Концепції глобалізації: альтернативи чи безальтернативність? - Статья

Тим часом, такий підхід, як і всякий інший, має не лише вади, але й переваги, оскільки, по-перше, висхідний розвиток цивілізації повязує зі станом глобального (і національного) соціуму, з його рухом від індивідуалізму до комунітаризму, як вищої і більш якісної його стадії; по-друге, управління таким соціумом покладає на наднаціональні уряди, а не домінуючі анклави, яким відводить рівноважну роль поряд з іншими країнами; по-третє, не заперечує такої ролі національних утворень; по-четверте, на комунітаристській стадії передбачає пріоритетність реалізації загальних інтересів щодо індивідуалістських, у тім числі і на національному рівні. Сучасна концепція глобалізації, декларуючи мету створення єдиного справедливого світового простору, насправді концентрується довкола іншого трактування глобальних комунітаризму і справедливості: комунітаризму вмінюється обєднавча функція на рівні транснаціональних корпорацій і (на цьому варто акцентувати увагу) практикується використання його засадних принципів країнами-лідерами («глобалізаторами»); тоді як індивідуалізм розглядається у якості парадигмальної бази розвитку і включення у глобальні процеси решти країн, особливо периферійних. Свій розвиток ця ідея отримала у «Доповіді Брунтланд» Міжнародної комісії ООН, де теза про пріоритетність загальних інтересів щодо індивідуальних стає провідною: «Наша нездатність добитися визнання і прийняття концепції спільних інтересів, що є необхідною умовою забезпечення стійкого розвитку, - зазначається в доповіді, - часто є результатом відносного нехтування економічною і соціальною справедливістю всередині країн і між країнами» [3, 55]. Щодо структури світового попиту, то тут слід акцентувати увагу не лише на його прямому звязку із раціональним споживанням світових ресурсів, але й, у класичному розумінні, на його стимулюючій ролі щодо якості і напрямків руху світових інвестиційних ресурсів: попит визначає рівень і визначається рівнем виробництва, тому, по-перше, периферійні країни не завжди можуть бути споживачами високотехнологічного продукту через його неспівставність, наприклад, з існуючою національною інфраструктурою (відсутність електромереж не дозволяє використовувати продукцію електротехнічної галузі); а, по-друге, не можуть бути джерелом інвестицій, оскільки низький рівень розвитку економічної структури таких країн не може забезпечити високу інвестиційну реципієнтність надходжень від продажу ресурсів, а шлях до інвестування у розвинені економіки перекритий через комунітарний характер економічних політик урядів країн-лідерів. Окрім того, приміром, США тільки в інформаційну сферу вкладають понад третину від загального обсягу інвестицій, що дорівнює близько 7,0% ВВП (в інших розвинених країнах подібна ситуація), проте така високотехнологічна модель конкурентної переваги має і свої негативні наслідки: додатковий прибуток інвестується здебільшого у ту саму галузь, у якій він був отриманий, що призводить до структурних розбалансувань національної економіки - розвитку одних галузей за рахунок інших; сталий надприбуток призводить до спроб перерозподілу через податки державою коштів на користь суспільства, у той час як для посилення конкурентних переваг кошти повинні вкладатися у подальший розвиток технологій, а, з іншого боку, порівняно мяке оподаткування великих корпорацій соціально неприйнятне; спеціалізація на виробництві товарів, у виробництві яких досягнута відчутна технологічна перевага, робить економіку більш вразливою у випадку зміни структури попиту на товари або зменшення попиту на продукцію ключових галузей; конкурентні високотехнологічні галузі забезпечують високий рівень доходів і низький рівень зайнятості в країні, у результаті відбувається відплив середньо-технологічних виробництв і середнього бізнесу з країни, що поглиблює проблему зайнятості.