Кримінальна відповідальність за погрозу вбивством - Автореферат

1 Кримінального кодексу (далі - КК) України і сприяли перегляду оцінки обєкта „особа” у кримінальному законодавстві. 129 КК України, що передбачає відповідальність за погрозу вбивством, справедливо зайняла місце в розділі ІІ Особливої частини КК України „Злочини проти життя та здоровя особи”, оскільки аналогічна норма у більшості КК колишніх радянських республік, за винятком Української РСР, знаходилась у розділі щодо злочинів проти громадського порядку та моральності. 129 КК України передбачає кримінальну відповідальність лише за погрозу вбивством відносно громадян, на яких державою не покладено виконання певних обовязків, тоді як усі інші види погроз застосуванням фізичного насильства залишилися поза увагою законодавця. Метою дослідження є наукове обґрунтування кримінальної відповідальності за погрозу вбивством та створення вдосконаленої конструкції норми, що встановлює відповідальність за цей злочин; вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення відповідних положень законодавства та практики його застосування. Систему методів дисертаційного дослідження складає сукупність як загальнонаукових, так і спеціальних методів пізнання обєктивної дійсності, а саме: діалектичний (дослідження кримінально-правових механізмів захисту особи від погрози вбивством у сукупності з іншими складами злочинів, що посягають на життя та здоровя особи - підрозділи 1.1, 3.1); історико-правовий (дослідження ґенези криміналізації погрози вбивством - підрозділи 1.1, 1.2); системно-структурний (визначення місця погрози вбивством у системі злочинів проти життя та здоровя особи, а також дослідження зарубіжного досвіду криміналізації погрози - підрозділи 2.1, 2.2, 3.2, 3.3); формально-логічний (аналіз основного та кваліфікованого складів злочинів, передбаченого ст.Для XV-XVIII ст. характерним було відокремлення погрози в самостійний склад злочину, формування системи норм про погрозу; поступовий розвиток розуміння погрози як виявлення не умислу, а способу вчинення злочину; закріплення соціально-політичного цензу для визнання потерпілим від погрози. Середина XX - початок XXI ст. характеризується збереженням спадкоємності конструювання погрози як ознаки загального та спеціальних складів; закріплення розуміння погрози як виду психічного насильства; визначення погрози як самостійного виду дії і як способу вчинення злочину; розповсюдження кримінально-правової охорони на всіх осіб, які піддаються негативному впливу від погрози вбивством (всі інші погрози застосуванням фізичного насильства щодо пересічного громадянина злочином не визнаються), незалежно від соціально-політичного статусу; визнання обєктом погрози особистої безпеки особи. Дисертант доводить необхідність виокремлення погрози вбивством у самостійний склад злочину (а також погрози нанесенням тяжкого тілесного ушкодженням), що зумовлено наявністю таких підстав: 1) значний ступінь суспільної небезпеки цього діяння через надзвичайну його криміногенність - здатність породжувати нові, більш тяжкі злочини; 2) стала динаміка цих діянь; 3) необхідність кримінально-правового забезпечення конституційної гарантії захисту особистої безпеки; 4) наявність причин та умов вчинення злочину, передбаченого ст. Дисертант дійшов висновку, що, оцінюючи реальність погрози вбивством, варто дослідити: 1) достатність самих дій для визнання погрози реальною - 7 % досліджених справ; 2) супутні погрозі дії - 86 % досліджених справ; 3) особливості особи, яка вчиняє погрозу вбивством - 4 % досліджених справ; 4) сприйняття погрози потерпілим та усвідомлення винним того, що виражена ним погроза вбивством здатна викликати побоювання можливості її реалізації - 3 % досліджених справ. З приводу способу, місця, часу та обстановки вчинення погрози вбивством констатується, що будь-яка системність при її вчинені відсутня - місце і час залежать лише від випадкового їх вибору винним (73 % досліджених справ - приватний будинок, квартира або інше приміщення, 27 % - вулиця або інше відкрите місце), а спосіб - від попередніх звязків винного й потерпілого та наявності знарядь і засобів (у 8 % досліджених справ не було виявлено застосування певних знарядь та засобів; у 97 % - погроза вбивством вчинялася шляхом усного вираження, у 3 % - через засоби звязку або засоби масової інформації), часткове застосування яких і свідчить про певний спосіб вчинення погрози вбивством.У дисертації здійснено наукове обґрунтування кримінальної відповідальності за погрозу вбивством та запропоновано удосконалену конструкцію норми, що встановлює кримінальну відповідальність за цей злочин; вироблено науково обґрунтовані рекомендації щодо вдосконалення відповідних положень законодавства та практики його застосування. Розгляд генезису кримінально-правових норм щодо відповідальності за погрозу вбивством дозволяє констатувати, що караність цих діянь має досить глибоке коріння, оскільки памятки правових актів, які визнавали ці порушення протиправними, відомі законодавству України з давніх часів. Так, вітчизняна кримінально-правова доктрина,

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ