Конституційно-правові засади самоорганізації національних меншин в Україні - Автореферат

Для України як держави з поліетнічним складом населення існує нагальна потреба у вирішенні комплексу правових, політичних та соціально-культурних проблем, повязаних зі створенням необхідних сприятливих умов для всебічного розвитку національних меншин, які складають майже третину населення країни. Особливої уваги потребує забезпечення саме колективних прав національних меншин, і передусім - права на самоорганізацію. В роки радянської влади, починаючи із відмови від ідеї національно-персональної автономії та ліквідації у 30-х роках ХХ сторіччя національних адміністративно-територіальних одиниць, національні меншини не мали закріпленого конституційно-правового статусу, який би міг гарантувати забезпечення колективних прав та повязане з ними право на самоорганізацію. Але на сучасному етапі, коли національні меншини стали одним із інститутів конституційного ладу України, питання забезпечення їх колективних прав набуло більш актуального значення. Крім того, у літературі з конституційного права нерідко вживаються як однозначні терміни: “національно-культурна автономія”, “культурна автономія національної меншини”, “національна громадська організація”, “етнокультурна самоорганізація”, “національне самоврядування на територіях компактного проживання”, “національно-персональна автономія”, які за своїм змістом, на думку дисертанта, мають принципові відмінності.У першому розділі “Самоорганізація національних меншин в Україні: теоретичний та історіографічний аспект” на основі аналізу попередньої творчої спадщини розкривається конституційно-правовий зміст самоорганізації національних меншин в Україні (підрозділ 1.1), визначаються субєкти їх самоорганізації та специфіка здійснення їхніх прав (підрозділ 1.2), досліджується теоретико-правова характеристика форм самоорганізації національних меншин (підрозділ 1.3). Дисертант робить висновок, що міжнародно-правовий принцип “право народів та націй на самовизначення” у законодавстві України може поширюватися на національні меншини та розумітися як універсальний принцип реалізації їх культурних, політичних, соціальних та інших прав, не порушуючи при цьому цілісності держави та унітарності її державного устрою. Критично аналізуючи різні доктринальні підходи щодо змісту прав національних меншин, дисертант наступним чином формулює свою позицію - комплекс прав національних меншин, що складають їх конституційно-правовий статус, характеризується наявністю як індивідуальних, так і колективних прав, тобто містить у собі не тільки права індивідів, що належать до національних меншин, а також права самих груп та організацій асоційованого характеру, утворених цими індивідами. Еллінека та інших авторів, здобувач виокремлює наступні правові ознаки корпоративної автономії національних меншин: 1) наявність спеціальних органів, які формуються з представників національних меншин, в системі державних органів виконавчої влади; 2) наявність у цих органів консультативно-дорадчих повноважень у відношеннях з державними органами виконавчими влади; 3) наявність інституту гарантованого представництва (квотування) національних меншин у вищих та місцевих представницьких органах державної влади. Третій розділ “Конституційно-правове регулювання самоорганізації національних меншин в Україні та шляхи його вдосконалення” присвячений питанням сучасного стану та подальшому нормативно-правовому вдосконаленню законодавства про забезпечення права національних меншин на національно-культурну автономію в Україні (підрозділ 3.1), визначаються конституційно-правові засади практичного впровадження корпоративної автономії та розвязуються питання щодо розвитку персональної автономії національних меншин в Україні (підрозділ 3.2), а також досліджуються проблеми територіальної самоорганізації національних меншин в Україні і проблеми її реалізації у місцевому самоврядуванні (підрозділ 3.3).

Основний зміст роботи