

Отже, основними рисами сучасної структури кредитування є: 1. Кредитні операції здійснюються банком у межах його кредитних ресурсів.

2. Діяльність банку залежить від обовязкових економічних нормативів, встановлених Національним банком України.

3. Базування кредитних операцій на договірній системі. Банк та клієнт укладають договір, в якому зазначаються умови та методи кредитування, права та обовязки сторін. У разі невиконання вказаних зобовязань винна сторона несе відповідальність.

4. Перенесення акценту на кредитування субєкта, а не обєкта.

5. Перехід до таких форм кредитування, котрі забезпечують повернення позик.

6. Значне місце займають міжбанківські позики для підтримання банками встановлених нормативів.

7. У даний час методи кредитування єдині для всіх галузей. [10]

У світовій економічній практиці центральні банки використовую наступні інструменти кредитного регулированія: - зміна нормативу обовязкових резервів або так званих «резервних вимог»;

- процентна політика центрального банку, тобто зміна механізму запозичення коштів комерційними банками у центрального банку або депонування коштів комерційних банків у центральному банку;

- Операції на відкритому ринку із державними цінними паперами.

Обовязкові резерви являють собою певний запас грошових коштів в розмірі встановленої процентної частки від зобовязань комерційного банку, Ці резерви комерційні банки зобовязані зберігати в центральному банку. Проте зміна норми обовязкових резервів комерційних банків або резервних вимог використовується як інструмент, що застосовується з метою найбільш швидкого налаштування грошово-кредитної сфери.

Цей інструмент кредитного регулювання є найбільш потужним, але достатньо грубим, оскільки торкається основи всієї банківської діяльності. Навіть незначна зміна норми обовязкових резервів може викликати значні зміни в обємі банківських резервів і привести до змін в кредитній політиці комерційних банків.

Процентна політика центрального банку може представлена двома напрямками: як політика регулювання позик комерційних банків у центрального банку і як депозитна політика центрального банку. Інакше вона може бути названо політикою облікової ставки, або ставки рефінансування.

Дисконтну ставку (ставку рефінансування) встановлює центральний банк. Зменшення її робить для комерційних банків позики дешевими. При отриманні кредиту від центрального банку збільшуються резерви комерційних банків, викликаючи мультиплікаційне збільшення кількості грошей в обігу.

Визначення розміру облікової ставки - один із найбільш важливих аспектів кредитно політики, а зміна облікової ставки виступає показником змін в області кредитно регулювання. Розмір облікової ставки звичайно рівня залежить від очікуваної інфляції і в той же час надає на інфляцію великий вплив. Коли центральний банк має намір помякшити кредитно політику, він знижує облікову (відсоткову) ставку. Процентні ставки необовязкові для комерційних банків у сфері їх кредитних відносин зі своїми клієнтами і з іншими банками. Однак рівень офіційної облікової ставки є для комерційних банків орієнтиром при проведенні кредитних операцій.

Водночас саме використання цього інструмента кредитної політики показує, що результати кредитної політики досить слабо передбачувані.

Операції на відкритому ринку із державними цінними паперами є в світовій економічній практиці основним інструментом кредитної політики. Центральний банк продає або купує по заздалегідь встановленим курсом цінні папери, у тому числі державні, що формують внутрішній борг країни. Цей інструмент вважається найбільш гнучким інструментом регулювання кредитних вкладень і ліквідності комерційних банків.

Розглянуті інструменти кредитної діяльності використовуються центральним банком в комплексі у відповідності до мети кредитної політики. Оптимальна комбінація інструментів кредитної політики залежить від стадії розвитку і структури фінансових ринків, від ролі центрального банку в економіці країни.

Доведено, що крім традиційних інструментів зовнішнього регулювання кредитної діяльності банку, доцільно використовувати кредитний дериватив, який надає можливість тимчасово передати кредитний ризик третій особі (фінансовій установі). Ризик переходить з балансу банка на баланс іншого фінансового посередника, причому банк продовжує обслуговувати кредит, а кошти від погашення на період обертання кредитного деривативу передає третій особі.

Враховуючи чинне законодавство України та світовий досвід, запропоновано методичний підхід до хеджування кредитного ризику через інструмент регулювання кредитної діяльності банку - кредитний дериватив. Основними компонентами ціни кредитного деривативу є витрати на покриття кредитного ризику та придбання кредитного захисту, який зменшує ризикове навантаження для банку. Вартість кредитного ризику може змінюватися під впливом попиту та пропозиції на кредитні деривативи, які є обєктом купівлі/продажу на фондовому ринку відповідно до повного їхнього котирування.

75. Переказ іноземної валюти за рахунок особистих коштів громадян

З метою забезпечення майнових прав громадян щодо розпорядження власними коштами встановлюються правила які регулюють перекази за поточними валютними неторговельними операціями, що здійснюються за дорученням і на користь фізичних осіб, а саме: - порядок здійснення уповноваженими банками, небанківськими фінансовими установами та національним оператором поштового звязку (далі - банки) переказів за дорученням фізичних осіб - резидентів і нерезидентів (далі - перекази) за межі України та в межах України;

- порядок виплати банками переказів із-за кордону та в межах України фізичним особам - резидентам і нерезидентам. [9]

Правила не поширюються на перекази, що повязані з підприємницькою та інвестиційною діяльністю фізичних осіб.

До переказів фізичних осіб за поточними валютними неторговельними операціями належать такі: 1. На оплату витрат іноземним судовим, слідчим, нотаріальним та іншим повноважним органам (у тому числі сплата податків, зборів інших обовязкових платежів), витрат іноземних адвокатів у разі порушення справ за кордоном, у яких позивачем або відповідачем є фізична особа;

2. На оплату витрат на лікування в медичних закладах іншої держави, а також на оплату витрат на транспортування хворих;

3. На оплату витрат на навчання і стажування в навчальних закладах іншої держави, витрат на проведення тестів, іспитів тощо;

4. На оплату участі в міжнародних симпозіумах, семінарах, конференціях, конгресах, виставках, ярмарках, культурних і спортивних заходах, а також інших міжнародних зустрічах, що відбуваються на територіях іноземних країн;

5. На оплату витрат на придбання літератури та передплатних видань, що видаються за кордоном;

6. На оплату зборів (мита) за дії, повязані з охороною прав на обєкти інтелектуальної власності, уключаючи оплату послуг, які надаються патентними відомствами інших країн, і послуг патентних повірених за кордоном;

7. На оплату витрат, повязаних зі смертю громадян за кордоном (транспортні витрати і витрати на поховання);

8. На оплату послуг за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя, укладеними з нерезидентами, за наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України, отриманої в порядку, визначеному Національним банком;

9. На оплату продукції, робіт, послуг, прав інтелектуальної власності, що набуваються в нерезидентів за кордоном для власного споживання;

10. На оплату вступних, членських внесків до міжнародних організацій;

11. Платежі у звязку з прийняттям спадщини;

12. У разі виїзду за кордон на постійне місце проживання;

13. З оплати праці, стипендій, пенсій, аліментів, державної допомоги, матеріальної допомоги, допомоги родичів, благодійної та гуманітарної допомоги, виплат і компенсацій, уключаючи виплати з відшкодування шкоди, заподіяної робітникам унаслідок каліцтва, професійного захворювання або іншого ушкодження здоровя, що повязані з виконанням ними трудових обовязків, жертвам політичних репресій, жертвам нацистських переслідувань, членам їх родин і спадкоємцям, відшкодування за страховими випадками, премій, призів, успадкованих коштів, коштів за договорами дарування, коштів, заощаджених на рахунках, і прибутків за ними;

14. З оплати авторських гонорарів, премій, призів та інших виплат за використання обєктів права інтелектуальної власності фізичних осіб;

15. На підставі вироків, рішень, ухвал і постанов судових, слідчих та інших правоохоронних органів.

Фізична особа для здійснення переказу має подати до банку такі документи: - платіжне доручення або заяву на переказ готівки, або документ відповідної платіжної системи на відправлення переказу;

- паспорт або документ, що його замінює;

- документи, що підтверджують наявність підстав для здійснення переказу за межі України.

Підтвердними документами для фізичних осіб - резидентів є договори (контракти), рахунки-фактури, листи-розрахунки чи листи-повідомлення юридичних осіб - нерезидентів, повноважних органів іноземних країн, листи адвокатів чи нотаріусів іноземних країн, позовні заяви, запрошення (виклики), документи про родинні стосунки та інші підтвердні документи, що використовуються в міжнародній практиці. Підтвердні документи (крім документів про родинні стосунки) повинні містити такі реквізити: повну назву і місцезнаходження отримувача, назву банку та реквізити рахунку, на який здійснюється переказ, назву валюти, суму до сплати, призначення платежу.

Для фізичних осіб - нерезидентів підтвердними документами є документи, що підтверджують джерела походження готівки.

Не допускається подання підтвердних документів, роздрукованих з мережі Інтернет.

Офіційні документи, які були видані на території іноземної держави, мають бути легалізовані в установленому порядку, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь Україна, не передбачено інше.

Під час здійснення переказів фізичними особами - резидентами і нерезидентами на оригіналах підтвердних документів робиться відмітка банку, яка має містити дату здійснення переказу, суму перерахованої іноземної валюти і засвідчуватися підписом відповідального працівника валютного підрозділу та відбитком його особистого штампа або штампа цього підрозділу, або печатки банку. Копії з оригіналів документів, на яких зроблена зазначена відмітка, а також копії документів про родинні стосунки зберігаються в документах дня.

Для отримання переказу фізична особа має подати до банку такі документи: - заяву на видачу готівки або документ, установлений відповідною платіжною системою на одержання переказу;

- паспорт або документ, що його замінює.

Документи на здійснення чи отримання переказу мають містити обовязкові реквізити, передбачені вимогами нормативно-правового акта Національного банку, який регулює порядок оформлення касових документів.

Якщо виплата переказу, що надійшов в іноземній валюті, здійснюється на бажання клієнта (на підставі його заяви) у гривнях, банк здійснює перерахування іноземної валюти в гривні за курсом банку, що діє на час здійснення операції.

Переказ фізичною особою - резидентом і нерезидентом у межах України іноземної валюти на поточний рахунок в іноземній валюті чи з поточного рахунку в іноземній валюті та переказ нерезидентом національної валюти на поточний рахунок у національній валюті чи з поточного рахунку в національній валюті здійснюються згідно з режимом цих рахунків, передбаченим нормативно-правовим актом Національного банку, що встановлює порядок використання рахунків.

Переказ без відкриття рахунку в межах України для виплати його готівкою без зарахування на поточний рахунок за дорученням фізичної особи - резидента і нерезидента здійснюється банком виключно в національній валюті.

Комісійна винагорода за відправлення та виплату переказу стягується виключно в гривнях.

Перекази іноземної валюти за межі України та в Україну за дорученням і на користь фізичних осіб

Відповідно до вимог цих правил фізичні особи - резиденти можуть здійснювати за межі України перекази іноземної валюти: 1. у сумі, що в еквіваленті не перевищує 15 000 гривень в один операційний (робочий) день, - з поточного рахунку в іноземній валюті або без його відкриття (на бажання клієнта) без підтвердних документів;

2. у сумі, що в еквіваленті перевищує 15 000 гривень в один операційний день, - виключно з поточного рахунку в іноземній валюті на підставі підтвердних документів.

У разі виїзду за кордон на постійне місце проживання громадяни можуть здійснювати за межі України перекази іноземної валюти з власних поточних рахунків без обмеження суми. Підставою для зазначених переказів є предявлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон (для осіб без громадянства - документа, що посвідчує особу) з відміткою про виїзд на постійне місце проживання із зазначенням країни виїзду. Копії сторінок паспорта або документа, що посвідчує особу, де зазначені прізвище, імя, по батькові (за наявності) та відмітка про виїзд на постійне місце проживання, зберігаються в документах дня банку.

Фізичним особам - нерезидентам дозволяється без відкриття поточних рахунків в іноземній валюті переказувати за межі України суму, що не перевищує в еквіваленті 15 000 гривень в один (робочий) день, на підставі документів, що підтверджують джерела походження іноземної валюти.

Перекази в іноземній валюті за межі України з поточних рахунків фізичних осіб - нерезидентів здійснюються без обмеження суми.

Зарахування на поточні рахунки фізичних осіб - резидентів і нерезидентів переказів із-за кордону та подальша їх виплата з цих рахунків здійснюються без обмеження суми.

Іноземна валюта, переказана з-за кордону на користь фізичної особи - резидента і нерезидента для виплати готівкою без відкриття рахунку, може бути виплачена одержувачу в один операційний (