Кредитування останньої інстанції та слабкі інститути: погляд з позиції теорії ігор - Статья

На тлі дискусій щодо оптимальних заходів із подолання фінансових дисбалансів питання розчищення ринку почали розглядатися більше в контексті доцільності включення фінансових змінних у функцію реакції центробанку, тоді як питання про інституціональні аспекти фінансової нестабільності адресувалися сфері відповідальності банківського регулювання й нагляду, покликаних мінімізувати ймовірність опортуністичної поведінки, що спричиняє кризи та політичну вразливість кредитування останньої інстанції. Такер виокремлює чотири моделі кредитування останньої інстанції: 1) заборона на таку активність як шкідливу, що сповідується школою “вільного банківництва”; 2) погляд Резервного банку Річмонда, згідно з котрим кредитування останньої інстанції необхідно проводити виключно через операції відкритого ринку, а двосторонні операції мають бути заборонені; 3) думка Резервного банку Нью-Йорку, відповідно до якої дії центробанку з відновлення роботи кредитної системи не повинні жодним чином обмежуватися; 4) “класичний” погляд У. Узагальнення уроків подій 2007-2009 рр. дало підстави ряду авторів дійти таких висновків: різниця між кредитуванням останньої інстанції та фіскальною відповідальністю за порятунок банків нерідко є відносною, а тому потребує чіткіших інституціональних розмежувань; таке кредитування й подальше формування “фінансового домінування” в процесі неконвенціональних практик розмивають мандат центробанку, роблячи його політично вразливим; поділ банків на неліквідні та неплатоспроможні в епіцентрі кризи є приблизним і таким, що ґрунтується на оціночних судженнях, а тому стандартні інтерпретації кредитування останньої інстанції (тим більше “класичний” підхід У. Бейджхота) не спрацюють; інєкції ліквідності чи то через операції відкритого ринку, чи то на основі двосторонніх взаємовідносин із банками не варто протиставляти, хоча б тому, що різні типи фінансових систем спираються на відмінні трансмісійні канали, хоча останній варіант вразливіший до інституціональних викривлень; кредитування останньої інстанції має супроводжуватися посиленим банківським наглядом; застава однозначно повинна бути надійною; зміна статусу платоспроможності під час отримання допомоги з боку центробанку є інституціональною проблемою, оскільки загрожує політичним тиском на центробанк та підриває довіру до нього; усунути повністю моральний ризик у процесі реалізації програм підтримки фінансового сектору практично неможливо; процентні ставки, за якими здійснюється кредитування останньої інстанції, мають бути консистентними із загальним монетарним курсом; ступінь поширення такого кредитування на різні типи фінансових установ повинен визначатися їхньою роллю в посередництві та здатністю генерувати кредит (у широкому розумінні цього слова) тощо [7-9]. Розуміє, що банки можуть вдатися до опортунізму, тому обмежує кредитування останньої інстанції Криза поглиблюється внаслідок того, що банки потерпають від браку ліквідності, пропозиція якої обмежена ризиком її виведення через опортуністичну поведінку.