Освіта та наукові знання у візантійському суспільстві. Історична наука Візантії і традиції античної історіографії. Література та образотворче мистецтво. Середньовічні архітектурні форми і їх відмінність від пізньоантичних. Живопис та музика Візантії.
Географічно Візантія була розташована на межі Європи, Азії й Африки і займала територію близько 1 млн. кв. км. Державною мовою у Візантії в IV-VI ст. була латинська, а з VII ст. до кінця існування імперії - грецька. Візантія була поліетнічною державою, її населяли греки, фракійці, грузини, вірмени, араби, конти, євреї, іллірійці, словяни та інші народи, але переважали греки. Будучи прямою наступницею античного світу та елліністичного Сходу, Візантія стала центром досить розвиненої та своєрідної культури. Характерною рисою візантійської культури була постійна ідейна боротьба старого з новим, що породило оригінальний синтез західних і східних духовних начал.
Список литературы
У IV-VI ст. у літературі простежуються два напрямки. Перший базується на античній культурній традиції, другий - на церковному світогляді. Між двома напрямками точилася боротьба та взаємне ідейне збагачення. Поширеними були такі античні жанри, як промови, епіграми, любовна лірика, еротична повість. На початку VII ст. зароджується новий літературний жанр - церковна поезія (гімнографія), яку представляють талановиті філософи та письменники. Найбільш яскравими серед них були: поет Роман Солодкоспівець, твори якого (кондаки та тропарі) звучать і сьогодні у православних церквах, Іоанн Дамаскін - філософ і поет, який намагався узгодити грецьку філософію з християнством, Іоанн Золотоуст - засновник християнської гоміолетики (теорії проповідництва), Феодор Студит - захисник та реформатор монастирського життя, який сам заснував монастир у Константинополі.
У VII-ІХ ст. поширеними були читання релігійного характеру, житія святих. Досить популярними при дворах стали прозаїчні та віршовані романи на теми античної історії та міфології. Відомими письменниками та збирачами праць античних авторів були Патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний та інші. А героїчний епос про Дигеніса Акріта, що оспівує подвиги візантійців у боротьбі з арабами, увібрав характерні риси феодальної епохи.
У ХІІ-XIV ст. на зміну героїчному епосу прийшов епічний жанр середньовічної куртуазної літератури - лицарський роман та лицарська лірика. У XV ст. у літературній творчості Візантії посилюються гуманістичні ідеї, спостерігається інтерес до людської особистості, до життя інших народів та країн. Зароджуються такі нові для Візантії жанри, як новела, байка, сатира, збірники любовних пісень та віршів, «плачі» за завойованими османами землями та Константинополем. Вони склали основу візантійської народної (світської) літератури. Світську поезію VII ст. представляли письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пісіда (панегірики, поема „Гексамерон”), у ХІ ст. - Христофор Мітилянський та Іоанн Євхаїтський.
4. Образотворче мистецтво
Візантійське мистецтво досягло свого розквіту в часи правління імператора Юстиніана (527-565 рр.). При ньому Візантія займала обширні території і була країною із складним апаратом державного управління та добре розвиненою дипломатією.
У ранній період розвитку лише Візантія зберегла елліністичні культурні традиції, які, в свою чергу, увібрали в себе елементи мистецтва Єгипту, Сирії та Ірану. Пізньоантичне мистецтво мало на собі впливи східних культів, містичних учень і християнської символіки. Але цю спадщину Візантія змінила, створивши оригінальний художній стиль, що був характерний для періоду Середньовіччя.
Візантійська художня культура поєднувала в собі два практичні начала - пишність, видовищність та витончений спіритуалізм. Візантійське мистецтво обєднало ці два начала в єдину художню систему, суворо нормативну, канонічну, просякнуту духом урочистого і таємничого церемоніалу. Образотворчому мистецтву Візантії характерні самобутність, цілісність, гармонійність художніх принципів, глибина образів та змісту, різноманітність форм та кольорів, досконалість техніки. Поєднання цих рис зробило візантійське мистецтво одним з найбільших досягнень світової культури. Візантійські майстри зуміли зберегти складну техніку образотворчого мистецтва античності, разом з тим, вони поповнили її новим символічним змістом. На зміну античному мистецтву, що прославляло людину у її земній красі, прийшло мистецтво, що прагнуло прославити людей над тлінним світом. Була розроблена ціла естетична теорія образу та символу. Блиск і парадність, золото та мармур, краса і сяйво стали символами духовного блаженства, а живопис допомагав людині осягнути самого бога та врятуватись. Головним завданням цього мистецтва було представляти і тлумачити принципи християнської віри.
5. Архітектура
Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздобленню будівлі (екстерєру) та зовсім незначну - внутрішньому (інтерєру). У середині храму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям. Віряни не виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Християнський храм сприймався як своєрідне житло Бога, місце, де збиралися віряни для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Як смиренний християнин, з багатим духовним життям, храм повинен бути підкреслено строгим у екстерєрі.
У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка - це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена колонами на три, пять і більше повздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній - вхід. Повздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста - головного символа християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.
Другий тип храму - хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чотири внутрішніх стовпи ділять простір на девять частин, увінчаних арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.
Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинополі, збудований у 532-537 рр. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів - базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, у діаметрі якого складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище. Багате оздоблення стін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це грандіозне будівництво два архітектори - Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл.
Після завоювань турків-османів Візантійська імперія розпадається і м. Константинополь отримало назву м. Стамбул, а храм святої Софії, який майже тисячу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть. Під його куполом зявилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас з іконами прибрали (іслам забороняє зображувати людей), а поряд із храмом вибудували чотири великих мінарети. У 30 - ті роки ХХ ст. Айя Софія (так її назвали турки) перетворилася на музей.
6. Живопис
Головними видами візантійського живопису були монументальний церковний живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка - це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з натурального каміння, смальти, керамічних плиток. Фреска - техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробницях м. Равенни, колись великого культурного центру.
У IV-VI ст. у візантійському живопису переважали античні традиції, про що свідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Вони зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у ІХ - ХІІ ст., створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді - фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як охоронці - фігури архангелів. У нижньому ярусі - апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) - Євангелісти. На стовпах - Благовіщення, на стінах трансепта - сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні - страшний суд та ін
При внутрішньому оздобденні храмів візантійські майстри використовували мозаїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створює магію світла, що посилює божественність інтерєру храму. Поряд із золотом, особливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори із різнокольоровими тінями.
7. Іконопис
Візантійському мистецтвухарактерні не тільки висока техніка, витончена й одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, але і таємнича людяність. Це найбільше проявлялося в іконописі. У композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (ХІІ ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у ХІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Сьогодні вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. Памяток живопису періоду раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VI ст., написані восковими фарбами, такі, як «Христос Пантократор» (зберігається на Синаї), «Богоматір з немовлям» (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається дуже прихильне ставлення до «святого ремесла».
Варто відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VIII - ІХ ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшанування. Рух іконоборців був спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Христа і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була кругла скульптура, яка розглядалася як мистецтво, прославлення тілесної, а не духовної краси. Її замінило мистецтво плоского рельєфу. Боротьба іконоборців була спрямована на захист суворо спірітуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та памяток нерелігійного мистецтва.
У ІХ ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея відтворення в іконі «божественного прообразу», «архетипу». Стиль візантійського мистецтва ставав більш суворим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому «безтілесне уявне споглядання». Художник повинен був зобразити не тільки тіло, а і душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі уважні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної, або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного середньовічного мистецтва. *13 Візантійській іконі характерний глибокий психологізм, утвердження переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.
Духовне життя перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опозиційна думка та ліберальна богословська течія заборонялася. А щось нове приймалось лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходилась на другому плані, поряд із замовником, а на творах та в документах його імя взагалі не писалось.
У Х-ХІІ ст. у Візантії набуло особливого розквіту прикладне мистецтво - чеканка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напівдорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробка срібла та золота.
Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва ХІ ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Усе разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними памятками візантійської книжкової мініатюри є: знаменитий ватиканський Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Парижський Псалтир, Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у монастирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі.
8. Музика
Зразків ранньовізантійської музичної творчості майже не збереглося. Внаслідок руху іконоборства всі музичні рукописи, які зберігалися у монастирях, були знищені. Лише деякі памятки розповідають про розвиток духовної музики. У музичному житті Візантії панувала церковна, виключно вокальна музика, яка пронизувала усі сторони життя середньовічної людини. Досить часті богослужіння супроводжувались різними наспівами, що виконувались не тільки кліром, але і прихожанами. Поступово церковна музика виходила за межі монастирів і церков та поширювалась у суспільному житті.
Значний вплив на розвиток музичного мистецтва Візантії у VI VII ст. мала сірійська музика (гімнографія), бо основою східної літургії був гімн. До особливих форм візантійського літургійного музичного мистецтва належали кондаки, канони і тропарі. Основоположником кондака - жанру візантійської церковної поезії і музики, був Роман Солодкоспівець - диякон із Бейрута. Його твори - це багатострофні драматичні поеми з монологами і діалогами героїв. У VIII ст. кондак почав витіснятися складним багатострофним твором - каноном. Цей музичний жанр виник в умовах боротьби імперії з іконошанувальниками. Канон призначався для співу народом, що визначало архітектоніку його тексту та характер музики. Ці мелодії були досить популярні, тому що у них прославлялось покровительство Бога народу у його боротьбі з тиранами. Наспіви були нескладні, але емоціонально виражальні, підпорядковані системі восьмиголосся. Особлива заслуга у створенні канонів належить Андрію Крітському, Іоану Дамаскіну та Козьмі Ієрусалимському. Складний музично-поетичний жанр „візантійського канона” пізніше призвів до поділу функцій поета і композитора.
Досить популярними серед простого люду були гімни - святкові релігійні пісні, що складалися за текстом Біблії. Вони мали чітку строфічну структуру та виразну мелодію. Відомим автором християнських гімнів був Єфрем Сирин (VI ст.), який влаштовував у святкові та недільні дні драматичні вистави, де звучали побутові наспіви. Народні риси музичного мистецтва проявлялися і під час святкувань на іподромі, де виконувались аккламації (вітальні оклики), що містили у собі елементи народної музики. Єдність світської і духовної влади у особі імператора сприяла близькості світської та духовної музики. До початку VIII ст. поширеним у побуті був орган, що заборонявся візантійською церквою. Він використовувався під час циркових вистав, весіль та обходин. Пізніше орган став культовим музичним інструментом.
Культура Візантії має велике історичне і художнє значення. Важливою її особливістю є те, що вона стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Традиції античної цивілізації зародили у Візантії гуманістичні ідеї, які в подальшому позитивно вплинули на західноєвропейську культуру, культуру Близького сходу та культуру східнословянських народів. Збереження у Візантії централізованої імперії і сильної імператорської влади мало великий позитивний вплив на ідеологію та культуру Візантії.
В основному культура Візантії була релігійною, разом з тим, широкого розвитку набула світська, народна культура. За рівнем розвитку освіченості, духовного і мистецького життя Візантія стояла попереду усіх країн середньовічної Європи.
Список викоританої літератури
Литаврин Г. Г. Как жили византийцы. - М. : Алетейя, 2000. - С. 197.
История средних веков. У 2-х т. - Раннее новое время. /Под ред. С. П. Карпова/. - Т. 1. С. 579.
Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. - К. : Центр навчальної літеретури, 2004. - С. 154.
Храмы. Монастыри. - М. : Аванта, 2003. - С. 82 - 83.
Лазарев В. Н. История Византийской живописи. - М. : Искусство, 1986. - С. 20.
Размещено на .ru
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы