Концепція романтичної іронії єнської школи в українській духовній культурі - Автореферат

Однак недостатньо повно, зокрема, висвітлені звязки українського романтизму як філософії й світогляду з романтичним світобаченням інших європейських народів, особливо німецького, представники якого не лише стали зразком романтичної літературної творчості для усієї Європи, а й видатними теоретиками цього стилю та способу світосприйняття. Серед напрацювань німецьких теоретиків романтизму, зокрема представників єнської школи, виділяється концепція романтичної іронії, цікава як своїми філософсько-естетичними ідеями, так і соціально-критичними поглядами. Цей феномен ще не цілком зясований в українській духовній культурі, хоча має суттєве значення для розуміння природи українського романтизму як філософії й світогляду. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація є першою спробою цілісного дослідження концепції романтичної іронії, її основних ідей, опрацьованих представниками раннього німецького романтизму, та їх переосмислення й прояву в українському романтизмі, виразом філософії якого була насамперед література. Зважаючи на те, що упереджена до всього національного радянська історіографія ігнорувала специфіку українського романтизму як філософії й світогляду взагалі, а романтичної іронії зокрема, дане дослідження покликане привернути увагу до специфіки прояву основних ідей романтичної іронії в українській духовній культурі.Німецькі дослідники ствердили, що для Ф.Шлегеля, як і інших представників єнської школи, іронія була по суті єдиним засобом, що давав можливість піднятися над убогістю дріб’язкового провінційного німецького життя, такого протилежного до їх прагнень до універсуму, над ницістю духовного світу філістера. Джерелами для написання роботи стали праці Ф.Шлегеля - “Про Лессінга”, “Про “Майстера” Гете”, “Фрагменти”, “Про незрозуміле”, Дрезденські лекції, де він розкриває ключові поняття концепції романтичної іронії - “іронія”, “рефлексія”, “цинізм”, “ліберальність”, “гра”, “дотепність”, поняття досить широкі, що не зводяться до жарту й гумору. Не менш вичерпним і оригінальним баченням романтичної іронії виділяється праця Л.Мирської й В.Пігулевського “Символ і іронія”. У першому підрозділі “Сміх та іронія як соціокультурний феномен” проаналізовано не тільки витоки іронії в діалектичному методі Сократа, а й розкривається роль сміху як супутника серйозності в культурі Європи. Для нього іронія була філософією, що дозволяла висміювати соціальну дійсність так, щоб змусити обивателя замислитися над своєю сутністю і вчинками, збудити в людині високі помисли про справжнє, наближене до трансцендентного, єство людини.Характерною рисою світоглядних позицій єнських романтиків було прагнення переносити конкретні суспільно-політичні ідеї французької революції в галузь духа, добиватися свободи особистості не шляхом подолання перешкод в реальному житті, а через конструювання ілюзорного суспільного та естетичного ідеалу. У ранньому німецькому романтизмі чітко виділяється найхарактерніша й обовязкова риса романтичного світогляду - нонконформізм, який спричинився до становлення концепції романтичної іронії. Особливості філософії Фіхте, яка безпосередньо вплинула на формування концепції романтичної іронії Ф.Шлегеля, загострили увагу на невідповідності “Я” (духовного джерела) і “не-Я” (обєкту, дійсності) як результату його діяльності. Ця традиція, як і романтична іронія єнської школи, надихнула представників українського романтизму - митців першої половини ХІХ ст. звернутися до української тематики в умовах її заборони й цілковитого нищення царизмом, вдатися до оспівування української історії, побуту й звичаїв народу (І.Котляревський - “Енеїда”, “Наталка-Полтавка”, М.Гоголь - “Вечори на хуторі біля Диканьки”, Миргородський цикл оповідань, “Тарас Бульба”), а також до нищівної критики політики й суспільної практики царизму (М.Гоголь - “Ревізор”, “Мертві душі”, Т.Шевченко). Романтична іронія в українському романтизмі загострила неприйняття людиною злого світу, привертала увагу до антигуманних кріпосницьких відносин, сваволі панів та чиновників, до деморалізуючого впливу суспільства на людину, що нівечить і її життя, і губить духовність, підкреслила абсурдність і безглуздість хаотичного світу брехні, наживи, підлоти й лицемірства.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Романтизм як ідейний, художній та культурний рух, що виник у Німеччині наприкінці XVIII ст., утверджував себе як цілісна система, охопив практично всі сфери суспільної свідомості, створивши власний світогляд, змінюючи світобачення людей цілої епохи в Європі. В основі романтизму лежить особливе світобачення, суть якого полягає в ідеї повної несумісності всього істинно людського, духовного з бездуховним, ницим, матеріальним. Ця ідея й визначає особливості романтичного світогляду, висуваючи на перший план особистісний принцип, інтуїтивізм, пріоритет почуття над розумом, внутрішнього над зовнішнім. Романтична свідомість формулює нові цінності й критерії, що, безперечно, формує особливе романтичне мислення, особливе ставлення до світу.

Єнський романтизм сформувався в атмосфері суспільно-політичних ідей, які проголосила й намагалася здійснити французька революція. Водночас, в умовах тогочасної Німеччини, представники цієї романтичної школи відчували глибоке розчарування в результатах цієї революції, вплив кризи просвітницької віри в розум, зневіру в громадянських ідеалах Просвітництва. Пошуки справедливого ідеалу часто виражались в ідеалізації далекого минулого, як правило, Середньовіччя, яке єнські романтики прагнули співставити з сучасним їм суспільним розвитком.

Характерною рисою світоглядних позицій єнських романтиків було прагнення переносити конкретні суспільно-політичні ідеї французької революції в галузь духа, добиватися свободи особистості не шляхом подолання перешкод в реальному житті, а через конструювання ілюзорного суспільного та естетичного ідеалу. Відхід єнських романтиків у царство ілюзій та уяви був виразом протесту проти бюргерської, ницої філістерської Німеччини з її примітивними інтересами, різким її несприйняттям. У ранньому німецькому романтизмі чітко виділяється найхарактерніша й обовязкова риса романтичного світогляду - нонконформізм, який спричинився до становлення концепції романтичної іронії.

Концепція іронії єнської школи романтиків грунтується на філософії неоплатонізму, що виходить із принципової неспівмірності духовного і природного світу. Така іронія полягає в несумірності наміру (духовної реалії) і результату (створеного світу), - Божественного плану буття і його словесно-предметного творіння, які виявляються несумірними в своєму сенсі. Особливості філософії Фіхте, яка безпосередньо вплинула на формування концепції романтичної іронії Ф.Шлегеля, загострили увагу на невідповідності “Я” (духовного джерела) і “не-Я” (обєкту, дійсності) як результату його діяльності. “Гру” можливостями, що відкривається в результаті цієї невідповідності, романтики використовували для критики реального світу.

Традиція романтичної іронії в українській духовній культурі сягає усної народної творчості XVI ст., де відображене ставлення до офіційно стверджуваних правил, норм і цінностей, аж до їх висміювання й неприйняття, простягається через бурлескно-травестійну творчість школярів та мандрівних дяків XVII-XVIII ст., виражається в пародійній літературі. Саме у таких творах вимальовують ті вічні цінності, які є ядром національної культури, той високий духовний ідеал, який народні маси “приміряли” на своїх правителів та ідейних наставників, нищівно їх висміюючи та викриваючи їх справжнє лице і наміри.

Ця традиція, як і романтична іронія єнської школи, надихнула представників українського романтизму - митців першої половини ХІХ ст. звернутися до української тематики в умовах її заборони й цілковитого нищення царизмом, вдатися до оспівування української історії, побуту й звичаїв народу (І.Котляревський - “Енеїда”, “Наталка-Полтавка”, М.Гоголь - “Вечори на хуторі біля Диканьки”, Миргородський цикл оповідань, “Тарас Бульба”), а також до нищівної критики політики й суспільної практики царизму (М.Гоголь - “Ревізор”, “Мертві душі”, Т.Шевченко).

Використавши прийом свободи митця творити свій власний світ, Іван Котляревський за травестійною формою давньоримського сюжету своєї “Енеїди” “приховав” не тільки самобутню українську історію й культуру, а й зумів викрити її прикрі негаразди й “болячки”, дошкульно висміюючи суспільні вади. Поему “Енеїда” можна вважати містком, що повязує бурлескно-травестійно-пародійну творчість попередніх століть з романтичною іронією.

Притаманне для романтиків подвоєння світу, від якого наступає запаморочення, коли серйозне сприймається як жарт, а жарт - як серйозне, знаходимо у творах Миколи Гоголя. Фантасмагорії його повістей, дивовижні сюжети оповідань, примарність “Ревізора” й “Мертвих душ” демонструють справжній світ тогочасного життя, який змушує здригнутися й заціпеніти: “І це ми, Господи!”. Втілюючи концепцію романтичної іронії єнської школи, М.Гоголь нагадує її розуміння Ернстом Теодором Амадеєм Гофманом - представником гейдельберзької школи німецького романтизму.

Концепція романтичної іронії, опрацьована Ф.Шлегелем, дозволяє по-новому оцінити насамперед сатиричні твори Тараса Шевченка, особливо його критичні випади проти царизму, Церкви, навіть Бога. Його гнівний осуд невігластва, пасивності й слабкості своїх співвітчизників поряд з жорстоким їх пригнобленням і наругою над людяністю та гуманністю йде від його зболеної, зраненої несправедливістю душі. Зі свого “пророчого висока” поет бачить глибше і далі, тому таким гірким сарказмом, такою іронією сповнені його закиди проти Бога як гаранта справедливості та служителів культу, що смиренно прикривають, і навіть примножують злодіяння. Роздвоєність поетового ставлення до релігії та її святощів може бути пояснена із засад романтичної іронії, коли розум і серце по-різному сприймають навколишній світ.

Історично вищою формою іронії вважається “екзистенційна іронія” Сьорена Кєркегора, суть якої зводиться до здатності людського духа не просто ”грати” можливостями в рамках певної парадигми людської діяльності, а й виходячи за її межі, творити принципово інші можливості духовного і практичного осягнення світу.

Романтична іронія в українському романтизмі загострила неприйняття людиною злого світу, привертала увагу до антигуманних кріпосницьких відносин, сваволі панів та чиновників, до деморалізуючого впливу суспільства на людину, що нівечить і її життя, і губить духовність, підкреслила абсурдність і безглуздість хаотичного світу брехні, наживи, підлоти й лицемірства.

Романтична традиція, пройшовши ряд етапів свого осмислення й переосмислення, живе і в наш час. Невянучість романтичних принципів пояснюється насамперед природою нонконформізму, закладеною в самій філософській основі романтичного світорозуміння, утвердженням ідеї прогресу, романтичним прагненням до ідеалу, запереченням статичності й викриттям абсурдності буття, утвердженням вічних пошуків нового і досконалого.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ: Карнаух-Грибкова Юлія. Особливості прояву романтичної іронії в Україні // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. - 2000. - № 5. - С. 85-89.

Карнаух-Грибкова Юлія. Ернст Теодор Амадей Гофман і Микола Гоголь. Спроба порівняння в контексті романтичної іронії // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: філософія. - 2001. - № 6. - С. 21-26.

Грибкова Юлія. Сміх та іронія як соціокультурний феномен // Вісник Львівського національного університету. Філософські науки. - 2001. - № 3. - С. 215-223.

Грибкова Ю.І. “Сміх крізь сльози” Миколи Гоголя в контексті романтичної іронії // О природе смеха. Вып. 2. Материалы ІІ Международной научно-теоретической конференции. - Одесса, 2001. - С. 102-106.

Грибкова Ю.І., Кашуба М.В. Традиції іронії в українській культурі // О природе смеха. Сборник научных трудов. Вып. 3. - Одесса, 2002. - С.168-172.

Грибкова Юлія, Кашуба Марія. Релігійна тема Тараса Шевченка в контексті романтичної іронії // Історія релігій в Україні: Праці ХІ Міжнародної наукової конференції. Кн. І. - Львів: Логос, 2001. - С. 194-196.

Грибкова Юлія, Кашуба Марія. Релігійна тема в українській бурлескно-пародійній поезії XVII-XVIII ст. // Історія релігій в Україні: Праці ХІІ Міжнародної наукової конференції. Кн. ІІ. - Львів: Логос, 2002. - С. 359-363.