Концептуальні підходи до пізнавальної та комунікативної взаємодії Я та Іншого: методологічний аналіз - Автореферат

Сучасна українська дійсність відзначається суттєвими змінами політичних, соціально-економічних та духовних орієнтирів, які супроводжуються постанням якісно нового типу звязків між учасниками цього процесу. Зважаючи на необхідність самовизначення української спільноти у питанні вибору світоглядно-ідеологічної позиції, проблема Іншого та її експлікації можуть слугувати орієнтиром такого вибору. Її витоки знаходимо у грецькій філософії; тривалий період часу поняття та проблематика Іншого розвивалися в межах європейської новочасної філософії імпліцитно, без прямого вживання терміна „Інший”, у тих представників, що покладали в основу своїх міркувань принцип активності субєкта (Р. Дільтея) сформувалися кілька концептуально-методологічних підходів до тлумачення поняття „Інший”, а сама проблема все інтенсивніше почала входити до „першої” філософії. Найхарактернішими рисами їхнього тлумачення є перенесення досвіду зустрічі з Іншим у сферу безсвідомого та прагнення визначити Іншого як структуру, що уможливлює пізнавальну діяльність; герменевтичний, що подібно до постструктуралістського, займається поняттям „Інше”, а також дотичними до проблеми Іншого питаннями розуміння, інтерпретації, комунікації (Г.У вступі до дисертації окреслюються предметне поле проблематики філософського дослідження взаємодії Я та Іншого, стан його розробки, обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються обєкт і предмет дослідження, формулюються його наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, подаються методологічні засади дослідження, теоретична і практична значущість дисертації. Звертається увага на те, що у провідних концепціях Нового часу проблема Іншого часто має імпліцитний характер, тобто, поняття Іншого прямо не використовується, а його функцію виконує інакша сутність. Декарта свідчить про те, що Бог у нього виступає імпліцитним Іншим, що постає у відповідь на неспроможність Я самому обґрунтувати достовірність світу, а ті мислителі, які відштовхувалися від картезіанського cogito, ставлячи в основу власного розгляду принцип Я (субєктивності), теж врешті-решт використовували замінник Іншого (трансцендентальний субєкт в І. Канта) або прямо змушені були вирішувати проблему іншої особи (Й. Як підсумок висловлюється теза, що саме у відштовхуванні від позицій класиків та їхніх перших критиків формуються концептуально-методологічні підходи до визначення сутності Іншого, які й стають предметом розгляду в дослідженні.„Субєкт”, „обєкт”, „пізнання”: класичний та некласичний підходи” передусім відзначається тенденція сучасної гносеології оперувати близькими до класичних визначеннями провідних гносеологічних категорій, хоча в цілому сучасній філософії притаманний некласичний тип мислення. У підрозділі 3. 1. продовжується розпочата в другому розділі критика уявлення про субєкт як „доросле”, самосвідоме Я. Відзначається, що таке розуміння субєкта ґрунтується на властивому для класичної філософії (та перейнятому значною мірою некласичною) постулюванні тотожності, стереотипності мисленнєвих схем усіх субєктів, на цілковитому ігноруванні відмінностей у світосприйнятті різних субєктів. Оскільки свідомість має справу передовсім з образом (а не з річчю), а прямий перехід від образу до обєктивного як належного речі самій по собі неможливий, то властивість бути обєктом може бути зафіксована лише в комунікаціях між різними субєктами. Зокрема, аналіз такого важливого критерію обєктивності знання як повторюваність, інваріантність, можливість практичного та інтелектуального відтворення певного явища свідчить, що ця повторюваність не обмежується лише звязком „субєкт а - обєкт х” (оскільки людина в стані затьмарення розуму теж переконана в обєктивності пережитих нею фантазій на підставі їхньої повторюваності).Сучасні концептуальні підходи до проблеми Іншого, попри відмінності в теоретичному і методологічному плані, відзначаються спільним для них зведенням усіх можливих проявів Іншого до обєкта пізнання Я та співсубєкта комунікації з Я. Разом із тим, огляд концепцій засвідчує, що роль іншої особи є фундаментальнішою і за умов залучення до аналізу здобутків інших наук (передусім, психології, соціології, лінгвістики) Інший може бути інтерпретований як умова пізнання та комунікації. Жодна з наявних теоретико-методологічних позицій не може, використовуючи лише власні засоби, прийти до безсумнівного визначення Іншого як умови пізнання та комунікації. Субєкт-субєктна комунікативна взаємодія входить до структури субєкт-обєктного пізнавального відношення як на рівні безпосереднього контакту субєкта з обєктом (у вигляді ціннісних орієнтацій, переконань, стереотипів тощо), так і при встановленні остаточних результатів пізнання (результати приймаються через обговорення субєктами пізнання). Тому необхідно розглядати пізнання як інтерсубєктивний процес, а Іншого - не лише як співсубєкта, але як умову пізнання, оскільки лише завдяки наявності інакшої перспективи бачення дійсності (втіленням якої виступають емпіричні Інші та структура „Інший в мені”)

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ