Контакти угорців з населенням східної та центральної Європи в добу раннього середньовіччя - Автореферат

Серед негативних факторів, які впливали на подібне становище, з одного боку була політична та ідеологічна конюктура, яка, керуючись концепцією "інтернаціональних, дружніх звязків між братніми народами", часто вдавалась до прикрашення фактів, а також свідомо уникала та замовчувала так звані "конфліктні питання", які безперечно мали місце у системі контактів між угорцями та окремими народами Європи; з іншого - суперечливість відомостей письмових, археологічних, антропологічних джерел, що неодноразово спричиняло досить вільне їх тлумачення. В дисертації робиться спроба комплексного розгляду проблем контактів між угорцями, які перебували в процесі переселення та напередодні утворення Угорської держави, з різноманітними народами Європи. Крім цього вона обумовлена як потребою введення в науковий обіг нових джерел (зокрема, археологічних знахідок останнього десятиліття ХХ ст.), так і необхідністю зробити підсумок наявних на сьогодні поглядів та підходів в оцінці різноманітних контактів між угорцями та народами Європи в добу раннього середньовіччя. Нижня хронологічна межа визначається необхідністю розглянути політичну та етнічну ситуацію в регіоні існування Magna Hungaria, яка небезпідставно вважається прабатьківщиною угорців та визначити причини, що спонукали угорців до переселення у західному напрямку, а верхня - обмежується 1000 роком (подіями, повязаними із коронацією Іштвана І та проголошенням Угорського королівства), що символізувало собою перехід угорців на нову ступінь політичної, етнічної, господарської, суспільної та культурної зрілості. Що ж стосується територіальних меж, то вони включають досить великий ареал - від Південного Приуралля (тут відбувалося формування мадярської етнолігвістичної спільноти), степової та лісостепової смуги Східної Європи (де угорці активно вступали в контакти із кочовими та напівкочовими народами - болгарами, хазарами та аланами, а також із осілими східнословянськими племенами) до Карпатських гір та межиріччя Тиси і Дунаю (де угорці встановили контакти із місцевим словянським, волоським та аварським населенням і вступили у стосунки із державами Центральної Європи та Балкан).Специфіка ранньосередньовічної історії угорців полягала у тому, що власних письмових джерел (хронік, літописів), які б стосувалися опису епохи переселення та надбання нової вітчизни вони не залишили. Поміркованістю оцінки угорців відрізняється східнословянський літописець, який обмежувався лише констатацією факту контактів між угорцями та словянськими народами Європи. Критично-поміркований підхід, який поєднується з повним несприйняттям та зневагою до будь-якого варварського народу, панує серед авторів, країни яких були розташовані поряд з угорцями та страждали від їх набігів (Візантійська імперія, Італія, Східно-Франкське королівство та ін.). "Повість минулих літ" становить собою цінне джерело з історії не тільки східних словян, але й інших народів, які в той час мешкали у степовій зоні Східної Європи, у тому числі і угорців. Імпульсом для активізації подальшого дослідження було святкування 1100-річчя приходу угорців у Тисо-Дунайську низовину (1996 р.).Перебуваючи у степах Північного Причорноморя, угорці першої хвилі переселення з Приуралля увійшли до складу кількох етнополітичних обєднань, зокрема, Великої Болгарії та Хазарського каганату. Візантійська імперія, встановлюючи контакти із угорцями, передусім переслідувала свої зовнішньополітичні плани, в контексті яких угорцям відводилась роль засобу боротьби із "шкідливими" для Константинополя народами, наприклад - болгарами. Болгаро-візантійське протистояння кінця ІХ ст. мало вплив і на угорців, які виступили на візантійському боці за що і були покарані печенігами та болгарами. Характер стосунків угорців із населенням Середнього Подунавя залежав від таких факторів: по-перше, щільність заселення території; по-друге, психологічне сприйняття; по-третє, угорські правителі досить активно практикували залучення до адміністративних та військових структур вихідців із місцевої еліти, доля яких повинна була слугувати заохочувальним прикладом до співпраці з угорцями представників рядового населення. Темп та масштаби господарських, соціальних, релігійних та культурних контактів між угорцями та населенням Східної і Центральної Європи залежали від рівня розбіжності в названих сферах між угорцями та іншими народами, від демографічних і природних особливостей регіонів контактів, від конкретних політичних, господарських і культурно-релігійних умов, в яких угорці вступали в контакти із народами.

Основний зміст дисертації

Епопея переселення угорських племен з території Південного Приуралля у західному напрямку розпочалась у кінці IV ст. Перебуваючи у степах Північного Причорноморя, угорці першої хвилі переселення з Приуралля увійшли до складу кількох етнополітичних обєднань, зокрема, Великої Болгарії та Хазарського каганату.

Від початку ІХ ст. розпочалася друга хвиля переселення угорців з території Великої Угорщини. Не витримавши натиску башкирських племен, переважна більшість угорців поступово переселилася в регіон верхівя Дону, тобто на територію, яка підпадала під політичний вплив Хазарського каганату. Політичні стосунки між обома спільнотами, які тривали кілька десятків років, виявилися досить мирними і стабільними. За окремими ознаками їх можна визначити як конфедеративні. Амплітуда стосунків із словянським населенням лісостепової смуги Східної Європи коливалась від мирного співіснування до жорстоких сутичок, які особливо загострювалися у зимовий та посушливі сезони. Становище змінилося після утворення Київської Русі. Відтепер угорцям могла протистояти сила держави, яка не тільки стримувала кочові народи, а й проводила активну господарську експансію в степову зону.

Відносна політична стабільність та еволюція внутрішньої структури угорського суспільства вплинули на подальший розвиток державотворчої традиції угорців. В степах Північного Причорноморя вони заснували дві "племінні держави" - Леведію (степова зона між Доном та Дніпром) та Ателькузу (прилеглий до Чорного моря район між Південним Бугом та Дністром).

Візантійська імперія, встановлюючи контакти із угорцями, передусім переслідувала свої зовнішньополітичні плани, в контексті яких угорцям відводилась роль засобу боротьби із "шкідливими" для Константинополя народами, наприклад - болгарами. Болгаро-візантійське протистояння кінця ІХ ст. мало вплив і на угорців, які виступили на візантійському боці за що і були покарані печенігами та болгарами. Трагічні події 895/896 рр., що мали місце в Ателькузу, спричинили новий етап переселення угорців.

Територія Тисо-Дунайської низовини, куди у 896 р. потрапили угорці, відносилась до так званих контактних зон. Падіння могутності Аварського каганату одночасно спричинило дві реакції: боротьбу Болгарського царства, Великої Моравії та Східно-Франкського королівства за його територію і спалах державотворчої активності в середовищі місцевих словян та волохів. У боротьбу за встановлення політичної гегемонії в Тисо-Дунайській улоговині активно підключилися й угорці, яким буквально за кілька років вдалося підкорити словянське та волоське населення.

Характер стосунків угорців із населенням Середнього Подунавя залежав від таких факторів: по-перше, щільність заселення території; по-друге, психологічне сприйняття; по-третє, угорські правителі досить активно практикували залучення до адміністративних та військових структур вихідців із місцевої еліти, доля яких повинна була слугувати заохочувальним прикладом до співпраці з угорцями представників рядового населення.

Дії угорців останніх років ІХ - першої половини Х ст. суттєво вплинули на хід історичного розвитку окремих країн Центральної Європи. Мова, безперечно йде про Велику Моравію. Заради справедливості, варто відзначити, що угорці своїми нападами зруйнували лише політичну організацію, яка називалась Великоморавська держава, що, однак, не припинило її незалежного існування.

В названий період спостерігалось активне залучення угорців до зовнішньополітичних планів Візантійської імперії та Східно-Франкского королівства. Це проявлялось, зокрема, у здійсненні багаточисельних грабіжницьких походів до Італії, Саксонії, окремих регіонів Західної Європи, Болгарії та у цілій низці договорів, які були укладені з угорцями. Лише військові поразки 933, 955 та 970 рр. остаточно припинили еру угорських нападів на народи Європи.

Темп та масштаби господарських, соціальних, релігійних та культурних контактів між угорцями та населенням Східної і Центральної Європи залежали від рівня розбіжності в названих сферах між угорцями та іншими народами, від демографічних і природних особливостей регіонів контактів, від конкретних політичних, господарських і культурно-релігійних умов, в яких угорці вступали в контакти із народами. Пересуваючись по території Європи, угорці завдяки контактам із різними народами переймали нові для них форми господарювання - перегінне скотарство, землеробство, садівництво, городництво, ремесло і торгівлю. Успіхи угорців у господарській сфері залежали від бажання хозарського, словянського, волоського населення поділитися з ними своїм досвідом, навиками. Однак, різноманітні контакти між населенням Східної та Центральної Європи і угорцями відігравали роль своєрідних каталізаторів, завдяки яким угорці поступово оволодівали більш досконалими знаряддями праці, технологією виготовлення зброї, новими предметами побуту, знайомилися із передовими для того часу галузями скотарства, землеробства та ремесла, накопичували інформацію і засвоювали нову організацію внутрішнього та суспільного життя.

Контакти з різними народами Європи, грабіжницькі походи та помітні успіхи у господарському розвитку спричинили поглиблення процесу майнової, а звідси - і соціальної, диференціації серед угорців. Під впливом тюрків угорці змушені були удосконалити систему дуалізму верховної влади своїх правителів, а пізніше, вже під впливом європейських традицій, перейти до одноосібної спадкової влади вождя, князя, короля, запозичити жупну організацію місцевого управління та нову титулатуру сановників.

Найбільш консервативними виявилися угорці у плані трансформації своєї духовної культури та поховальних традицій. Цьому сприяв той фактор, що угорці майже завжди перебували в стані свідомої ізоляції від впливів більш потужних тюркської, словянської, візантійської та інших культур. Однак незважаючи на внутрішній спротив, угорці не могли не уникнути цих впливів завдяки тому, що регіони по яким вони переселялись відносилися до так званих "контактних зон", де взаємозбагачувались, переплітались культури, мови, традиції, вірування різних народів.

Вагомий вплив на залучення угорців до європейської цивілізації мало поширення серед них християнства. Прийняття нової віри допомогло зміцнити центральну владу, згладити етнічні непорозуміння, налагодити рівноправні стосунки із сусідніми країнами, сформувати уявлення про рівність прав угорських правителів в сімї християнських монархів. Засновником ранньої королівської традиції в Угорщині був Іштван І (997 -1039), який за згодою Оттона ІІІ першим з центральноєвропейських правителів отримав 1 січня 1001 р. патронат і корону з рук папи Сільвестра ІІ. Поява королівського титулу, який передавався у спадок старшому сину монарха, як для Арпадовичів, так і для всіх угорців, символізувала остаточний злам у старій ідеології і соціальній будові їх суспільства та відкривала більш широкий простір для маневрування на міжнародній арені.

Зміни, які охопили всі сфери життя угорського суспільства на протязі Х ст., сприяли подальшій консолідації цього народу, що в кінцевому рахунку створило основну умову для формування державних форм життя. У 1000 році було проголошено утворення Угорського королівства. Угорський народ пройшов багатовіковий шлях як втрат, так і надбань і на порозі нового тисячоліття отримав свою державу. Безперечним залишається факт того, що помітну роль в цьому процесі відіграли різноманітні контакти угорців із народами Східної та Центральної Європи.

Перші контакти угорців із словянським світом // Carpatica - Карпатика. Старожитності Верхнього Потисся та суміжних регіонів. - Ужгород, 1998. - Вип.5. - С. 197-200.

Обряд поховання угорців із конем (за матеріалами Чомського могильника) // Carpatica - Карпатика. Старожитності Верхнього Потисся та суміжних регіонів. - Ужгород, 1998. - Вип.5. - С.201-204.

Старожитності Верхнього Потисся періоду віднайдення угорцями батьківщини (нові аспекти та концепції). // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія, - Ужгород, 1999. - Вип.3. - С.106-112 (у співавторстві з Балагурі Е.А.), (текст автора 109-112).

Іншомовні запозичення в сфері економіки угорців під час їх переселення // Ювілейний збірник на честь 70-річчя від дня народження Петра Лизанця. - Ужгород: Центр гунгарології, 2000. - С.35-43.

Східні джерела про стародавніх угорців // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. До 55-річчя заснування Ужгородського університету та історичного факультету. - Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2000. - Вип. 5. - С.57-63.

Зброя угорця-вояка часів переселення та утворення ранньофеодальної Угорської держави // Carpatica - Карпатика. Науково-педагогічна діяльність та літературна творчість Федора Потушняка (до 90-річчя від дня народження). - Ужгород, 2001. - Вип.9. - С.100-106.

Угорці Середнього Подунавя у повідомленнях Костянтина Багрянородного та зовнішньополітичних планах Візантійської імперії Х ст. // Carpatica - Карпатика. Давня історія України та суміжних регіонів. Ювілейний збірник на честь 70-річчя від дня народження проф. Балагурі Е.А. - Ужгород, 2001. - Вип.13. - С.222-232.

Соціальна структура угорського суспільства та система управління напередодні створення ранньофеодальної Угорської держави (VIII - X ст.) // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. З нагоди 70-річчя відомого українського вченого-археолога, професора Ужгородського національного університету Е.А. Балагурі. - Ужгород: Вид-во В. Падяка. - 2002. - Вип.6. - С.25-32.

Размещено на .ru