Культура Стародавнього світу, Середньовіччя, епохи Відродження, Нового часу. Становище української культури у ХVІІ-ХVІІІ ст. Особливості розвитку зарубіжної культури ХІХ-ХХ ст . Відродження та перспективи розвитку української культури на сучасному етапі.
Суспільство розглядається марксизмом як організм, в структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, зумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Вагомою зміною, яку марксизм вніс в класичну економічну теорію, було вчення про додаткову вартість, як про джерело збагачення власника засобів виробництва. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі - письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці - традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі - центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності. Фідлер зауважує: «Мистецтво аж ніяк не покликане проникати в низьку дійсність, що є дійсністю всіх людей...» Але в той же час модернізм не приймає романтичної втечі від дійсності. Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. їхнім творам може бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії.
Список литературы
Амон Р. Пласідо Домінго. Геній світової сцени / Пер. з ісп. - М.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2012. 325 с.
Премія Бірґіт Нільсон
У 2009 Пласідо Домінґо названий першим лавреатом премії імені шведської оперної діви Бірґіт Нільсон. Грошова частина нагороди складає один мільйон доларів (792 тисячі євро), відтак премія Нільсон стала найбільшою в області класичної музики.
Бірґіт Нільсон незадовго до кончини (вона померла в 2005 році) сама вибрала Домінго першим одержувачем своєї премії, але до дня оголошення лауреата його імя трималося в таємниці. Нагорода присуджена іспанцеві за "видатні досягнення в оперному мистецтві", "легендарну карєру, що охоплює 40 років" і "виконання 130 ролей" (стільки не доводилося співати жодному тенору в історії).
Нільсон і Домінґо виступали разом кілька разів. Вперше вони вийшли на сцену разом в опері "Тоска" в Метрополітен-опера в 1969 році. Бірґіт Нільсон вважалась одним з найкращих вагнерівських сопрано XX століття. Востаннє вона публічно виступала в 1984 році.
Лучано Паваротті (італ. Luciano Pavarotti; *12 жовтня 1935, Модена - †6 вересня 2007) - італійський тенор, один з найпопулярніших сучасних оперних виконавців. Належав до групи трьох тенорів. Широко відомий своїми телевізійними концертами та гуманітарною діляльністю, гроші від якої перераховував на користь біженців та Червоного хреста.
Ранні роки
Лучано Паваротті народився 12 жовтня 1935 року у місті Модена на півночі Італії у небагатій родині Фернандо Паваротті (італ. Fernando Pavarotti) та Адель Вентурі (італ. Adele Venturi). Батько майбутнього тенора був пекарем та співаком, мати - працювала на фабриці з виробництва сигар.[1] Незважаючи на невеликі статки, Паваротті завжди згадував своє дитинство з великою ніжністю.
За словами Паваротті, його батько мав хороший тенор, однак через свою нервовість ніколи не розглядав можливості зробити карєру професійного співака. Друга світова війна змусила родину Паваротті виїхати з міста у 1943 році. Увесь наступний рік сімя знімала невеличку кімнату на фермі за містом, де в юного Паваротті виник інтерес до рільництва.
Знайомство зі світом музики для Паваротті почалося із записів його батька, багато з яких були копіями популярних тенорів того часу Беньяміно Джиглі (італ. Beniamino Gigli), Джованні Мартінеллі (Giovanni Martinelli), Тіто Скіпа (італ. Tito Schipa) та Енріко Карузо (італ. Enrico Caruso). Приблизно у віці 9 років Паваротті почав співати у місцевому церковному хорі разом зі своїм батьком. Також в юні роки він брав кілька уроків співу у професора Бонді та його дружини, які не справили великого впливу на його манеру співу.
Великою пристрастю в дитинстві Паваротті був футбол. Після закінчення школи (італ. Schola Magistrale) майбутній співак дуже хотів зробити карєру професійного голкіпера, але мати переконала його стати вчителем у народної школи. У подальшому Паваротті викладав два роки у початковій школі, проте любов до музики перемогла, і він вирішив співати професійно. Зваживши всі ризики такого рішення, Лучано домовився зі своїм батьком, що той підтримуватиме його матеріально і забезпечить житлом, але, якщо до 30-річного віку він не досягне жодного успіху, то повинен буде повернутися до заняття, яке приноситиме хоча б якийсь прибуток.
Лучано почав серйозно займатися співом 1954 р. у віці 19 років у класі Арріго Пола (італ. Arrigo Pola), відомого викладача і професійного тенора, який, зваживши на бідність родини Паваротті, погодився навчати молодого Лучано безкоштовно. Незадовго до початку занять Пола зясував, що його учень має абсолютний слух. Десь у той самий час Паваротті зустрічає Адуа Вероні (італ. Adua Veroni), яка теж була оперною співачкою. Вони побралися 1961 року. Після того як Пола відбув до Японії на 2? роки, Паваротті стає учнем Етторе Кампогалліані (італ. Ettore Campogalliani), який також навчав подругу дитинства, а тепер уже відому оперну співачку Міреллу Френі (італ. Mirella Freni). Протягом усього цього часу Паваротті продовжує працювати неповний робочий день учителем, а згодом страховим агентом, щоб мати засоби до існування.
Шість років навчання не принесли нічого матеріального, окрім участі в кількох концертах у малих містах. Жоден з них не був оплачений. Коли на голосових звязках Лучано почало розвиватися потовщення, яке «загрожувало» голосу, він вирішив припинити співати.
Карєра
1960-ті - 1970-ті
Паваротті почав свою карєру тенора з концертів у невеликих регіональних будинках опери. Його дебют відбувся у ролі Рудольфо в опері «Богема» (італ. «La boheme») на сцені муніципального театру міста Реджіо Еміліа (італ. Reggio Emilia) у квітні 1961 року. 23 лютого 1963 року він також дебютував у тій самій ролі на сцені Віденської державної опери. Протягом березня і квітня 1963 року Паваротті продовжував виступати у Відні в ролі Рудольфо, а також Дуки в опері «Ріголетто» (італ. «Rigoletto»). Того ж року відбувся дебют Паваротті в Лондоні на сцені Королівської опери, де він замінив Жузеппе ді Стефано в ролі Рудольфо.
Незважаючи на відносний успіх, який Паваротті мав на початку своєї карєри, ранні ролі не принесли йому тієї зіркової слави, що супроводжувала його пізніше. У 1963 році він приєднався до Джоан Сутерленд (англ. Joan Sutherland), котра якраз шукала для свого турне по Австралії молодого тенора, вищого від неї ростом. Лучано Паваротті, маючи кремезну статуру і зріст вищий за 1,80, пасував їй ідеально. За два місяці вони виконали разом близько сорока різних партій. Пізніше Паваротті говорив, що техніка дихання, якої його навчила Сутерленд, дуже допомогла йому у його подальшій карєрі.[2]
Американський дебют Паваротті відбувся в лютому 1965 року на сцені Оперного Театру Флориди (англ. Florida Grand Opera) в опері «Лючія з Ламмермуру» (італ. «Lucia di Lammermoor») Ґ. Доніцетті, де він співав разом з Джоан Сутерленд. Оскільки тенор призначений на цю роль захворів, Сутерленд рекомендувала молодого Паваротті, пояснюючи, що йому добре знайома ця партія.
Невдовзі, 28 квітня, Паваротті дебютував на сцені міланської Ла Скали у «Богемі», поставленій відомим Франко Зефіреллі, де Паваротті заспівав дуетом зі своєю давньою знайомою Міреллою Френі в ролі Мімі. Диригував Герберт фон Караян (нім. Herbert von Karajan), який і запросив співака. Після турне по Австралії Паваротті повертається до Ла Скали, де 26 березня 1966 року додає до свого репертуару роль Тебальдо з «Капулетті та Монтеккі» (італ. «I Capuleti e і Montecchi»), виконавши цю партію у парі із Джакомо Арагаллом (італ. Giacomo Aragall) в ролі Ромео. Того ж року, 2 червня, він вперше виконав партію Тоніо в опері «Дочка полку» (фр. «La fille du regiment») Доніцетті на сцені лондонського Ковент Гарден. Ця роль принесла йому славу «Короля високих До» («Синьйора 9 До»), після того як він взяв усі девять «До» другої октави в арії «О, друзі, яка святкова днина!» (фр. «Ah! mes amis, quel jour de fete!»).
20 листопада 1969 року у Римі відбувся інший великий тріумф, коли Паваротті заспівав дуетом з Ренатою Скотто (італ. Renata Scotto) в опері «Ломбарді в першому христовому поході» (італ. «I Lombardi alla prima crociata»). Запис цього дуету так само як і дует Паваротті з Арагалом у «Капулетті та Монтеккі» продавався на рівні записів популярних виконавців. До інших ранніх комерційних записів також належать арії з «Дона Себастьяно» (фр. «Don Sebastien, Roi de Portugal») Доніцетті; дуети зі Сутерленд у «Еліксирі любові» (фр. «Lelisir damore») Верді та «Пуританах» (італ. «I puritani») Белліні; дует з Фіоренцою Коссотто (італ. «Fiorenza Cossotto») у «Фаворитці» (італ. «La favorita») Доніцетті.
Найбільший успіх у США Паваротті мав 17 лютого 1972 року на сцені Метрополітан Опера (англ. Metropolitan Opera) в Нью-Йорку, коли на арію «Яка доля» з «Дочки полку», завісу піднімали 17 разів. Паваротті неодноразово був нагороджений американською премією «Греммі» (англ. «Grammy»). Багато з його дисків стали золотими та платиновими за кількістю продажів.
31 липня 1976 року Паваротті сольно дебютує на Фестивалі у Зальцбурзі, де йому акомпанує Леоне Маджіера. Пізніше він виступатиме на цьому фестивалі у 1978 році, сольно та в ролі італійського співака в опері «Кавалер троянди» (нім. «Der Rosenkavalier»), 1983 в «Ідоменео» (італ. «Idomeneo»), а також 1985 і 1986 - сольно.
У 1977 році, після 14-річної перерви, Паваротті повертається на сцену Віденської державної опери, де під диригуванням Караяна виконує партію Манріко у «Трубадурі» (італ. «Il travatore»).
1980-ті - 1990-ті
На початку 80-х Паваротті засновує міжнародний конкурс молодих виконавців (англ. The Pavarotti International Voice Competition). З переможцями першого конкурсу 1982 року він виконав окремі фрагменти «Богеми» та «Еліксиру любові». Другий конкурс відбувся 1986 року і з його переможцями Паваротті також виконує окремі фрагменти «Богеми» та «Бал-маскараду» (італ. «Un ballo in maschera»). На святкування 25-річчя своєї карєри Паваротті запрошує переможців цього конкурсу до Італії, де вони виконали «Богему» в його рідному місті Модені, а також у Генуї. Цей тур був продовжений у столиці Китаю - Пекіні, де Паваротті вперше виступив перед 10000-ою аудиторією у Великій народній залі, подарувавши слухачам усі славетні 9 «До» другої октави, а публіка, у свою чергу, вітала його оваціями стоячи. Із переможцями третього конкурсу 1989 року він виконує «Еліксир любові» та «Бал-маскарад». Переможці пятого конкурсу супроводжували співака на його гастролях у Філадельфії 1997 року.
В середині 80-х Паваротті повертається до співпраці з Віденською державною оперою та Ла Скалою, в яких він, свого часу мав найбільший успіх. У Відні Паваротті виконує Рудольфо із «Богеми» в дуеті із Міреллою Френі в ролі Мімі під диригуванням Карлоса Кляйбера; Неморіно - у «Еліксирі любові»; Радамеса у «Аїді» під диригуванням Лорана Маазеля (фр. Lorin Maazel); Рудольфо у «Луїзі Міллер»; Густаво у «Балі-маскараді», диригент - Клаудіо Аббадо (італ. Claudio Abbado); востаннє Паваротті співає у Віденській опері 1996 року з «Андреа Шеньє» (фр. «Andrea Chenier»).
У 1985 році на сцені Ла Скали Паваротті, Марія Кяра (італ. Maria Chiara) та Лука Ронконі (італ. Luca Ronconi), під керівництвом Маазеля виконали «Аїду». Арія «Celeste Aida» у його виконанні отримала двохвилинні овації. 24 лютого 1988 Німеччина, Берлін Паваротті встановлює новий рекорд Книги Гінесса: у Дойче Опера після виконання «Еліксіру любові» на прохання глядачів завісу піднімали 165 разів. Того ж року тенор знову співає в «Богемі» з Міреллою Френі у будинку Опери Сан-Франциско. В 1992 році Паваротті востаннє зявляється на сцені Ла Скали в новій постановці «Дона Карло» Франко Зефіреллі під диригуванням Ріккардо Муті. Цей виступ був негативно оцінений критиками та частково глядачів, після чого Паваротті у Ла Скалі більше не виступав.
Нову хвилю світової слави Паваротті принесло виконання арії «Nessun Dorma» з опери Джакомо Пучіні «Турандот» 1990 року. Компанія BBC зробила її темою для своїх трансляцій Чемпіонату світу із футболу в Італії. Ця арія була такою ж популярною як поп-хіт і стала візитною карткою співака. Під час фіналу чемпіонату, три тенори: Пласідо Домінго, Хосе Каррерас та Лучано Паваротті, за диригуванням Зубіна Мета, виконали арію «Nessun Dorma» на території давніх купалень Каракалли в Римі, і копій цього запису було продано більше, ніж копій будь-якої іншої класичної мелодії за всю історію музики, що також зафіксовано у Книзі рекордів Гінесса. Так Паваротті виніс оперу на вулицю до людей. Він сольно виступив у лондонському Гайд-парку, де зібрав 150-тисячну аудиторію; у червні 1993 - у Центральному парку Нью-Йорка великого тенора зібралося послухати понад 500 тис. людей і ще більше, ніж мільйон глядачів дивилися цей концерт по телебаченню. У вересні того ж року відбувся відкритий концерт на Марсовому полі в Парижі, у присутності понад 300 тис. слухачів. За традицією, концерти трьох тенорів також відбулися і на наступних чемпіонатах світу з футболу у Лос-Анжелесі 1994 року, у Парижі - 1998 та Йокогамі - 2002.
Разом з популярністю у професійних колах шоу-бізнесу зростала слава Паваротті як «Короля змін». Будучи непостійною артистичною особою, Лучано Павротті міг скасувати свій виступ в останній момент, спричиняючи тим самим значні збитки концертним залам та будинкам опери. Прикладом може послужити співпраця Паваротті з Ліричною оперою Чикаго, що тривала понад 15 років. За 8 останніх років співак скасував 26 із 41 концерту, що були заплановані в Ліричній опері, однак після того як Паваротті скасував репетиції премєри сезону, сказавши, що його біль сідничого нерва вимагає двомісячного лікування, директор - Ердіс Крейнік (англ. Ardis Krainik) розірвала угоду.[3][4]
У 1998 році Паваротті нагороджено премією «Легенда Греммі», яку було видано лише 15 разів від часу її заснування (1990 р.), аж донині (2007 р.)
2000-ні
2001 року Центр Кенеді у Вашингтоні нагороджує Паваротті знаком пошани. У 2002-му співак припиняє 36-річну співпрацю зі своїм менеджером Гербертом Бресліном (англ. Herbert Breslin). У відповідь Бреслін у 2004-му році видає книгу «Король і я».[5] У цій книзі Бреслін розкритикував акторські здібності Паваротті, а також повідомив світові сенсаційну новину: Паваротті не вміє читати ноти і заучувати партії з аркуша. 2005-го в інтервю Джеремі Паксману із BBC, співак спростував те, що не вміє читати ноти, однак визнав, що має деякі труднощі з розучуванням оркестрових партій.
1 грудня 2004-го у віці 69 років, після майже 40 років на сцені, Паваротті вирушає у свій прощальний тур по 40 містах світу. В рамках цього туру тенор відвідав Україну. В червні 2005 року він змушений скасувати концерт «Трьох тенорів» у Мехіко через ларингіт. На початку 2006-го року співак знову скасовує концерти, заплановані в США, Канаді та Великобританії, через операцію спини.
10 лютого 2006 року, під час церемонії відкриття Зимових Олімпійських ігр в італійському Турині, Лучано Паваротті востаннє виходить на сцену і дарує слухачам свою «Nessun Dorma».
Кіно та телебачення
У березні 1977 року Паваротті зявляється у прямих телевізійних трансляціях з Метрополітан Опера, в ролі Рудольфо із «Богеми», чим приносить безпрецедентну популярність телевізійним трансляціям опери. У 1978 році Лінкольн Центр у Нью-Йорку (англ. Lincoln Center) транслює його сольні виступи. З 1978 по 2004 таких трансляцій було записано понад 20, більшість з яких доступна на DVD.
У 1982 році Паваротті знявся у романтичній комедії «Так, Джорджіо» (англ. «Yes, Giorgio»), яка викликала негативну оцінку серед критиків. Того самого року він зявляється в телевізійній адаптації опери «Ріголетто», у постановці Жан-Пєра Поннелля (фр. Jean-Pierre Ponnelle).
1985 року в Мілані у Ла Скалі було зроблено відеозапис «Аїди», де Паваротті виконує партію Рамадеса. Також зберігся запис «Богеми», зроблений 1988 року в Будинку Опери Сан-Франциско.
Особисте життя
Лучано Паваротті був двічі одружений. У першому шлюбі з Адуєю Вентурі він прожив понад 34 роки і мав трьох дочок: Лоренцу (італ. Lorenza), Крістіну (італ. Cristina) та Джуліану (італ. Giuliana). Після того як 1996 року в пресі були надруковані компрометуючі фотографії з відпочинку Паваротті та його колишньої помічниці Ніколетти Мантовані (італ. Nicoletta Mantovani) на острові Барбадос, Адуя Вентурі подала на розлучення. У січні 2003 року Мантовані народила через кесарів розтин двійню: хлопчика і дівчинку. На жаль, хлопчик помер, ще в утробі матері, дівчинка - вижила, її назвали Аліче (італ. Alice). 13 грудня 2003 року Паваротті одружується з Мантовані, чим викликає різку критику з боку Римо-католицької церкви.
У липні 2006 року, під час прощального туру, лікарі діагностують рак підшлункової залози. Співак до останнього боровся із недугою, навіть після операції він ще сподівався записати новий диск та продовжити світові гастролі, однак 6 вересня 2007 року менеджер співака у своєму листі до рідних і близьких написав: «Маестро провів довгу і виснажливу битву з раком підшлункової залози, яка, зрештою, забрала його життя. Характеризуючи його життя і творчість можна сказати, що він лишався оптимістом аж до останього подиху.»
- Террі Робсон
Перед смертю Римо-католицька церква подарувала Лучано Паваротті прощення гріхів, а також уділила таїнство Соборування. Церемонія прощання з великим тенором відбулася в соборі міста Модена, у ній взяло участь близько 800 осіб з числа членів сімї, друзів, оперних співаків та популярних виконавців, урядовців Італії та інших країн, а також Державний секретар Ватикану кардинал Тарчізіо Бертоне (італ. Tarcisio Bertone) та архієпископ Модени Беніто Коккі (італ. Benito Cocchi), який зачитав спеціальне послання від Папи Римського. Відома болгарська оперна співачка сопрано Райна Кабаіванска виконала молитву «Слався, Маріє» («Ave Maria»), а італійський тенор Андреа Бочеллі - «Слався справжнє тіло» («Ave Verum Corpus»).
Віденська державна опера та концертний зал у Зальцбурзі вивісили 6 вересня чорні прапори. Королівська опера у Лондоні та багато інших будинків опери в усьому світі опублікували жалобні ноти в цей день.
Гуманітарна діяльність
Щорічно Лучано Паваротті проводив у своєму рідному місті Модена благодійні концерти «Паваротті і друзі», запрошуючи співаків різних жанрів. Гроші від цих концертів перераховувалися у фонди допомоги дітям війни та жертвам серед мирного населення після воєн у Боснії, Гватемалі, Косово та Іраку. Після війни у Боснії маестро заснував та фінансував будівництво «Музичного центру Паваротті» в Мостарі, щоб надати боснійським артистам можливість розвивати свою майстерність. За ці заслуги чільники міста Сараєво нагородили його у 2006 році титулом почесного громадянина міста.
Після руйнівного землетрусу у Спітаку (Вірменія) 1988 року, що забрав життя понад 25 тис людей, Паваротті, як і багато інших західних виконавців, провів благодійний концерт, кошти від якого були перераховані жертвам землетрусу.
Маестро був близьким другом принцеси Діани Уельської. Вони разом збирали пожертви для постраждалих від протипіхотних мін. Лучано був запрошений на її похорон, однак він відмовився співати через «клубок у горлі».
1998 року Паваротті був оголошений Послом Миру від ООН і використовував своє імя та популярність, щоб привернути увагу суспільства до таких глобальних проблем як: погіршення екології, голод, бідність, ВІЛ/СНІД, порушення прав дітей, дитяча й материнська смертність. Своїми благодійними концертами Паваротті зібрав понад 1,5 млн. американських доларів. Це найбільша кількість пожертв за всіх часів, зібрана однією людиною. За це 2001 року Управління Верховного комісара ООН з питань біженців нагороджує Паваротті Медаллю Нансена.
За свою співпрацю із Червоним хрестом Паваротті був нагороджений премією за заслуги перед людством.
Імям співака названо астероїд.
Паваротті та Україна
13-го квітня 2005 року у Києві відбувся концерт Паваротті в палаці «Україна». З огляду на свій стан здоровя Паваротті співав сидячи. Маестро виконав партії з опер, неаполітанські пісні і твори зі свого «золотого» репертуару, зокрема легендарну «Granada» й «Osole mio». Останній твір маестро присвятив українській публіці. Партнеркою тенора виступила молода співачка, його землячка з Модени, Кармелла Реміджіо. А за диригентським пультом Симфонічного оркестру Національної філармонії стояв Леон Магієра. Він же акомпанував Паваротті на роялі під час концерту. Фінал концерту італійський тенор розділив з українським тенором номер один Володимиром Гришком. На біс вони виконали «Заздоровницю» з опери «Травіата». Причому Паваротті не лише співав, а й диригував залою.
«Приголомшена концертом. Паваротті володіє фантастичною школою вокалу. Попри вік, його тембр голосу і далі зачаровує слухачів. Кожна фраза, слово - виконується вигострено, майстерно. Притому, що тенору співати сидячи набагато важче, аніж стоячи. Лучано знає свої сильні та слабкі сторони й дуже вміло обходить співочі «рифи».
Марія Стефюк, солістка Національної опери України, «Він небо прихиляв до молодих співаків-артистів, коли підходиш ти до людини, мега-зірки, бачиш усмішку, і ця усмішка тебе не опалює ревнощами, що ти теж тенор. Я впевнений, що маестро Паваротті не пішов від нас, його голос заснув.»
Володимир Гришко.
Захаров Марк Анатолійович (рос. Марк Анатольевич Захаров; 13 жовтня 1933, Москва) - радянський і російський режисер театру і кіно. Народний артист СРСР (1991). Лауреат Державної премії СРСР (1987), Державної премії Росії (1992, 1996). Академік Російської акдемії мистецтв (2000). Батько Народної артистки Росії Олександри Захарової.
Народився 13 жовтня 1933 р. З 1973 р. - художній керівник Московського театру «Ленком».
На його честь названо астероїд 5359 Маркзахаров.
Художественный руководитель театра "Ленком" с 1973 года. Режиссер, театральный педагог, сценарист. Народный артист СССР (1991), лауреат Государственной премии СССР (1987) и Государственных премий РФ (1992, 1997, 2001), лауреат премии имени К.С. Станиславского, премии "Триумф" (2005), многократный лауреат премии "Хрустальная Турандот".
Фільмографія
Поставив телефільми: «Звичайне диво» (1978), «Той самий Мюнхгаузен» (1979), «Формула кохання» (1984) та ін.
Співавтор сценарію української стрічки «Вязень замку Іф» (1988).
Ла Скала (італ. Teatro alla Scala або La Scala) - оперний театр у Мілані (Італія), один з провідних оперних театрів світу.
З історії театру
Будинок театру побудований у 1776-78 роках архітектором Джузеппе Пермаріні.
Перша вистава (опера Антоніо Сальєрі «Визнана Європа» / «LEUROPA riconosciuta») відбулася 1778 року.
Починаючи від XIX століття Ла Скала стає міжнародним центром оперного мистецтва. Багато видатних опер виникло з призначенням постановки на цій сцені. Зокрема тут відбулися премєри таких опер, як «Пірат» (1827) і «Норма» (1831) Белліні, «Лукреція Борджа» (1833), «Оберто» (1839), «Набукко» (1842), «Отелло» (1887) і «Фальстаф» (1893) Верді, «Мадам Баттерфляй» (1904) і «Турандот» Пуччіні.
Під час Другої світової війни театр був зруйнований і відновлений у первісному виді інженером Л. Секкі. «Ла Скала» знову відкрили в 1946 році. Остання велика реставрація проводилась в 2001-2004 роках.
В театрі Ла Скала співали й видатні українські співачки - Соломія Крушельницька, Марія Стефюк, Вікторія Лукянець, Лев Сибіряков.
Илья Сергеевич Глазунов - советский и российский художник-живописец, педагог. Основатель и ректор Российской академии живописи, ваяния и зодчества И. С. Глазунова. Академик РАХ (2000). Народный художник СССР (1980). Лауреат Государственной премии Российской Федерации (1997). Полный кавалер ордена «За заслуги перед Отечеством».
Родился 10 июня 1930 года в Ленинграде. Отец - Глазунов Сергей Федорович, историк. Мать - Глазунова Ольга Константиновна.
Пережил блокаду Ленинграда. Отец, мать, бабушка и другие родственники погибли в блокаде. В 12-летнем возрасте вывезен из осажденного города через Ладогу по «Дороге жизни».
Жил в деревне Гребло под Новгородом. После снятия блокады вернулся в Ленинград. Учился в ленинградской Средней Художественной школе, в ЛИЖСА имени И. Е. Репина у народного художника СССР профессора Б. В. Иогансона (1951-1957).
В 1956 году женится на Нине Александровне Виноградовой-Бенуа.
В начале февраля 1957 года в Центральном Доме работников искусств в Москве состоялась первая выставка работ Глазунова, имевшая большой успех.
В 1977 году выставка, содержащая картину «Дороги войны» (дипломная работа 1957 года), была закрыта как «противоречащая советской идеологии». Картина была уничтожена. Впоследствии художник написал авторскую копию.
C 1978 года преподавал в МХИ.
В 1981 году - организовал и стал директором Всесоюзного музея декоративно-прикладного и народного искусства в Москве.
С 1987 года - ректор Всероссийской Академии живописи, ваяния и зодчества
Личная жизнь
Вдовец.
Супруга - Нина Александровна Виноградова-Бенуа (1933 - 24 мая 1986), покончила жизнь самоубийством[1].
Сын - Иван Глазунов, художник, автор полотна «Распни его!», картин из жизни русских святых, пейзажей русского севера.
Дочь - Вера Глазунова, художник, автор картины «Великая княгиня Елизавета Федоровна перед казнью в Алапаевске».
Творчество
Ранние живописные работы середины 1950-х - начала 1960-х годов выполнены в виртуозной академической манере, отличаются психологизмом и эмоциональностью. Иногда заметно влияние французских и русских импрессионистов и западноевропейского экспрессионизма. («Ленинградская весна», «Ада», «Нина», «Последний автобус», «1937 год», «Двое», «Одиночество», «Метро», «Пианистка Дранишникова», «Джордано Бруно»)
Дипломная работа «Дороги войны», изображающая отступающую советскую армию в 1941 году (1957). Не сохранилась до наших дней; художником позднее исполнена авторская копия.
Автор цикла графических работ, посвященных жизни современного города. Цикл начат в студенческие годы. На листах того времени, исполненных черным соусом, художник изображает личные переживания своего лирического героя на фоне улиц и интерьеров Ленинграда. («Двое», «Размолвка», «Любовь»). В более поздних графических листах художник изображает наступление урбанизации на старую архитектуру и человека.
Автор живописного полотна «Мистерия ХХ века» (1978). В картине представлены наиболее выдающиеся события и герои прошедшего столетия с его борьбой идей, войнами и катастрофами.
Автор живописного полотна «Вечная Россия», представляющего историю и культуру России за 1000 лет (1988).
Автор исполненных в графически стилизованной манере произведений, посвященных русской старине (циклы «Русь», 1956, «Поле Куликово», 1980, и др.)
Автор серии работна темы основных произведений Ф. М. Достоевского (триптих «Легенда о Великом Инквизиторе»).
Создал живописные панно «Вклад народов Советского Союза в мировую культуру и цивилизацию» (1980 год, здание ЮНЕСКО, Париж).
Автор картины «Внуки Гостомысла: Рюрик, Трувор и Синеус» (см. С.Перевезенцев. «Россия. Великая судьба». - М. - 2005 - с.38.).
Создал серию портретов советских и иностранных политических и общественных деятелей, писателей, людей искусства (Сальвадор Альенде, Индира Ганди, Урхо Кекконен, Федерико Феллини, Давид Альфаро Сикейрос, Джина Лоллобриджида, Марио дель Монако, Доменико Модуньо, Иннокентий Смоктуновский, космонавт Виталий Севастьянов, Леонид Брежнев, Николай Щелоков).
Автор серии работ «Вьетнам», «Чили» и «Никарагуа».
Театральный художник (создал оформление к постановкам опер «Сказание о невидимом граде Китеже и деве Февронии» Н. Римского-Корсакова в Большом театре, «Князь Игорь» А. Бородина и «Пиковая дама» П. Чайковского в Берлинской опере, к балету «Маскарад» А. Хачатуряна в Одесском оперном театре и т. п.)
Создал интерьер советского посольства в Мадриде.
Участвовал в реставрации и реконструкции зданий Московского Кремля, в том числе Большого Кремлевского Дворца.
На последних выставках в московском Манеже (2010) и санкт-петербургском Манеже (2011) выставил новые полотна «Раскулачивание», «Изгнание торговцев из Храма», «Последний воин», а также ряд новых пейзажных этюдов с натуры маслом, выполненных в свободной технике; также зрители увидели лирический автопортрет художника «И снова весна».
Общественная деятельность
В начале 1960-х годов Глазунов создал патриотический клуб «Родина», который вскоре был ликвидирован.
В 1970-е годы Глазунов выступил против Генерального плана реконструкции Москвы, угрожавшего практически полным разрушением исторической части города. Вместе с единомышленниками создал альбом, посвященный «старой» Москве и отражающий утраты, понесенные в результате градостроительной деятельности коммунистического руководства. Вместе с известным композитором Вячеславом Овчинниковым ему удалось собрать подписи выдающихся деятелей науки и культуры под письмом в Политбюро ЦК КПСС. Генплан был выставлен на обозрение в Манеже и раскритикован возмущенной общественностью. После чего план был отозван, а при ГЛАВАПУ Москвы был создан общественный совет, без санкции которого разрушения исторической застройки не могли допускаться.
Участвовал в создании Всероссийского общества охраны памятников истории и культуры, давшего легальную возможность вести борьбу за сохранение русских архитектурных памятников.
По инициативе Глазунова в Москве в 1987 году была создана Российская академия живописи, ваяния и зодчества, в которой ведется обучение по специальностям «живопись», «скульптура», «реставрация и технология живописи», «архитектура», «история и теория изобразительного искусства». Глазунов является ее ректором.
Политические взгляды
Илья Глазунов - сторонник монархии, сословных привилегий и ограничений, противник демократии и равенства прав.
9 февраля 2012 года был официально зарегистрирован как доверенное лицо кандидата в Президенты РФ Владимира Путина.
Звания, награды
Полный кавалер ордена «За заслуги перед Отечеством»: Орден «За заслуги перед Отечеством» I степени (10 июня 2010 года) - за выдающийся вклад в развитие отечественного изобразительного искусства, многолетнюю творческую и педагогическую деятельность[6]
Орден «За заслуги перед Отечеством» II степени (11 октября 2005 года) - за выдающиеся заслуги в области отечественного изобразительного искусства и образования
Орден «За заслуги перед Отечеством» III степени (9 июня 2000 года) - за выдающийся вклад в развитие отечественного изобразительного искусства
Орден «За заслуги перед Отечеством» IV степени (29 мая 1995 года) - за заслуги перед государством, успехи, достигнутые в труде, большой вклад в укрепление дружбы и сотрудничества между народами
Орден Трудового Красного Знамени (1985)
Народный художник СССР (1980).
Заслуженный деятель искусств РСФСР (1973).
Лауреат Государственной премии Российской Федерации (1997) - за реставрацию Московского Кремля.
За большие заслуги в области изобразительного искусства и художественного образования награжден знаком отличия «За заслуги перед Москвой»
Орден преподобного Андрея Рублева I степени РПЦ (4 декабря 2010 г.) - во внимание к выдающемуся вкладу в развитие русского изобразительного искусства и в связи с 80-летием со дня рождения.
Почетный член Историко-патриотического Объединения «Русское Знамя» (1989).
Бессрочный ректор Российской академии живописи, ваяния и зодчества.
Действительный член Академии менеджмента в образовании и культуре (1997).
«Самый выдающийся художник XX века» по опросу ВЦИОМ (1999).
Золотая медаль ЮНЕСКО «за выдающийся вклад в мировую культуру».
Действительный член Российской академии художеств (2000).
Интересные факты
10 июня 2009 года Председатель Правительства Российской Федерации Владимир Владимирович Путин посетил галерею художника Глазунова и поздравил его с 79-летием. Рассматривая картину «Князь Олег и Игорь» (1972), Путин высказал пожелание, чтобы меч князя Олега был несколько увеличен, «а то выглядит, как перочинный ножик. Им как будто колбасу режут». Глазунов обязался картину исправить и похвалил «хороший глазомер» главы правительства.
По воспоминаниям Станислава Куняева, Илья Глазунов перестал сотрудничать с «Нашим современником» и диаметрально изменил мнение о Вадиме Кожинове после публикации в журнале следующего заявления последнего: «Картины Ильи по-своему хороши, и вот если бы их размножить и вывесить, как плакаты на железнодорожных станциях, эффект был бы великолепен!» и неосторожного замечания, что некоторые «работы художника последних лет - это китч…», до этого момента Глазунов тепло отзывался о Кожинове и приглашал читать лекции в Суриковский институт.
Інгмар Бергман або Інґмар Берґман Ingmar Bergman; 14 липня 1918 - 30 липня 2007) - шведський режисер театру й кіно, сценарист, письменник, один з головних творців авторського кіно 20-го сторіччя.
Біографія
Бергман закінчив Стокгольмський університет, де вивчав літературу й історію мистецтв. Професійно працювати у кіно він почав у 1941 році, редагуючи сценарії. Невдовзі написав власний сценарій під назвою Цькування, екранізований 1944 року.
Пізніше Бергман почав знімати власні фільми. Світове визнання здобули його режисерські роботи 1950-х - 1960-х років - «Сунична галявина», «Сьома печатка», «Усмішки літньої ночі», «Мовчання», «Персона».
Режисер активно працював у кіно й далі, причому майже до всіх своїх картин сценарії писав сам. У 1970-ті - 80-ті роки на екрани вийшли «Дотик», «Осіння соната», «З життя маріонеток», «Зміїне яйце», «Фанні й Олександр».
Інгмар Бергман, розпочавши свій шлях як театральний режисер, і надалі не розлучався з театром і ставив пєси Шекспіра, Ібсена, Чехова, Стріндберга.
Режисер продовжував активно працювати в кіно в наступні десятиліття. У 1970-і - 1980-і роки на екрани вийшли «Шепоти і крики», фільм «Сцени з подружнього життя», що складається із низки окремих серій, «Осіння соната», «З життя маріонеток», грандіозні «Фанні та Олександр» та інші.
Основні теми творчості Інгмара Бергмана - криза релігії, криза традиційної сімї, криза особистості; пошуки справжніх відносин між людьми. Роблячи основну ставку на великий план осіб, які передають складну гаму почуттів, Бергман з допомогою своїх акторів висловлює найскладніші переживання екзистенціальної зустрічі людини з правдою про світ всередині і навколо себе.
Його девять дітей також стали в основному діячами культури і мистецтва. Син Даніель Бергман був режисером художнього фільму «Недільні діти». Згідно з оцінками, Бергман залишив спадкоємцям близько 7,1 мільйона доларів США. Бергман був власником акціонерної компанії Cinematography Aktiebolag, повязаної з виробництвом кіно. Останні роки кінорежисер проводив на маленькому острові Форе в Балтійському морі, де у нього був власний будинок.
1964 - Не лише про жінок / For att inte tala om alla dessa kvinnor
1966 - Персона / Persona
1968 - Час вовка / Vargtimmen
1968 - Сором / Skammen
1969 - Пристрасть / En passion
1971 - Дотик / Beroringen
1972 - Шепоти й крики / Viskningar Och Rop
1973 - Сцени з подружнього життя / Scener ur ett aktenskap
1975 - Чарівна флейта / Trollflojten
1976 - Лицем в лице / Ansikte Mot Ansikte
1977 - Зміїне яйце / Das Schlangenei
1978 - Осіння соната / Hostsonaten
1980 - З життя маріонеток / Aus Dem Leben Der Marionetten
1982 - Фанні і Олександр / Fanny och Alexander
1984 - Після репетиції / Efter repetitionen
1985 - Двоє блаженних
1986 - Благословенні / De Tva Saliga
1997 - У присутності клоуна / Larmar och gor sig till
2003 - Сарабанда / Saraband
Сценарист
1944 - Травля
Театральні постановки
Теннессі Вільямс «Кішка на розпеченому даху»
Август Стріндберг «Ерік XIV»
1957 - Генрік Ібсен «Пер Гюнт»
1957 - Мольєр «Мізантоп»
Вшанування
6 квітня 2011 року Банк Швеції повідомив про плани випуску в 2014-2015 році нової серії грошових знаків. На аверсі купюри в 200 шведських крон буде розміщений портрет Інгмара Бергмана
Федеріко Фелліні (італ. Federico Fellini; 20 січня 1920 - 31 жовтня 1993) - впливовий італійський режисер і сценарист. Народився і виріс в Ріміні. Помер в Римі у віці 73 років від інсульту. Аеропорт в Ріміні названий на його честь.
Ранні роки
Федеріко Фелліні народився 20 січня 1920 року в сімї комівояжера. В дитинстві часто хворів. В той же час Фелліні любив влаштовувати вистави: виготовляв маски, розмальовував ляльок, шив костюми. Велике враження на нього справив цирк, що приїхав на гастролі.
Освіту Федеріко отримав класичну, закінчивши монастирську школу у Фао. В 1937 році він переїздить у Флоренцію, де вчиться на репортера, підробляючи карикатуристом у фірмі «Фебо» свого приятеля Демосу Бонніні. У 1938 році Фелліні приїжджає в Рим. Живе недалеко від вокзалу, в мебльованих кімнатах, по сусідству з торговцями-китайцями, злодіями і повіями. За свою худорлявість Федеріко отримав прізвисько «Ганді». В цей час він заробляє на життя малюнками для газет і журналів і пише тексти для варєте, реклами і невеликих раді
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
